Булгакова скинули. І знову  з'ясувалося, що для декого це майже кінець цивілізації. Так, «Майстер і Маргарита» справді непересічний твір. Але доводиться повторювати знову: пам’ятник варто було б знести навіть якби цей роман був  найвидатнішим твором усієї російської літератури, написаним золотими літерами на мармурових скрижалях історії.

Знесення пам'ятника Булгакову й іншим пушкіним і толстоєвським — це не про боротьбу з культурою. Це про мітки імперії та про психологічну залежність. Уже сказано-пересказано, що пушкіни, лермонтови і прочіє тургенєви — це імперські прапорці, повтикані на нашій території. Є фото, де українські військові, звільнивши Балаклію, знімають плакат із російськими гаслами, а під ним виявляється плакат із Шевченком і його віршами. Думаю, цей факт промовистіший за сотню круглих столів, оцінок тисячі експертів і десятків тисяч фейсбучних коментарів. Це не про культуру. Це про символ.

Нагадаю, що в Києві було п’ять (!) провулків Лермонтова. Саме так і називалися: перший провулок Лермонтова, другий, третій, четвертий і п’ятий. Наче місто настільки не могло прожити без Лермонтова, що одного провулка виявилося катастрофічно мало. Плюс ще три вулиці Лермонтова. У місті, де він ніколи не бував.

У Києві існували:

вулиця Пушкінська (центр, Шевченківський район);
вулиця Пушкіна (Деснянський район, Троєщина);
парк імені Пушкіна (Шулявка);
провулок Пушкіна (Бортничі);
вулиця Пушкіна (Солом'янський район, Жуляни).

Плюс чотири пам’ятники Пушкіну. Мабуть, існувала небезпека, що кияни забудуть про його існування, якщо не натикатимуться на нього кожні кілька кварталів.

Так по багатьох діячах російської культури.

Навіть під час уже великої війни значна кількість громадян України продовжує перебувати в психологічній залежності від Росії. Яка-небудь Алла Пугачова дасть інтерв’ю, де туманно висловиться проти війни, бо там гинуть «наші мальчікі», при цьому жодним словом не згадає про вбитих українських дітей, жінок і старих. А наші співгромадяни обговорюють це так, наче вона щойно записалася до російського добровольчого корпусу, який воює на боці України. Те, що її чоловік Максим Галкін у 2015 році вів у Криму концерт на честь дня Росії, нікого особливо не хвилює. Бо пам'ять у декого працює вибірково.

Хтось там патякне якусь дурницю — і вона громом відлунює в українських головах. Тут одразу починається десятибальний інформаційний шторм. Російський балакун навіть не здогадується, що десь у Києві, Львові чи Полтаві вже створено три токшоу, п’ять телеграм-дискусій і сімнадцять експертних ефірів для аналізу його чергового словесного лайна.

Це наслідок того, що нам десятиліттями навіювали в школі: російська культура — найвеличніша у світі. А той, хто її не шанує, не знає і не цитує напам’ять, — провінціал, рагуль, кугут і взагалі підозрілий елемент. Ця пропаганда виховала людей, які тілом живуть в Україні, а головою — в Москві. Вони прислухаються до тамтешніх пуків як до голосів істини, що лунають із вершини священної гори.

На екранах наших телевізорів густо представлені росіяни. Не лише окремі люди, які давно підтримують Україну та виступають проти путінського режиму — проти таких я нічого не маю, вони іноді трапляються. Але й такі діячі, як прахвесар Салавей, який роками розповідає казки про труп Путіна в холодильнику. Його тягають наші, прости Господи, журналісти, а також Євгеній Кисельов. Чому? Тому що чимало наших співвітчизників досі сприймають подібних персонажів як жерців таємного знання.

Мало того. Тягають і тих, хто раптом перейнявся долею України та прямим текстом пропонує їй капітулювати. Того самого Коха, який був причетний до розгрому НТВ і нині живе в Німеччині. Колись він висловлювався за відродження «харошего русского міра» з Києва, бо приїхав сюди і не почув української мови. Не інакше як переплутав Київ із Рязанню. І, уявіть собі, знаходиться купа малоросійських дурників, які слідом за ним пропонують віддати Краматорськ, Слов’янськ і Костянтинівку ворогу. Ще й уважно слухають «інтелектуала» Марка Солоніна, який також пропонує добровільно роздавати українські території Росії. Наче йдеться про акцію в супермаркеті: купив  одне місто — друге отримай безплатно.

Якщо таке шанобливе ставлення до російських балакунів існує сьогодні, коли триває війна і щодня проливається українська кров, то можна лише уявити, що буде після її завершення. Російські пустозвони знову формуватимуть порядок денний для малоросів. Малороси проковтнуть чергову туфту і слухняно, як стадо баранів, рушать за новими поводирями з русского міра.

Повертаючись до пам’ятників. Не йдеться про французьку культуру. Не про американську. Не про британську. Не про японську. Не про італійську. Не про польську. Не про чеську з «Солдатом Швейком», який дуже нагадує мудрого українця — він би не став до Кохів прислухатися.

Ідеться виключно про російську культуру, яку сам директор Ермітажу описував як зброю. Люди, виховані на цій культурі, сьогодні масово декларують, що нас не існує або що нас слід знищити. Коли апологети російської культури від малоросів укотре доводять, що культура тут ні до чого, то хочеться поставити просте запитання: а що упирі з російської армії вивчали в школі? А що вивчали ідеологи російського нацизму? Невже вони там роками читали «Майн кампф» Гітлера?

Отож позбавлення психологічної залежності від цієї культури — питання національної безпеки. Хай квітнуть у наших головах усі можливі культури. Крім однієї.

Кажуть, росіяни орден малороса придумали. Мені цікаво, яка частка громадян України могла б його заслужити. Як ви думаєте?