- Це що- хор?- питаюсь я, повернувшись.

- Хор,- невпевнено відповідає Вася.

- Да? А я думав, степан галябарда сам співає.

- Це хор.

- Що хор?

- степан галябарда- це хор,- каже Вася...

Тепер український письменник Сергій Жадан може сміливо додавати до портфоліо екранізацію свого твору. Адже паралель між документальним фільмом «Depeche Mode в Україні» виробництва каналу «Інтер» та славетною сценою з роману «Депеш мод», де герої слухають радіопрограму, присвячену «ірландському» «ансамблю», очевидна.

У книжці квазірозповідь про групу, що радше скидається на виплід алкогольного делірію героїв, чергується із композиціями у виконанні степана галябарди та хору монгольських міліціонерів. У фільмі роль степана галябарди грають різні люди: Кузьма із групи «Скрябін», який виступає провідним експертом із музичних технологій у творчості Depeche Mode; його колишній колега Шура, який посилено підшукує слова, щоби схарактеризувати групу та її «преданних» фанатів; радіоведучий Олександр Лірчук зі своїм абсурдно-сюрреалістичним відеощоденником дня приїзду групи до Києва; Віталій Кличко, боксер і просто відома людина, яку не гріх запитати хоч би й про Depeche Mode; інші більш чи менш доречні, але зазвичай добряче притягнуті за вуха коментатори і віддалено причетні до події особи; нарешті, спонсор події - «Немірофф» («это качество, уровень и легенда»). Без сумніву, в купі пляшок, що утворилася біля КПП, - охоронці відбирали в охочих пройти в Палац спорту всі без винятку напої, - мусив траплятися й «Немірофф», хоча не зовсім зрозуміло, навіщо концерту, квитки на який продавалися за найвищою в світі ціною (від 500 до кількох тисяч гривень), знадобився ще й спонсор.

«Более унылого г... я не видел со времен программы "Время"!», - відгукнувся про фільм один із учасників LJ-спільноти ru_depeche, де більшість вражень від виробу українського каналу витримані в тому ж ключі. Й українофобія тут ні до чого. Українські фанати теж оцінюють фільм переважно на «буе...» або «з пивом покатить».

Хоча авторів фільму (а це Микита Чижов і Євгенія Непиталюк), а також режисера Любомира Кобильчука (той, що «Штольня») по-своєму можна зрозуміти й пожаліти. Саме по собі завдання створити сорокахвилинний документальний фільм про подію, яка не містить у собі жодного конфлікту чи інтриги, просто-таки безнадійне. Коли у першу хвилину стрічки Святослав Вакарчук, виходячи з концерту, говорить «усе добре, я задоволений», на цьому можна було б і поставити крапку - з погляду вічності та цільової аудиторії «Інтера» подія варта кількахвилинного сюжету в «Подробностях» і «Подробицях тижня». Водночас автори, здається, все ж розуміють, що перший приїзд DM в Україну - подія дещо екстраординарніша, ніж концерт Scorpions, Rammstein чи Цезарії Евори. Їм залишалося зрозуміти, що в ній особливого, й дати зрозуміти це своїм глядачам. Як ви, напевно, вже здогадались, із цієї затії нічого не вийшло.

Думка, що організований фанатський рух DM відчутно відрізняється від аналогічних рухів шанувальників інших груп, у фільмі пролунала, однак обґрунтувати це твердження і продемонструвати, чим особливі депешисти, - окрім того, що щороку збираються на День народження Дейва на Лисій горі, - автори не спромоглися. Хоча навіть на самому концерті, де «Інтер» мав ексклюзивні права на зйомку, було достатньо моментів, які непогано ілюструють культовість групи у прямому, а не переносному значенні цього слова (для фанатів DM - це радше релігія, ніж улюблена музика). Напевно, свідченням затятості й мотивованості фанатів мало стати опитування «хто з якого міста приїхав»: це ж треба, з самого Мінська чи Одеси! Словом, ми зрозуміли, що DM - це як Діма Маліков: дівчата плачуть, хлопці палять запальнички.

Спроби урізноманітнити фільм, ввівши в нього якомога більше несподіваних героїв і «веселухи», подекуди закінчувалися дуже печально. «Я из Харькова, и мне кажется, что я здесь на концерте Depeche Mode в последний раз, потому что ему 50 лет, и потому что у него онкологическое заболевание», - говорить «фанатка», яка щойно зійшла з поїзда на київському вокзалі. Інші опитані «фанати» відзначаються не набагато вищим рівнем адекватності. Вельми негарно виглядає сцена в аеропорту: фанати матюкають свого більш фартового товариша, якому вдалося найнятися перекладачем до кумирів. «Подекуди авторам фільму просто бракує такту», - ділиться враженнями журналіст Олексій Павлюк, давній палкий прихильник DM.

«Місцевим хлопцям Ендрю Флетчеру, Вінсу Кларку та Мартіну Ґору спадає на думку геніальна ідея створити власний музичний гурт»... Ні, не будемо надмірно прискіпуватися до добору й точності фактів у стислому викладі історії групи, адже це тема для окремого фільму, й не одного, - на щастя, їх уже зняли задовго до шановних документалістів із «Інтера». Упевнений, і для олдових фанів, і для посполитих шанувальників, до яких належить і ваш автор, було дуже цікаво довідатися перелік «п'яти найкращих пісень» DM, серед яких поруч із безперечними Enjoy the Silence та Personal Jesus названо вельми ранній хіт Just Can't Get Enough та свіжий - Wrong. Про смаки, без сумніву, не сперечаються, але хотілося б знати, чиї ж саме це були смаки (і чому так несправедливо забуті пісні Tora!Tora!Tora! та The Landscape is Changing? :)). Про естетику DM із фільму ясно лише те, що музиканти носили шкіряний одяг, і це свого часу так сподобалось радянським телеглядачам, що вони досі роблять собі татуювання з портретом Дейва на спині. Про музику - ненабагато більше.

Позаяк «Немірофф» - це «качество, уровень и легенда», а також постійний партнер проектів «Інтера», у фільмі не згадується той факт, що значна частина людей із квитками змогла потрапити на концерт лише на другій пісні DM (а виступ почався на півтори години пізніше за заявлений час), бо організатори надмірно ортодоксально поставилися до пропускного контролю. Хоча в поєднанні з інформацією про найвищий рівень цін у світі кадри розпачливого натовпу на площі перед Палацом спорту мали вельми ефектний вигляд, але сприймалися радше як свідчення небувалого ажіотажу, а не недоліків організації. Керівник концертної агенції «Аншлаг» Олег Ковалевський «утішив» тих, кому пощастило за свої півтори-дві тисячі гривень почути лише частину омріяного виступу групи, обіцянкою: «Концерт запомнится только с хорошей стороны, потому что плохое люди привыкли забывать». Топ-менеджер «Неміроффа» похвалився, що добре потанцював на концерті. Цікаво, на якій пісні йому вдалося зайти в залу?

За законами жанру, логічним було б чекати від документалістів «Інтера» більш чи менш розгорнутого інтерв'ю з учасниками групи, однак у фільмі лунають лише кілька не надто змістовних синхронів Ендрю Флетчера (привіт, ми ось приїхали, ми дуже раді, це дуже добре, супер, окей). Автори пояснюють це тим, що «менеджмент групи суворо заборонив її учасникам спілкуватись із пресою», і хваляться тим, що взяли у Флетчера інтерв'ю «незважаючи на всі перешкоди». «Мені дуже складно уявити ситуацію, коли Джонатан Кеслер збирає музикантів і суворо наказує: ані слова писакам, - каже Олексій Павлюк. - Це просто не той випадок». Він припускає, що Дейв Ґехан і Мартін Ґор, утомлені безперервним спілкуванням із журналістами під час туру, самі відмовилися від публічності, доручивши цю місію своєму товаришу, який зазвичай говорить від імені групи. Подавати цей мізер під соусом ексклюзивності мало би бути просто соромно - зізналися б уже, що з інтерв'ю не склалося. З тих кількох фраз, які музикант витиснув із себе, неясно, чи в курсі гості взагалі, в якій країні виступають (1097-й за рахунком концерт - не жарт), і чи ідентифікують хоча б «чорнобиль», «клітшко» й «андрій шевченко». Судячи з переказу розмови Дейва з перекладачем дорогою з аеропорту, Україна в їхньому уявленні - гіперборейське задуп'я, де від морозу можна врятуватися лише алкоголем. Може, десь так воно і є.

У частині фільму, що мала підзаголовок «Концерт!!!», глядачі мали нагоду побачити кількасекундні уривки з виступу групи з накладеним на них закадровим текстом про те, як Дейв, «перемагаючи біль і втому», таки виступив перед українцями. «Где во всей этой передачке был показан собственно САМ КОНЦЕРТ? (Которого даже не ждали - о нем мечтали, им грезили!) Где его непередаваемая атмосфера?! Где финты Дэвида на сцене?! Где вопли и экстаз?! Где тысячи рук?! Кто видел светящиеся счастьем глаза?! Литры слез?! А крупные планы самих исполнителей и фанатов во время действа?! Кто-нибудь вообще заметил в этом фильме работу оператора?!», - обурюється фанат групи. І хоча передати справжню живу атмосферу концерту DM навряд чи можливо в принципі, мусимо погодитися, що автори навіть і не намагалися.

У повній відповідності до тексту Сергія Жадана, фільм про приїзд Depeche Mode в Україну закінчується заявою Кузьми зі «Скрябіна», що «чуваки тридцять років збирали звуки на свалці і записували альбоми, які ми всі знаємо напам'ять» (насправді творчість DM, м'яко кажучи, не можна звести до семплювання звуків), а перед титрами лунає композиція «Свалка track», яку той-таки Кузьма скомпонував із грюків молотка об трактор, записаних на автомобільному звалищі. Авторам зовсім небагато лишалося до найвищого пілотажу - обійтись без Depeche Mode взагалі, передавши все, що треба, за допомогою метафоричного пана Лірчука, що випив «неміроффа» і грає на губній гармоніці для свого песика. А песик на ім'я Дося крутиться на місці, підносить догори лапку і скавулить: reach out and touch faith. На цьому репортаж про другий український блокбастер жахів прошу вважати завершеним.

Фото - http://www.blogs.creativeloafing.com/