9 листопада Національне радіо (його Перший канал) відзначило День української мови та писемності традиційним радіодиктантом. Національна радіокомпанія України назвала його «Всеукраїнським диктантом національної єдності на Українському радіо» - отак, ані більше, ані менше.

Диктант був неважким - десь для сьомого класу школи з російською мовою викладання. Утім, коли скрізь бачиш оголошення на кшталт «Прохід тільки при наявності проїзного документа» або «Державне підприємство по поширенню періодичних видань» - не кажучи вже про всюдисущі «Єврофлаєра», «Курячі окорочка», «Экономні варіанти» та «Роботи в Киэві», такий рівень диктанту вже не видається занадто простим. Тим більше що тема була пізнавальною - це була коротка історія життя Юрія Кульчицького - засновника першої кав'ярні у Відні.

Переможцям обіцяли книжки, сувеніри й навіть грошові призи. Здавалося б, це була позитивна мотивація до вивчення української мови - те, на що от уже майже двадцять років ми всі чекаємо й ніяк не дочекаємося. От тільки по завершенні диктанту пролунала сувора вимога його організаторів: вони розглядатимуть лише ті листи, на конвертах яких стоїть штемпель того самого дня, 9 листопада.

Отже, написавши диктант, сповнені сподівань люди бігли до поштових скриньок, щоби відправити свої листи. Навряд чи багато хто з них помітив наклеєні на столичні поштові скриньки оголошення: «Виїмка (от кому б писати диктант! - Б.Б.) листів - до 13:00». Саме так: від початку цього року листи зі скриньок у столиці вибирають лише один раз на день. Диктант тривав від 16:10 до 16:30. Тож згадані люди з усіма своїми сподіваннями, м'яко кажучи, пролетіли.

Але гаразд: ті, хто знав про цю обставину, могли після роботи не піти додому, а побігти до поштових відділень і відправити листи звідти - там вибирають листи й увечері. Точніше, мусять вибирати; насправді ж як пощастить, устигнуть чи ні. Навіть коли вкинути листа у скриньку на столичному головпоштамті, зовсім немає гарантії, що він не потрапить на сортування вже після опівночі.

Та це столиця. У Чернігові навіть поштамт працює до 18:00. І зовсім не факт, що листи, вкинуті за півгодини до його закриття, ще встигнуть піти сьогоднішнім числом. Лисичанськ, велике місто на Луганщині з понад стотисячним населенням. Пошти в місті закриваються о 16:00. У райцентрах пошту відправляють один раз на день - в обід. Усі листи, відправлені пізніше, йдуть уже завтрашнім числом. У селах пошти працюють навіть не щодня.

Тож переважна більшість українців за всього бажання не мала жодної змоги виконати поставлену вимогу. А отже, «диктант національної єдності» перетворився на операцію «розведення лохів». У середу, 10 листопада, спостерігав в одному зі столичних поштових відділень, як інтелігентного вигляду літня подружня пара вмовляла поштову операторку поставити на їхній лист учорашній штемпель. Гроші тій операторці пропонувала. Іншого способу виконати вимогу не існувало. Навіть для багатьох киян. Поза межами Києва - то вже точно.

«Знову все тільки для киян!» - поза всяким сумнівом, не без роздратування гадали мешканці інших міст та сіл. Така от вийшла «національна єдність». Чи додасть усе це українській мові пошани, чи заохотить кого-небудь її вивчати й грамотно вживати - теж вельми сумнівно. Що ж, «міроприємство» проведено, «акт національної єдності» влаштовано, тепер у звітах можна поставити велику й жирну галочку. Усе решта Національну радіокомпанію, схоже, не надто цікавило.

Тим часом того ж таки 9 листопада у вечірніх випусках новин того ж Першого каналу Національного радіо ледь не топ-новиною була така: «диктант національної єдності» писали міністр освіти та науки Дмитро Табачник, а також народні депутати Ірина Геращенко, Анатолій Гриценко та Олександр Стоян. «Депутати отримали 11 балів за дванадцятибальною шкалою й раділи, мов діти», - зворушливо казали кореспонденти.

А тепер стриваймо. Невже шановні депутати встигли відправити свої диктанти, їх протягом двох годин устигли отримати, перевірити й виставити оцінки? Чи диктували їм придворні диктувальниці, а перевіряли придворні перевіряльниці? То, може, ще хтось придворний стояв за їхніми спинами й обмахував їх віялами, щоб нашим віпам писати було комфортно?

Скажете, дрібниця? Але от із саме таких дрібниць (подумаєш, диктант!) і починається комунікація наших владоможців із суспільством. Точніше, спосіб тієї комунікації. Дрібничка, диктант - а й тут треба було показати себе спецгромадянами зі спецстатусом. Не такими, як усі прості смертні. І при цьому не соромитися цього спецстатусу, а пишатися (чи, бува, не від слова «пиха»?) ним. Чи, щонайменше, сприймати його як щось належне.

...А увечері 10 листопада Національне радіо оголосило: авторів найкращих диктантів буде названо у п'ятницю, 12 листопада. Нормативний термін проходження листів до Києва з переважної більшості обласних центрів становить 3 дні, а з Севастополя - 4 дні. А диктанти ще ж перевірити треба, обрати з-поміж тисяч ті самі найкращі! Як уже дискредитувати й ідею всеукраїнського диктанту, й саму українську мову - то дискредитувати повною мірою. Так?