Вівторок, 23 січня 2024

Новини і дайджест матеріалів «Детектора медіа».

Привіт. На зв’язку Марина Леончук, комунікаційна менеджерка «ДМ».

Хто й навіщо тисне на журналістів? Нападників встановили (на квартиру медійника Ніколова), але провокації проти журналістів та активістів продовжуються, пише шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова. Ба більше, питання  тиску і стеження почало активно з’являтися на сторінках західних ЗМІ: «Репортери без кордонів»,  британський Channel 4, Reuters, Human Rights Watch, Financial Times пишуть про те, що серії нападів та наклепницьких кампаній проти журналістів кидають тінь на роботу Зеленського щодо захисту свободи ЗМІ.  

Ось у цьому тексті — «Хто і як цькує та залякує українські медіа» — Гала Скляревська зібрала всю інформацію з іноземних медіа і в хронологічному порядку описала, коли почалися маніпуляції проти журналістів (спойлер: з матеріалу про «золоті яйця» ), як розвивалася ситуація і що маємо зараз. Якщо коротко, маємо таке: «від погроз та образ кампанія з дискредитації незалежних медіа швидко еволюціонувала до фізичних провокацій та незаконного стеження за журналістами».

А ось тут нюанс від Олексія Панича: «серед розмов про захист журналістів та ЗМІ просто зараз не можна забувати й інше: наша “четверта влада” великою мірою сама винна у тому, що дозволила президентській владі дійти до такого. Це важливий урок, і його треба вивчити. Ні, я зараз не про 2019 рік. Я про 2021-й», — ось так Олексій і почав свій текст для «Детектора медіа».  Утім, як слушно зауважують Інна Ведернікова і Тетяна Безрук із «Дзеркала тижня»: «так, ці люди (журналісти) не ідеальні, вони припускаються помилок, але вони точно роблять те, що вважають правильним. Для країни. І це величезний шматок роботи. І саме ці люди якраз давно знайшли своє місце на цій війні, — адже саме до цього закликає президент. Вони тримають внутрішній фронт, а їх зараз системно намагаються з цього фронту демобілізувати. Прибрати. Дискредитувати. Щоб був марафон тиші. Щоб ніхто нікуди не рипнувся».

Тому саме час повернутися до запитань Наталії Лигачової: «Скільки ще це все буде продовжуватися? Скільки ще провокатори будуть почуватися в нашій державі настільки спокійно, впевнено? І заради чого їм це дозволяється?».

Є інтерв’ю, які читаєш на одному диханні. У цьому листі їх два. Перше — це розмова Олени Чередниченко з актором та офіцером ЗСУ Олегом Шульгою. Спілкувалися про українську мову, смерть побратимів, необхідність знімати серіали й розвивати культуру саме зараз і про те, чому в інфопросторі неадекватно й недостатньо висвітлюють перебіг війни.

І друге інтерв’ю — це розмова з Юлією Дичук, керівницею редакції дитячого та підліткового мовлення. Моя улюблена частина — про ютуб-канал для підлітків «Колайдер». Зайти на ринок підліткового українського контенту сьогодні — це робоча задача (підліткових проєктів доволі багато), стати гравцем на цьому ринку —  задача із зірочкою, а от зробитися цікавими для підлітків, спілкуватися з ними і зайняти нішу десь поруч із блогерами, щоб каналу почали довіряти, — справжній виклик. Як із цим справляється Суспільне, в Юлії розпитала Оксана Наумова.

Це назва супутникового телебачення, яке Росія запустила впродовж минулого року на українських окупованих територіях. Наталія Данькова розібралася, що це, пояснює, чому це стало можливим (через те, що Україна не налагодила мовлення й закодувала телеканали) і як Україна нині може протидіяти «русскому міру».

А це вже назва українського ютуб-проєкту з циклом відеоінтерв’ю з військовими «про війну та фейки, про сучасне та майбутнє і, головне, про правду — не завжди зручну, але ту, що саме зараз так необхідна суспільству”. Марія Спалєк подивилась усі п’ять випусків, які з’явились у мережі натепер. Пише, що є, як мінімум, два приводи подивитися. Перший — бо «сам факт появи державного проєкту про “незручну правду” на тлі нескінченних претензій до національного “Єдиного марафону”, що вже давно й далеко відірвався від реальності, — достатній привід подивитися Станцію Краматорськ”. Тим більше, що свої думки тут висловлюють чинні військові з бойовим досвідом, а не набридлі “експерти” широкого профілю». А другий — пара ведучих, Влада та Костянтин Ліберови, подружжя весільних фотографів з Одеси, які після 24 лютого 2022 року почали фільмувати війну. Чому вони? Чи вдається їм роль ведучих? Чи довіряють їм військові, і чому все менше останні розуміють цивільних? — Ось посилання на текст Марії: «Думка, що ЗСУ “і без нас упорається”, — найнебезпечніший фейк».  І одразу ж залишу посилання на текст Юлії Лавришин про інше подружжя журналістів, яке створило сімейний тревел-блог, що показує українцям Україну під час війни: «Відпочинок — це не лише курити кальян, плавати в басейні й лежати на пляжі».

А під кінець новина, яка дуже тішить, але відгукується нестерпним болем у серці, — про «20 днів у Маріуполі». Українська стрічка про зруйноване Росією місто змагатиметься за «Оскар» у номінації «Найкращий документальний фільм». Переможця назвуть 11 березня цього року.  Переможемо!

Наразі це все.

Більше текстів наших авторів у різних форматах ви можете читати у фейсбуці, інстаграмі, телеграмі та на сайті «Детектор медіа». Увесь зворотний зв'язок пишіть також сюди — мені на пошту. А ще всією командою ми будемо вдячні, якщо порекомендуєте підписатися на цю розсилку вашим колегам та друзям.

До зустрічі.

Ваша комунікаційна менеджерка «ДМ» Марина Леончук.