Справді, коли на вітчизняному ТБ, що давно вже перетворилося на суцільне «Криве дзеркало», трапляється щось справжнє, природне, щире і безпосереднє, то спочатку дивуєшся, потім опановуєш себе і починаєш мізкувати – як же це можливо? Виявляється, дуже навіть можливо і, що найцікавіше, дуже необхідно, бодай для тої незначної глядацької аудиторії, котра ще не повністю отупіла та заскорузла від гумових серіалів і дебілуватих «Масок-шоу», в яких дорослі дяді бавляться у щось смішне – правда, смішне виключно для них самих.

 

Не скажу, що весь гумор такий бездарний, примітивний і низькопробний, трапляються і винятки – приміром, «Городок», бо там жартують справді талановито і дотепно, а монологи пишуться відомими авторами. Справжній гумор, тим паче рідкісну сатиру, сьогодні зустріти непросто, адже всі новоспечені веселуни-баюни здебільшого тільки «балагурять». Та, власне, я не про те, хоча і знаю, що з цього приводу думають мої опоненти, особливо коли підсумовують рейтинги – але ж хіба дурень сказав, що не все те золото, що блищить. І все ж повернімося до того нечастого справжнього, що вряди-годи пробивається крізь весь цей «квітник» псевдорадості. Все ж таки є телевізійники, які знімають некомерційне, правдиве і ностальгічно щемливе документальне кіно – на кшталт стрічки «Якимівна, Микитівна, Петрівна», що продемонстрував Перший національний. Завдяки цій стрічці я нарешті зрозумів, чому не люблю всі наші київські псевдоетноансамблі, де тітки заквітчані у вінки зі стрічками, вбрані у вишиванки фабрики «Красний октябрь», що якимось дивом дотягла до наших днів. З любов’ю, інакше просто не скажеш, змонтовані монологи бабусь поважного віку, незарозумілі думки про місце народної пісні у їх непростому селянському житті, а також враження від спільного виступу із гуртом «Древо» відомих рокерів «Братів Карамазових». Щоправда, завершується теленовела досить песимістичним питанням-меседжем: хто співатиме ті чудові сумні пісні та берегтиме сторічні вишиванки? Невже онуки, що з дитинства навчені більше довіряти телевізору? Щось дуже не схоже на реальність…

 

Можливо, ще й тому стрічка «Якимівна, Микитівна, Петрівна» справила таке враження, що напередодні подивився «Свободу слова» на IСTV, де «блищала» в усій своїй бійцівській справжності та щирості невгамовна пані Інна Богословська. Як не зупинити Кобзона, коли він співає, та бізона, що біжить, так само неможливо зупинити пані Інну, коли вона віщує. Принаймні, ведучому це вартувало чималих зусиль і, мабуть, нервових клітин. Як завжди, пані Богословська говорила про своє, заздалегідь придумане і ретельно оформлене у факти, які, до речі, найчастіше бувають відомі лише їй, як, наприклад, відомості про шістдесят тисяч бідолашних юнаків, що переховуються від військкоматів, бо повірили передвиборним обіцянкам підступної Юлії.

 

Насправді в українське військо щорічно призивають сімнадцять із половиною тисяч, власне, і цих гідно утримувати нема змоги. Пані Інна цей факт не коментувала, точнісінько так само, як і великий піклувальник про дитяче здоров’я старенький ленінець Леонід Грач, якому теж нічим було опонувати Віталію Портникову, котрий нагадав забудькуватому за віком комуністові про його доблесні справи, коли він посідав найвищі посади у Кримській області. Тож мимоволі замислюєшся – коли ж ці люди бувають справжніми і чи бувають взагалі. Всі Микитівни, Василівни та Петрівни їм потрібні лише для одного, щоб змусити уряд піти у відставку, главою уряду призначити Януковича і не проводити дострокові вибори. Принаймні, саме таку рожеву мрію плекає завжди полум’яна борчиня за справедливість Інна Богословська. Дякуємо красно «Свободі слова», бо завдяки п. Богословській віднині знатимемо рецепт її особистого щастя.