Увечері 26 грудня 2009 року я катався на машині часу. Причому поїздка була спрямована відразу й у минуле, й у майбутнє. Майбутнє, видається, близьке, минуле - більш віддалене, але об'єднані вони були однією питомою рисою, що звалася словом латинського походження - цензурою.

І при цьому найгидкішим, як на мене, різновидом цензури - цензурою добровільною, за згодою, як то кажуть, діючих осіб та виконавців.

Ідеться про програму Романа Чайки «5 копійок» на 5-му каналі. Програму, яка, між іншим, традиційно йде наживо, ба більше: цього разу в ній не було жодного політика, самі тільки пристойні люди, безпосередньо причетні до журналістського і мистецького цехів, плюс студентська молодь зі своїми «примочками» і несподівано-сподіваними радикальними настроями.

А ще був незримо присутній сакраментальний закон «Про вибори президента...» з тими змінами, що їх дружно ввігнали в нього Партія регіонів та Блок Юлії Тимошенко і що фактично унеможливили будь-які нормальні дискусії у ЗМІ стосовно якості програм тих чи інших кандидатів на посаду глави держави, ба більше - навіть просте оприлюднення інформації про цих кандидатів та їхні програми. Іншими словами, чинний закон де-юре просто унеможливив самі вибори як такі, оскільки без донесення інформації (не реклами, а саме інформації, яка включає факти, їхній аналіз, висновки та рекомендації експертів плюс оцінку всього цього громадською думкою) до електорату можна говорити щонайбільше про голосування на виборчих дільницях, але не про свідомо зроблений вибір.

Зрозуміла річ, безумства законів у нас традиційно лікуються їхнім (себто законів) невиконанням, але цього разу не пощастило. З якихось причин «5 канал» вирішив суворо дотримуватися букви закону, про що автор цих рядків дізнався незадовго до самої програми. Варто було б, звичайно, відмовитися брати участь у грі за неправовими нормами й або не поїхати на «5 копійок», або в самому ефірі порушити ці норми, та стало якось по-людськи незручно - це ж підведеш ведучого і його команду, зламаєш їхній сценарій, а потім усі громи та блискавки з боку різних противсіхів і просто психів впадуть на них. Отож той, хто не вимкнув вчасно телевізор, мав змогу побачити ту нещасну програму, на якій дорослі серйозні люди намагалися щось сказати...

...Й одразу ж пам'ять перенесла у кінець 1980-х, коли вже можна було щось сказати у ЗМІ, але не можна було називати всі речі своїми іменами. Хочеш донести інформацію до читача, слухача та глядача? Крутися, як в'юн на пательні, але знай: тобі все одно викреслять з перерахунку форм власності, які мають існувати в Україні за нових умов, приватну власність, і замінять сакраментальними словами: «та інші форми власності». Тобі все одно не дадуть сказати в культурологічній програмі українського радіо (ясна річ, не прямий ефір, а запис) про репресії з боку системи, а попросять переговорити цей фрагмент так: «необґрунтовані репресії». Ти чудово розумієш, що якраз тут ішлося про цілком обґрунтовані речі, про самозахист тоталітарної системи від вільнодумства, але тебе запросили симпатичні люди, їм треба випустити вчасно програму, крім того, все одно буде сказано багато правильного, а люд давно навчився розуміти езопову мову... Одне слово, гласність. Та ще й по-київському, коли переляк перед небезпечною свободою всотався у більшості української інтелігенції разом із молоком матері.

Так от, 27 грудня 2009 року на «5 копійках» я зі щирим подивом відзначив, що крім мене особисто (чию поведінку в ефірі деякі колеги відзначили як «агресивну») нікого особливо не хвилює ані законодавча заборона діяльності структур громадянського суспільства (а як вони можуть контролювати владу й політиків, якщо відсторонені від спостереження за виборчим процесом і не мають права обговорювати чесноти та вади кандидатів?), ані заборона на професії (політичний аналітик, політолог, публіцист тощо), ані закріплена законом відверта цензура у ЗМІ (тільки не називати прізвища кандидатів! тільки не говорити про них інакше, як на рівні евфемізмів!). Оскільки ж усі учасники програми мали за спинами більший чи менший радянський досвід та часи перебудови й гласності, то, схоже, у них просто ввімкнулися давні системи рефлексів - мовляв, нічого страшного, речі давно знайомі, тоді обходили, і зараз обійдемо. А Віталію Портникову, вочевидь, допомогла його звичка грати на грані фолу в нинішній російській системі координат, де йдеться не про якісь там західні вигадки, а про суверенну демократію...

А, може, й справді - ну їх у болото, ці вибори, цих політиканів із їхніми тупими законами,  бо здійснена Сергієм Проскурнею постановка у Черкасах «Циганського барона» об'єктивно куди важливіша за всю нинішню суєту?

Можливо, що і так. А можливо, що і ні. Бо ж чи запрошуватимуть кудись Проскурню, якщо цензура (поки що «лагідна», майже добровільна, далеко не повсюдна) ствердиться і почне поширюватися на всі сфери суспільного життя (така вже її властивість - ставати безмежною)? Якщо самообмеження журналістів та митців знову стане повсякденною звичкою? Якщо нинішня тенденція формувати «чорні списки» авторів та тем навіть у деяких начебто демократичних ЗМІ перекинеться на «недобитків свободи слова», яких і без того залишилося обмаль?

Власне, у певному сенсі ситуація може стати навіть гіршою, ніж у другій половини 1980-х, - тоді, використовуючи проти режиму тексти його ж основоположників, можна було хоча б кинути в чиєсь обличчя Марксове: «Радикальним лікуванням цензури було б її знищення, оскільки негідною є сама ця інституція, а інституції-бо є могутнішими за людей». Нині ж відсутні будь-які авторитети, за чию спину прихильник свободи слова при нагоді може сховатися (крім хіба що кримінальних, але їм та свобода до одного з тих місць, які так часто фігурують у Леся Подерев'янського...). Ото й можемо невдовзі отримати «свободу слова» на рівні не горбачовських, а брежнєвсько-андроповських часів. Бо початок покладений, і журналістська спільнота у своїй масі погодилася з фактом державного цензурування ЗМІ в критичній політичній ситуації, на обмеження свободи слова та вираження переконань, введені власниками низки мас-медіа, та на відсторонення громадянського суспільства від контролю за владою.

Іншими словами, журналісти погодилися на роль співучасників у боротьбі зі свободою слова в Україні. Крапка. І тут навряд чи істотно допоможуть різні словесні маневри та евфемізми, які, мовляв, дозволяють обійти вимоги відверто антиправового закону. Обійти можна, але навіщо тоді дивуватися, що молодь, як-от на цих «5 копійках», вважає демократію продажною та вкрай неефективною і щиро прагне соціал-національного тоталітаризму?