Я у вільний час іноді проглядаю тікток. І регулярно натрапляю там на войовничих амазонок Кремля, які мало не з піною біля  рота виправдовують війну. Весь цей їхній блондинисто-окулярний перформанс дивовижно точно копіює поведінку їхнього головного кумира. Путін же у них не просто президент, він — наслідувач Петра Першого на мінімалках. Весь час згадує першого російського імператора як «збирача земель» і повторює, що вони зараз теж просто «повертають своє».

Спільна творчість кремлівського диктатора та його інтернет-амазонок виглядає просто жалюгідно. Називати цей контент «провінційністю» — це зробити їм занадто дорогий комплімент. Це не провінція. Це дикий, смердючий, зіпсований нафталін, який вони намагаються видати за передову геополітичну думку.

Істинна арійка на держзамовленні Кремля

У перших рядах цього нафталінового балету витанцьовує Маша Чадіна. Цій дівчині з холодним, сіро-блакитним поглядом просто феноменально пасувала б класична гестапівська уніформа від Хуго Босс. Справжній зразок «істинної арійки» з Калузької області, яка з дитячою безпосередністю мріє про остаточне розв’язання питання сусідньої держави.

Коли її називають пропагандисткою Кремля, вона не ображається, а радісно плеще в долоні й пишається статусом «агента». Ну а що? Для провінціалки з Обнінська, яка дуже хотіла вибитися в люди, це цілком солідне кар’єрне досягнення.

Її головна суперсила — вміння загорнути відверто безглузді, людожерські тези про «велич Росії» та знищення сусідів у красивий фантик псевдоінтелігентності. Маша з розумним виглядом пояснює плебсу, що війна потрібна для «посилення впливовості».

Щоправда, тут її геополітичний аналітичний геній дає легкий збій. Як саме «впливовість» Росії посилюється від окупації вщент розтрощених і безлюдних руїн, перетворення власної країни на світового ізгоя з убитою економікою та втратою до мільйона працездатних чоловіків — Маша не уточнює. Натомість вона, як заведена лялька, повторює священну мантру: «Все буде Росія, і перемога буде за нами!».

У мені прокидається наївне дитинча, яке просто зобов’язане прокоментувати її патріотичний пост: «Так, Машенько, неодмінно все буде Росія... ну, за винятком Далекого Сходу та Сибіру — там буде Китай». Здається, вона після кількох подібних коментарів мене забанила.

Зате за це віддане підлизування Маша отримала премію від російського державного інституту розвитку інтернету та солідне бюджетне фінансування. Нагороджував її сам знаменитий дизайнер Артемій Лебедєв — який удає, що епатує, але де факто підлизує Путіну в його людожерській політиці. Поки пересічний російський мобілізований втрачає кінцівки в окопах, Маша успішно конвертує «унікальний жіночий погляд на СВО» у мільйонні контракти від вдячного Кремля.

Шапокляк ТВ: Французький круасан у роті, російський танк у голові

Наступна зірка нашого нафталінового хіт-параду величає себе «Шапокляк ТВ». Візуально це радше відірвана від реальності ботанічка-науковиця: кругле обличчя в окулярах таких масштабно-космічних розмірів, що за ними ледь помітно саму авторку. Здається, її в житті нічого не цікавить, окрім пильних архівів і наукових досліджень.

Але пані філософствує! Причому мітить у вищу лігу — ексклюзивно «для інтелектуалів». Її суперсила — підводити глибоку філософську базу під регіональні людиноненависницькі тези. Війна у неї — це «математика історії» та «об’єктивний детермінізм», а емпатію вона таврує як інфантилізм. Та вершина її творчості — це люта ненависть до «клятого гнилого Заходу», який вона щосили таврує у своїх лекціях.

І ось тут настає момент найвищого сарказму. Знайомтесь, цю палку захисницю російських скрєп за паспортом звуть Олександра Кішкурно. Але звучить якось занадто просто, тому для європейського ком’юніті вона елегантно перетворилася на вишукану мадам Люмель (Lemesle).

На вершину цинізму мадам Кішкурно-Люмель піднялася не в тіктоку, а на сторінках власної автобіографічної книги з промовистою назвою «Танцы на гвоздях, или Как выйти замуж за иностранца и не попасть в беду». Поки її ідеологічний кумир у Кремлі лякає підданих «західними цінностями» та руйнівним впливом Європи, Олександра не просто вийшла заміж за громадянина Франції та взяла його прізвище Lemesle, а ще й накатала про це цілу інструкцію!

Це ж геніальний рівень бізнес-мислення: спочатку детально розписати, як правильно захопити плацдарм у капіталістичному пеклі та зачепитися за французький паспорт, потім заробляти євро на юридичних консультаціях для таких самих утікачів із «встающєй з колєн» батьківщини, і паралельно з безпечної Тулузи на камеру проклинати «гнилий Захід». Справжня патріотка: викривати лицемірство європейців набагато комфортніше, коли ти сама мадам Люмель, а твій шлюбний контракт надійно захищений суворим французьким законодавством.

Щодня мадам виходить із затишної французької квартири, купує свіжі круасани за євро і повертається за комп’ютер — розказувати росіянам, як сильно треба любити путінську експансію. Ба більше, вона на цьому побудувала бізнес: за євро надає юридичні консультації та допомагає іншим росіянам переїхати до цієї самої «жахливої» Франції! Любити російські танки набагато приємніше, коли між тобою і цими танками є кілька тисяч кілометрів і надійний французький ВНЖ.

Мухи окремо, НАТО окремо: Кулінарна логіка Лізи Корчагіної

Третій екземпляр нашої нафталінової колекції — Єлизавета Корчагіна, яка в інтернет-просторі чомусь вирішила назвати себе містким словом Zanoza (Шпичка). Головна зброя Лізи — це її акторська майстерність. Дівчина працює на камеру з таким надривом і фальшем, що її не взяли б на роботу навіть у найвіддаленіший провінційний ТЮГ грати пеньок. Але для викриття «нацистської» України такий низькосортний цирк цілком годиться.

Кар’єрний шлях Лізи — це окрема комедія. Починала вона як оглядачка московських ресторанів і затишних кав’ярень, у чому можна переконатися з її профілю в інстаграмі. Але в якийсь момент гастрономічний критик усередині Лізи відчув поклик Кремля, і мадам вирішила провернути трюк — геніально змішати мухи з котлетами.

Прямо між оцінкою супу том-ям і просекко вона почала авторитетно коментувати російсько-українську війну. Кулінарна логіка Лізи Корчагіної — це справжній кулінарний шедевр. У її блогерському казані дивовижним чином варяться в одну кашу гасла про «москаляку на гілляку», Майдан, якісь ворожі для росіян написи на парканах і прагнення України в НАТО. І — о диво! — весь цей дикий вінегрет у її голові миттєво перетворюється на залізобетонну необхідність піти й убивати українців.

Збагнути цю траєкторію не під силу. Абсолютно в кожному її відео емоція та перебільшена міміка домінують над здоровим глуздом. Коли аргументів немає, а відпрацьовувати московську пайку треба, залишається тільки закочувати очі та заламувати руки перед камерою.

Комсомольський екстаз «до распіранія в жівотє»

Якщо ви думали, що радянські політінформатори, які десятиліттями розповідали про «загниваючий Захід», зникли разом із дефіцитною ковбасою, то даремно. Вони не вимерли. Вони пройшли апгрейд. Тепер замість сивого лектора з папкою «Міжнародне становище» перед нами тікток-блогерка зі швидкістю кулемета, ентузіазмом секретаря райкому ВЛКСМ і рівнем критичного мислення, який десь дорогою загубився між методичкою і суфлером.

Знайомтеся — Ксенія Буглак. Вона не росіянка. Вона білоруска.

Типаж майже музейний. Та сама комсомолка, активістка і просто людина, яка ще не договорила, але вже знає, хто винен у всіх бідах людства. Якби вона народилася у 1978 році, то викривала б американський імперіалізм у стінгазеті. Народилася пізніше — тому викриває його в тіктоку.

Починалося все цілком буденно: навчання в Могильовському університеті, фотоапарат, регіональна газета. Але фотографувати передовиків виробництва — справа маловдячна. Алгоритми соцмереж давно пояснили просту істину: тракторист збирає лайки гірше, ніж НАТО.

І Ксенія зробила правильний із погляду кар’єри в авторитарній державі вибір. Якщо хочеш, щоб тебе помітили, потрібно не ставити незручні запитання владі, а максимально голосно відповідати на запитання, яких ніхто не ставив.

Так з’явився проєкт «Політика без гриму». Назва, щоправда, дещо неточна. Бо гриму там немає, зате товстий шар пропагандистської косметики лежить майже на кожному реченні.

Кар’єрне зростання не забарилося. Агресивний стиль, правильні інтонації та бездоганне відтворення офіційних наративів швидко відчинили двері до головного державного рупора Білорусі — «СБ. Беларусь сегодня». У системах такого типу талант цінується. Особливо талант бездоганно повторювати те, що вже написали інші.

Нещодавно Ксенія вкотре пояснила своїй аудиторії, що дух Анкориджа вивітрився, американська могутність закінчилася, Росія всіх перемогла, а удари по Україні були блискучою військовою операцією.

Щоправда, є одна незручність.

Поки вона з захопленням розповідала про «знищення військових цілей», з-під завалів українських житлових будинків діставали загиблих цивільних.

Але це той випадок, коли реальність просто заважає красивій картинці. Якщо факти не збігаються з методичкою, тим гірше для фактів.

Утім, найкраще Ксенію характеризує навіть не геополітика, а шлунок.

Під час одного з білоруських токшоу вона, засуджуючи артистів, які виїхали після протестів 2020 року, обурено заявила, що вони в Білорусі жили «до распіранія в жівотє».

Фраза, можливо, випадкова.

А можливо — геніальна.

Бо вона напрочуд точно описує не тих артистів, а саму систему цінностей, яку обслуговує державна пропаганда. Лояльність там вимірюється не свободою, не професійністю і не совістю. Лояльність вимірюється годівницею. Якщо годівниця повна — значить, усе прекрасно. Якщо заради цього треба щодня виходити в тікток і з комсомольським запалом доводити, що чорне — біле, а ракети по житлових кварталах — це боротьба за мир, то що ж... робота така.

І дивишся на ці ролики й розумієш: СРСР справді розвалився. Але комсомольський запал виявився напрочуд живучим. Він просто змінив червоний галстук на смартфон, а політінформацію — на вертикальне відео. І, схоже, почувається в цьому форматі «до распіранія в жівотє».

Які ж вони все-таки «різні» та «неповторні», ці інтернет-амазонки путінського середньовіччя! Прямо очі розбігаються від такого розмаїття типажів у кунсткамері Кремля:

Маша Чадіна з Обнінська з розумним виглядом намагається загорнути первісне людожерство у фантик світської інтелігентності.

Ліза «Zanoza» Корчагіна ламає комедію та кривляється так, ніби її покусали театральні привиди найгіршого провінційного ТЮГу.

Мадам Кішкурно-Люмель будує з себе глибокого паризького філософа, вивчаючи геополітичні танки через призму свіжого французького круасана.

Ксенія Буглак узагалі намертво застрягла в косплеї бадьорої комсомолки часів СРСР, яка з трибуни таврує ворогів народу та шлунково-кишкові проблеми західних емігрантів.

Але якщо змити з них цей дешевий макіяж, акторські кривляння, гігантські окуляри та комсомольський задор, оголюється одна єдина, залізобетонна спільна риса. Усі вони — від паризьких кав’ярень до мінських кабінетів — дружно, в один голос підтримують дику, людожерську та криваву політику свого кремлівського кумира.