Нещодавно «Інтер» придбав у Бі-бі-сі формат «Так, міністре!» (з продовженням «Так, прем'єр-міністре!») і має намір зняти щось подібне про Україну. Виробництвом 24-серійного проекту займатиметься, як неважко було здогадатися, «Квартал 95». Коли він буде готовий, ще невідомо, - а тим часом на каналі почався показ оригінального серіалу («Пан міністр») - щоп'ятниці після «Великої політики».

Продукт, м'яко кажучи, не новий. «Yes, Minister -  сатиричний британський ситком, написаний сером Ентоні Джеєм і Джонатаном Лінном, що вперше транслювався телеканалом та радіо Бі-бі-сі між 1980 і 1984 роками. Продовження, Yes, Prime Minister, транслювалось із 1986 до 1988 років. Загалом було показано 38 30-хвилинних серій», - повідомляє про нього Вікіпедія. Серіал оповідає про вигаданого міністра департаменту адміністративних справ Джеймса Хекера та його соратників, які займаються тим, чим і належиться займатися політикам у комедіях: демагогією, брехнею, крутійством, виплутуванням із власноруч створених неприємних ситуацій.

Якщо метою показу «Так, міністре!» було прозондувати настрої аудиторії та привчити її до нового бренду, то навряд чи це вийде. Я, наприклад, дивлюся це кіно з почуттям розгубленості і сорому. Герої щось говорять, сміх за кадром лунає, а я от зовсім не розумію, після якого слова мені сміятися. Не в гуморі річ - із ним у британців усе гаразд, Бі-бі-сі порожняк не жене. І навіть не в незнанні політичних реалій, адже вони в серіалі сконструйовані, хоча, звісно, тогочасні британці бачили в серіалі алюзії на знайомих персонажів і події. Сміються над речами цілком універсальними й актуальними для політики всіх часів і, напевно, всіх держав, де взагалі є політика.

Однак британська політична сатира, хоч якою прискіпливою і суворою вона є, пронизана повагою до влади як такої. Герої - крутії, п'яниці, брехуни, їм не чужі жодні людські слабкості, але ні творці серіалу, ні глядачі ні на секунду не забувають, що вони опинилися на своїх посадах не випадково, а з волі виборців. Можна посміюватися з паршивих овець у владі, скептично оцінювати її старання на благо народу, викривати вади, приховані за показною пристойністю, але не топтати й не нищити. Весь серіал витриманий у цьому незлобливому дусі.

Порівняти це із ставленням до влади, що панує в нашій політичній сатирі (від газети «Параска» і доробку Тетяни Коробової до свіжих спроб аніматорів на «Сіті»), публіцистиці, зрештою, в нашому народі... Із в'їдливістю, знущанням, зневірою, образою, зневагою або, принаймні, відсутністю поваги, відсутністю будь-якого відчуття власної (як виборців) причетності до того, що саме ці люди керують країною, впевненістю в тому, що вони однакові і змінити щось неможливо, з махровою безнадією і звичкою обходитись без влади, покладаючись на власні сили або, в гіршому випадку, на корупційні можливості... Із анекдотами, що зводяться до «поставити б їх усіх до стінки»... Починаючи з найпершої серії, де виявляється, що герої намагаються за допомогою хабарів і хитрощів забезпечити контракт із однією з арабських країн... ні, не своїм власним «лівим» компаніям, а уряду, і навіть не за відкат! Після фрази прем'єр-міністра «Маємо створити враження, що щось робиться. Максимум зусиль і жодних результатів!» у нашому варіанті серіалу навряд чи лунав би такий радісний сміх, як у британському оригіналі, адже для України це повсякденний і вже абсолютно не смішний підхід. Друга серія, що минає за столом переговорів, де вирішуються питання щодо нової транспортної псевдополітики, і жодного торта в морду чи підламаної ніжки стільця... Ні, для України це серіал із життя інопланетян. Глядач як заснув під час прем'єри, так і засинатиме надалі, хоч який політично стурбований настрій він матиме по завершенні «Великої політики». І нічого подібного про Україну не знімеш. Не зла і водночас не беззуба, не імпотентна політична сатира тут неможлива.

Побачивши безперспективність «Пана міністра» в оригінальному вигляді, «Інтер» із 5-ї серії зробив хід конем - нашвидкуруч підігнав дубляж під українські реалії. Тепер головний герой у нас «Віктор ФедоТович», він щойно брав участь у виборах, переміг («бо справедливий») і тепер є «майже президентом», говорить суржиком, чекає на дзвінок від «Діми» з привітанням та боїться виходу опонентів на Трафалґар-майдан, тож просить вимкнути у «Глобусі» опалення. Гумор полягає переважно в квазісатиричному обігруванні української політичної ситуації та черговому варіанті перекручування імен і прізвищ наших політиків, при цьому події відбуваються чомусь у Лондоні. У результаті продукт виглядає геть недолуго - як несмішна пародія на незрозуміло що. Це могло б стати стерпною радіоп'єсою, але в телеверсії невідповідність між картинкою і текстом нищить будь-яку надію на комічний ефект. І Хекер насправді не має нічого спільного з Януковичем, як і інші герої - з тими українськими персонажами, яких на них наклали. Із значно більшим успіхом можна було накласти історію про Януковича на мультфільм «Їжачок у тумані». До того ж, цікаво, як до такої самодіяльності українських власників ліцензії поставиться Бі-бі-сі... Утім, після цієї невдалої спроби «Інтер» таки повернувся до оригіналу з нормальним дубляжем.

Звісно, у ліцензійних умовах навряд чи є вимога щодо дотримання в адаптованій версії духу британської політичної культури, тому у «Кварталу 95» усе вийде. Пасічник у відставці Ющенко, грубіян із кримінальним бекґраундом Янукович, істеричка-популістка Тимошенко, ще більша істеричка Богословська, хуліган Шуфрич, анахронічний губатий ленінець Симоненко, вишиваночно-шароварний Тягнибок, перестарілий метросексуал Литвин, кролик Сєня та інші безсмертні штампи-персонажі вкотре не підведуть. Що жалюгіднішими, примітивнішими, безглуздішими будуть їхні образи, то більше задоволення вони викликатимуть у глядача: так їх, так, вони на це заслужили!

Сатиричний ситком «Недоторканні», знятий на замовлення ТРК «Україна», але так і не показаний в ефірі із причин, зрозумілих кожному, хто перегляне хоча б одну серію, - це чудовий індикатор українських очікувань від продукту в цьому жанрі. Якби «Україна» не злякалася занадто натуралістичного і, що головне, однаково натуралістичного вигляду всіх персонажів (без винятку для пана Януковича), серіал, безперечно, здобув би величезну популярність. Зараз він продається на DVD, його активно качають, переглядають і обговорюють в інтернеті - як чи не перший за останні 10 років зразок справжньої політичної сатири на наших теренах.

Тут уже хоч-не-хоч посмієшся: політиків зіграно блискуче, їхні недоліки та специфічні риси характеру узагальнено й передано влучно (при цьому практично не гіперболізовано), але найпоказовішою є сама фабула. У першій серії депутати скасовують власну недоторканність - і негайно стають об'єктом переслідування, побиття і гноблення з боку простих громадян. Вони конспіруються, перевдягаються, переховуються, йдуть працювати листоношами й сантехніками, служать в армії, де мусять чистити картоплю й терпіти знущання «дідів», словом - переживають усе те, що доводиться терпіти їхнім виборцям. Коли виявляється, що ухвалення закону про зняття недоторканності - лише сон, героїв охоплює невимовна радість...

При цьому жоден із персонажів у жодній із сцен не зайнятий виконанням своїх обов'язків, себто роботою. Якщо, звісно, такою не вважати голосування за законопроект про недоторканність, суперечки про те, журавлиною чи зеленкою лікувати економіку, прослуховування бюджету за допомогою фонендоскопу, приміряння гетьманської шапки, виступи перед порожньою сесійною залою і тому подібне. Це різношерсті нероби, весь час зайняті вирішенням власних шкурних питань, а в проміжках - поїданням бутербродів із червоною ікрою та іншими приємними справами. Найсимпатичнішим персонажем є прибиральниця Верховної Ради.

Попри справді якісний гумор і схожість персонажів, задоволення, отримуване від перегляду «Недоторканних», суто мазохістичне. Сміємося ж насправді над собою - над своєю мовчазною згодою з тим, що функція обраної нами ж влади зводиться до того, щоб розважати нас черговими ляпами чи сварками в ефірі, в черговий раз випробовуючи наше терпіння і пересвідчуючись, що воно безмежне - ми знову і знову їх обиратимемо.

Та все ж шкода, що «Недоторканні» так і не потрапили в телеефір. Хоча мотиви рішення «України» справді зрозуміти неважко - персонаж Януковича, хоч і змальований значно менш різко, ніж, наприклад, у мультсеріалі «Всіх на дебати» каналу «Сіті», дуже погано співвідноситься з бажанням власників каналу бачити Віктора Федоровича президентом держави і з політикою каналу в передвиборну пору. За таку електоральну демотивацію можна було б добряче дістати по шапці. А за кілька тижнів конфігурація влади в Україні зміниться, і змальована в серіалі політична реальність перетвориться на історію. На жаль, у новій реальності наші шанси побачити в телеефірі сатиру такого рівня, як «Недоторканні», напевно, будуть ще меншими.

Ілюстрація - фрагмент полотна Пітера Пауля Рубенса «Два сатири»