День української писемності та мови 9 листопада став подією дня для Національного радіо. «Подією події» ж став Диктант національної єдності, який транслювали Перший і Третій канали Національного радіо.

О пів на другу дня розпочався ефір спецпроекту, вели його Аліна Акуленко та Роман Коляда. Ефір було розраховано на півтори години, про що й сказали ведучі. От тільки нинішнє Національне радіо - то мовник особливий.

«Війна війною, а обід - за розкладом», - таке в нього гасло. Не секрет: переважна більшість аудиторії Національного радіо слухає його програми не з радіоприймачів, а з радіоточок. А радіоточковий ефір відрізняється від приймачевого. По-перше, завершується він опівночі; всі програми, що виходять пізніше, слухачам радіоточок недоступні. А по-друге, з другої до третьої години дня, окрім суботи та неділі, в радіоточкового ефіру перерва. Мабуть, що таки на обід.

Й ані День української писемності та мови, ані щось інше не може внести корективи до розкладу: перерва - то святе. Тож слухачі радіоточок мали задовільнитися півгодинним ефіром, левову частку якого складав власне диктант. Залишалося тільки здогадуватися, які високопатріотичні слова виголошували гості спецпроекту, й хто вони, ті гості, були. Чи не єдиними слухачами цієї, поза сумнівом, непересічної події на Національному радіо виявилися самі її учасники. Ну то й правильно: навіщо пересічним українцям ті кляті писемність та мова, еге ж?

Ще порівняно нещодавно в радіоточковому ефірі був-таки один виняток - трансляції пленарних засідань Верховної Ради. Отоді не було ані перерви, ані навіть денних випусків новин, усі засідання транслювали повністю. Віднедавна порядки змінилися, й трансляції парламентських засідань більше не виняток. Просто посеред слова чергового парламентського промовця ефір переривається, й приємний голос оголошує: «Трансляцію пленарного засідання ми продовжимо після випуску новин». Або ж «після перерви». Годі й казати, що саме пленарне засідання аж ніяк не чекає ані на випуск новин, ані на перерву.

Чи варто уточнювати, що за якоюсь дивною закономірністю обговорення найгостріших, найсуперечливіших питань, як правило, припадає саме на перерву? А виступи представників опозиції, коли йдеться про суспільно важливі проблеми, - на випуски новин?

Та й навіщо взагалі оці фрагментарні трансляції парламентських засідань, коли нитку обговорення однаково не відстежити? Чи не є це профанацією, самим лише виглядом транслювання парламентських засідань? Радійники, мабуть, розуміють, навіщо все це; я - ні.

Але повернімося до спецпроекту. Кореспонденти брали бліц-інтерв'ю в організаторів та учасників диктанту, розповідали про його історію (запровадження Дня української писемності та мови й Диктанту національної єдності, як виявилося, було ідеєю Леоніда Кучми). Також розповідали про призи, які присуджуватимуть Фонд Леоніда Кучми «Україна», Ліга українських меценатів, товариство «Просвіта», а також видавництво «Картографія», що вперше долучилося до організації проекту. Зі слів кореспондентів виходило, що й Ліга українських меценатів, й особисто Михайло Слабошпицький, і товариство «Просвіта» завжди з задоволенням співпрацювали з паном Кучмою та його Фондом. Принаймні, саме таке враження залишилося.

І в «огризку» ефіру після диктанту, й у випусках новин увечері лунали враження тих, хто писав його безпосередньо на Хрещатику, 26. Серед них виявилися, зокрема, артисти Ольга Сумська та Богдан Бенюк, народні депутати Ірина Геращенко, Ольга Герасим'юк, Лілія Григорович та... Олена Бондаренко. Нагадаю: у прес-релізі було зазначено, що на Хрещатику, 26 збираються «найактивніші прихильники цієї акції», тобто Диктанту національної єдності й узагалі Дня української писемності та мови. Отже, виявилося, що одним із найвидатніших активістів руху за відродження української мови є пані Бондаренко. Щоправда, незрозуміло з якої причини враженнями вона ділилася винятково російською мовою.

Тож знову й знову постає запитання: за якими критеріями добирають «найбільших друзів» української мови? Чи не на блюзнірство перетворюються оці «віп-диктанти»? Диктанти, до речі, за закритими дверима, диктанти за спецпроцедурою. Широкій громадськості залишається тільки гадати: чи той самий текст і чи в тому самому виконанні слухають номенклатурні «віпи»? Чи так само й чи на тих самих умовах їхні «спецдиктанти» перевіряють? У чому взагалі полягає сенс оцього пальцерозтопирювання?

Здавалося б, доречними були б лише три особи, які писали б диктант у радіостудії - а бажано, щоб ще й перед об'єктивами телекамер у прямому ефірі. Ці три особи - президент, голова Верховної Ради та прем'єр-міністр. Причому було б дуже й дуже логічно, якби для них трьох це був не привілей, не спосіб продемонструвати свою належність до найвищої касти, а почесний обов'язок, традиція, яку некрасиво було б порушувати. Це був би дуже гідний акт того, що в усьому світі зветься публічною політикою.

Диктував диктант доцент Олександр Авраменко. Диктував дуже добре: зачитував речення, потім надиктовував по окремих словах чи словосполученнях, іноді по декілька разів, потім повторював речення в цілому - знову ж таки, особливо складні речення двічі. Нарешті, він прочитав увесь текст для перевіряння.

Збентежило єдине: перед початком диктанту Авраменко попередив: там, де має бути тире або двокрапка, він робитиме більші паузи, ніж там, де має бути кома. Про сперечання: кома чи тире - згадували й деякі учасники «віп-диктанту». У тексті було щонайменше два моменти, де, за всіма правилами української пунктуації, може бути рівною мірою як кома, так і тире. Дуже хотілося б, щоб під час перевіряння робіт, надісланих слухачами, поважна комісія розглядала ці моменти по суті, а не вважала за правильний лише той варіант, який був в оригіналі. Диктант - це ж не вгадайка, не лотерея, його мета є зовсім іншою.

Був цьогорічний диктант дещо складнішим за минулорічний, він містив, зокрема, складні речення, що поєднували відносини сурядності й підрядності. Утім, хотілося б знову наголосити: дуже корисним було б урахування типових помилок, що їх роблять у рекламі, зовнішній інформації та ЗМІ. Зокрема, нещодавно в Дніпропетровську бачив дорожній знак «Стоянку заборонено» з табличкою, встановленою ДАІ (державним органом!): «КРІМ АВТОМОБІЛІВ ОБЛЭНЕРГО».

Звався диктант «Червона рута» й був присвячений Володимирові Івасюку та його славетному пісенному шедевру. Отут і виникли деякі запитання. З тексту випливало, що «пісню "Червона рута" написав Володимир Івасюк - дев'ятнадцятирічний студент», на обласному телебаченні «він мав добрих знайомих», показав їм пісню, й вона перемогла на конкурсі «Пісня-71». Враження легкої натхненності всього процесу - от що склалося з тексту диктанту. От тільки народився Івасюк 1949 року, а отже, 1971 року йому було вже аж ніяк не дев'ятнадцять. Три довгих роки йшла пісня до слухачів, до заслуженого визнання. А про це в тексті - ані натяку.

Завершувався текст диктанту так: «..."Червона рута" стала піснею року в колишньому Радянському Союзі на конкурсі "Пісня-71"». Може, то загальна нинішня ситуація змушує кривитися від згадки про СРСР? Чи, може, Диктант національної єдності чудово обійшовся б і без «союзу непорушного», в масштабах якого нібито тільки й могли українські пісні здобути належне визнання? Але річ не в тім. От вам речення: «Октавіан Август був імператором колишньої Римської Імперії». Чи вас ніщо в ньому не дратує? Якщо не дратує, то даремно: насправді Август був імператором не «колишньої», а найсправжнісінької імперії. Так само й конкурс «Пісня-71» відбувався не в «колишньому», а в чинному на той момент СРСР. Вживання слова «колишній» до СРСР 1971 року є канцелярським мовним штампом, геть позбавленим змісту. Цей штамп жодним чином не прикрашав Диктант національної єдності.

Ще одна цитата з диктанту: «У багатющій батьковій бібліотеці юний Володя - тоді ще старшокласник - натрапив на видану 1906 року збірку коломийок». «Юний Володя»... Якби диктант було присвячено дитинству Івана Франка, невже в ньому фігурував би «юний Ванюша»? Не знаю: можливо, в родині Івасюків майбутнього композитора й звали Володею - не Володьом або Володьком, а саме Володею. Як Леніна. Але для української мови така зменшувально-пестлива форма імені Володимир характерною не є. Тим паче для Буковини й тим паче для перших повоєнних років, для сімей, яким просто не було звідки зазнати на собі російського впливу.

Може, я недочув? Та ні: якщо «настало свято Володиної музики та поезії», то вже точно Володя й ніяк інакше.

І це, до речі, є великою проблемою, на яку майже ніхто не звертає уваги. Навіть в україномовних родинах сьогодні ми повсякчас чуємо, як дітей звуть Міша, Коля, Андруша, Сірожа. А то й Льоха. Тоді як українські зменшувально-пестливі форми імен - Михайлик (Михась), Миколка, Андрійко, Сергійко, Олекса - практично вийшли з ужитку. Здавалося б, коли вже Диктант національної єдності згадує пестливе ім'я, він мав би давати українське, а не російське! Не фіксувати поширену помилку, а виправляти її!

Усе це дещо зіпсувало враження від Диктанту. «Знизило», «приземлило» подію...

Ілюстрація - nnm.ru