З численних свідчень українських бранців відомо, що росіяни не тільки систематично катують, фізично ламають полонених, а ще й намагаються знищити людей психологічно, переконати їх у правоті російської пропаганди, а також позбавити їх національної ідентичності. Але самі ж бранці розповідають, що ефективність такої пропаганди не дуже висока. Про реальний вплив пропаганди на українських полонених, типові прийоми, які використовують російські кати, та про фейки, в які вірять самі тюремники, «Детектор медіа» поговорив із трьома колишніми бранцями — бійцем «Азова» Денисом Федоренком, військовим Олександром К. та журналістом УНІАН Дмитром Хилюком.

Тунель до Запоріжжя й секретні біолабораторії

Запорожець Денис Федоренко лише вступив на факультет політології, коли почалася війна. І за рік він вирішив приєднатися до відомого вже на той час полку «Азов». У розмові з «ДМ» він згадує, що з 200 людей після співбесіди до базової військової підготовки допустили 120. А в кінці їх лишилося близько тридцяти. Існує правило: вигнати тебе не можуть, лише з власної волі можеш відмовитися. Але в полку такі жорсткі умови підготовки, що більшість не витримує.

А він залишився. За два роки, у 2017-му, дістав поранення під селом Саханка, неподалік від Маріуполя. Уламками снаряда йому зламало руку, перебило нерв так, що пальці на лівій руці досі не згинаються; уламки застрягли в м’яких тканинах, в нозі й навіть пробили каску, але, на щастя, не голову.

Повномасштабне вторгнення він зустрів у Маріуполі на посаді начальника оперативного відділу аналітики і планування полку. Знов був поранений — снайпер влучив у ногу і зламав її. Лежав у бункері, який бійці називали Залізякою — такий собі імпровізований госпіталь. Щохвилини очікував смерті, адже цей бункер двічі пробивали авіабомби й деякі поранені загинули.

Правозахісниця Вікторія Петрук та Денис Федоренко

Каже, що про лікування не йшлося, адже лише в перший день зробили укол знеболювального, а потім давали таблетки. Нога в нього зрослася неправильно. Їли раз на добу — пів пластикового стаканчика каші й шматочок сала.

17 травня за наказом найвищого командування бійці «Азову» здалися в полон. Його відвезли в лікарню в селищі Новоазовськ. Там же його і допитували представники так званої комендатури донецьких бойовиків. На початку допиту виклали перед ним мапу Маріуполя і наказали вказати вогневі точки. Денис здивувався питанню, оскільки українські військові залишили позиції. Але сепаратисти не вірили тому, що «азовці» здалися разом із командирами, тож він почав грати дурня й олівцем указав їм на мапі випадкові точки.

Після цього грізні представники «влади» попередили: «Якщо наші пацани підуть туди і хтось із них загине, бо ти неправильно показав — тобі пи**а». Денис каже, що мусив вдавати, що злякався. Але найкумедніше почалося потім.

Слідчий запитав, де розташована лабораторія США з виготовлення біологічної зброї. Про такі лабораторії неодноразово розповідали на російських пропагандистських шоу. Він спершу здивувався, а потім, за його словами, мусив докладати колосальних зусиль, щоб не показати «слідчому», що той ідіот. Правда, спершу намагався достукатися до логіки:

— Громадянин начальник, нема ніякої лабораторії. Для чого американцям робити лабораторію в десяти кілометрах від фронту? Там же небезпечно. Якби вона і була б, то була б на території США.

— Ти мене за довб***ба не тримай, — каже той і показує йому фото якихось старих колб з лабораторії «Азовсталі», — оце що таке?

Тоді Денис зрозумів, що треба говорити те, що вони хочуть почути. Інакше вони все одно не повірять.

— Громадянине начальник, лабораторія реально існувала. Але хитрі американці вивезли лабораторію, щоб вона не потрапила до ваших рук.

— А що ж ти мені пи**ів? Де саме вона була?

— Ви зрозумійте. Я старший солдат. А там секретна лабораторія. Хто ж мені скаже?

— Теж правильно, — погодився «громадянин начальник».

Але на цьому вони не зупинилися. Наступного дня викликали Дениса знову і «громадянин начальник» розіграв перед Денисом сценку. Вдав, що йому хтось подзвонив телефоном і начебто обговорював умови обміну полонених. Потім поклав трубку і награно спитав:

— Ну що, Денисе, додому хочеш?

— Дуже хочу, громадянине начальник.

— Мені щойно дзвонила жінка, яка займається обмінами. Планується обмін. Але чи ти потрапиш у цей список, залежить від тебе. Від того, що ти скажеш.

Він підсунув стілець упритул до Дениса. Дістає саморобного ножа — такі зеки роблять. І починає водити Денису по штанях в районі геніталій. З лютим обличчям

— Є один нюанс. Ваші пі**раси яйця нашим пацанам відрізали.

— Усім 26? — питає Денис з удаваним жахом.

— Так, — відповідає «громадянин начальник».

— Я не підтримую знущання з полонених, — каже Денис.

— Розклад такий. Або ти зараз мені відповідаєш правду на мої питання і їдеш на обмін додому до себе. Або залишаєшся тут. А в мене настрій може змінитися і я вам усім яйця відріжу.

Денис удає, що йому дуже страшно. Він каже:

— Так, звісно. Відповім усе, що скажете.

І тут слідчий видає запитання, від якого Денис, як він каже, зовсім охрінів.

— Де розташований тунель до Запоріжжя? (до відома: відстань від Маріуполя до Запоріжжя становить 227 кілометрів).

— Громадянине начальнику, якби цей тунель дійсно існував би, то чому б ми в полон здавалися, а не вийшли через нього?

— Ну, теж правильно. А може, цей тунель обвалився і ви не змогли вийти.

— Не знаю ні про який тунель Я на Азовсталі був лише як поранений. Не знаю про тунель.

«Громадянин начальник» демонструє непохитну впевненість і запитує:

— Як би ви стільки часу трималися? Ви ж звідти отримували підмогу і боєприпаси. Я зрозумів: додому ти не хочеш.

— Дуже хочу.

— Якби ти хотів, то сказав би всю правду. Те, що ти розказав — інформація корисна. Я буду цю інформацію відправляти “президенту” Денису Пушиліну. Якщо він вважатиме мій рапорт корисним, то поїдеш додому.

Додому Денис Федоренко не поїхав. Він каже, що, хоч Пушилін і сучий син, але ж не ідіот, щоб серйозно сприймати таку маячню.

За словами Федоренка, до полонених регулярно приходили пропагандисти або донецьких сепаратистів, або Росії. І всі намагалися вичавити з полонених підтвердженя якимось кремлівським тезам. Один такий, із якогось телеграм-каналу, наполегливо питав в іншого бранця з позивним Комбат, хто зображений на купюрі в одну та дві гривні. Комбат удав, що не знає.

Федоренко вважає, що пропагандист хотів побудувати свій репортаж на тому, що Київ — історично російська територія і київські князі належать до російської історії.

Не отримавши потрібної відповіді, пропагандист перейшов до інших запитань: «Мене цікавлять злочини, які ви (українці) здійснили». Комбат відповідає, що він може розповісти про злочини росіян. Наприклад, про бомбардування жилих кварталів. Той каже: «Мене це не цікавить. Ви про свої розкажіть». «Єдиний наш злочин – ми пішли захищати свою країну», — відказує Комбат.

«Ще приїздив адміністратор якогось сепаратистського каналу, — розповідає Денис. — Каже: “Я виконавець пісні про «Азовсталь»”. Він увімкнув її. Там обігрується “Пливе кача”. Когось там хоронять на “Азовсталі”. Коротше, щось проросійське. Він питає: “Як вам?”. Я кажу: “*уйня якась”. Він змінився в обличчі».

Іншим разом до полонених прийшли одразу п’ятеро людей, із камерами, світлом. Жінка — інтерв’юерка з російського телебачення. Вона була переконана, що азовці всі нацисти з заходу України. І дуже здивувалася, коли дізналася, що Денис із Запоріжжя, Комбат із Маріуполя, а третій їхній побратим — Аквіл — із Київської області.

«Вона здивувалася, що ми нормально російською розмовляємо і питала, чи не карають нас за російську. А потім — якщо ми російською розмовляємо, то чому ми проти Росії воюємо? Як я зрозумів, вона хотіла показати картинку, що нацисти з “Азова” вбивають людей зі сходу України за те, що вони розмовляють російською.

Потім просила показати татуювання. Шукала там свастику і не знайшла. У Аквіла були три богатирі Васнецова. А в Комбата — витатуйований танк».

Денису здалося, що вона була зла та розчарована там, що нічого не знайшла.

Гімн під кийками

Майор Олександр К. (не хоче називати прізвища) нині служить у тиловій структурі. На момент потрапляння в полон був заступником командира з морально-психологічного забезпечення одного з підрозділів 36-ї бригади морської піхоти. Цей підрозділ тримав оборону в Маріуполі на заводах «Азовмаш» і металургійному заводі імені Ілліча.

Через п’ять днів повномасштабного вторгнення підрозділ опинився в повному оточенні, з великою кількістю вбитих і поранених, без продуктів і води. Двічі намагалися прорватися з оточення, але невдало. Коли після другої спроби повернулися на «Азовмаш» — там уже були росіяни. Командири отримали від верховного головнокомандувача дозвіл скласти зброю.

Дві доби полонених українців тримали в ангарі у селищі Сартана, потім перевезли до Оленівки Донецької області — у виправну колонію. Прийомка в тюремних закладах — це особлива процедура: там наглядачі утворюють живий коридор, полонені йдуть крізь нього і їх б’ють руками, ногами, палками, електрошокерами тощо. Потім щодня три тижні виганяли з камер, шикували і били без пояснень причин.

«Фізично це не так страшно, — каже майор, — до болю можна врешті звикнути. Набагато гірше психологічно. Відчуваєш себе розчавленим. Саме для цього вони це і роблять, щоб зламати людину психологічно. Такі процедури повторювалися завжди, коли мене переводили в інший слідчий ізолятор. Мету або причини переведення я не зрозумів».

Після Оленівки Олександра перевели в Таганрог, потім у Новозибків Брянської області, потім у Курськ, потім у Борисоглібськ Воронезької області.

У Таганрозі він був менш як місяць. Там після підйому о шостій ранку полонених примушували шикуватися в камері та вмикали гімн Росії. З перших же днів перебування дали текст гімну і наказали вивчити. На перевірках командували цитувати і якщо забув слова, то били.

«Були люди, які погано знали російську, в інших були травми голови, — згадує Олександр К., — їм було складно вивчити гімн без помилок і тому їх постійно били». Він вважає, що це відбувалося свідомо з метою приниження, знищення національної ідентичності.

За словами Олександра, крім гімну Росії, вони мусили з ранку до вечора слухати «патріотичні» російські пісні у виконанні Олега Газманова, Віки Циганової та інших.

У камері в Таганрозі сиділо шість чоловік. Вони взагалі не отримували жодних новин. Але наглядачі не раз розповідали, що росіяни вже розбомбили пів України, а поляки забрали західну частину України. Олександр вважає, що такі розмови — самодіяльність наглядачів, які намагалися знищувати в’язнів морально. Він каже, що це не працювало, адже їм ніхто не вірив.

У Новозибківському СІЗО в камері поставили телевізор, який показував один канал і в’язні мусили дивитися політичні програми на зразок шоу Володимира Соловйова. Наглядачі через камеру відеоспостереження дивилися за українцями, щоб вони не вимикали телевізор.

Чи то телевізорів їм бракувало, чи то з інших причин, але це тривало лише один день. Потім той телевізор перенесли на один день в іншу камеру. І так по черзі.

У СІЗО Курська, куди Олександра перевели після Новозибківа й де він відсидів півтора року, для українських полонених був виділений один коридор. В інших сиділи російські злочинці. Олександр К. каже, що російських зеків не чіпали фізично, бо за цим стежили адвокатські контори, правозахисні організації. На українців це не поширювалося — били регулярно.

У зеків було звичайне радіо й телевізори. Вони могли їх вмикати і вимикати на власний розсуд. До українських полонених у камери була проведена колонка і вони з самого ранку мусили слухати російські пісні. Також постійно крутили один і той самий аудіоролик про те, що в Україні 2014 року стався збройний переворот, про те, який Степан Бандера злочинець і тому подібне пропагандистське лайно. Полонені не могли вимкнути або зменшити звук, бо регулювання відбувалося з-поза камери.

Іноді вмикали на повну потужність — і вже за пів години у полонених починала боліти голова.

Олександр каже, що навіть цей жахливий саундтрек українці змогли використати собі на користь. Вони вирахували, що п’ятнадцять пісень тривають одну годину. Таким чином вони змогли орієнтуватися в часі, допомагало контролювати день.

У Курську одного разу їм поставили телевізор, який не підключався до ефіру. При ньому була флешка з записаною програмою — в якій звинуватили Збройні сили України в тому, що вони начебто навмисно збили літак Іл-76 із 65 українськими полоненими, 6 членами екіпажу і 2 супроводжувачами 24 січня 2024 року в Бєлгородської області.

«Ми розуміли, що суть передачі пропагандистська, яка мала на меті переконати нас, що Україна вбиває своїх. Але також розуміли, що такий факт був — із нашого СІЗО тоді забрали на обмін двох чоловіків, але не з нашої камери. Це нас психологічно пригнічувало. Особливо думка про те, що хлопці півтора року провели в полоні, дочекалися і загинули в день обміну. Ми за час цієї передачі намагалися щось почерпнути для себе. Там озвучували, скільки людей в полоні та скільки обміняли. Вони зачитували дані України і дані свої. Ми могли співставити. І зрозуміти, що процес обміну таки відбувається. Це був оптимістичний момент», — згадує Олександр.

Через два роки перебування в неволі через відсутність нової інформації створюється психологічний вакуум. Олександр К. каже, що здається — вже обдумав все, про що можливо було думати, і переговорив з усіма та про все. «Ми намагалися вишукувати будь-яку інформацію. До нас потрапив чоловік, якого взяли у полон за рік до того. Він воював на Куп’янському напрямку — ми отримали новину річної давнини і зрозуміли, що бої йдуть на тій же території, що і на самому початку. Тобто просування не відбулося. Той факт, що Україна не здалася, був дуже важливим для нашого психологічного стану».

У останньому СІЗО в Борисоглібську Воронезької області сиділо дванадцятеро українських полонених. Олександр, щоб урятуватися від порожнечі, запропонував щодня вигадувати теми для обговорення. Наприклад, де я себе хочу бачити після закінчення війни. Хтось хотів звільнитися і відкрити барбершоп (до речі, так і зробив у майбутньому), хтось — купити квартиру, хтось хотів переїхати в Житомир або в Тернопіль.

«Саме під час цієї гри я задумався над тим, щоб отримати освіту цивільного психолога, — каже Олександр. — Бо є різниця між воєнним психологом і цивільним. Я через місяць після звільнення вступив до полтавського педагогічного і навчаюся на магістратурі».

Цю тему обговорювали два тижні. Були інші теми, наприклад, про сімейні стосунки, про вибір літератури, що потрібно прочитати після звільнення, тощо. Сам факт обдумування й обговорення, за словами Олександра К., не дозволяв занепасти духовно і психологічно.

Потім почали тричі на тиждень вмикати російське радіо. Воно було з пропагандистським ухилом, але водночас було корисним тим, що українці розуміли, що їхня країна не здалася.

Олександр припускає, що в росіян є якісь методички, як ідеологічно й інформаційно впливати на полонених. Але вони виконують їх недбало. Єдине, що їм вдається якісно — це бити беззахисних людей.

«Бесогон», Бандера і телевізор на одну кнопку

У перші дні березня 2022 року снаряд влучив у будинок родини Хилюків, що в селі Козаровичі під Києвом. Мешканець будинку журналіст Дмитро Хилюк разом із батьками був змушений перебратися до сусідів. 3 березня Дмитро з батьком пішли перевірити стан свого пошкодженого будинку. На подвір’ї їх перехопили російські військові.

Батька Дмитра окупанти утримували дев’ять днів, після чого відпустили. Дмитра залишили під вартою через його професійну діяльність і громадянську позицію. Він припускає, що хтось його здав, адже колаборанти були і на його вулиці. «Якби знайшли телефон, то вбили би мене: там у вайбері скидав координати їхні людині з ЗСУ, яка відповідала за артилерію в обороні столиці», — каже Дмитро.

Дмитро розповідає, що до 16 березня його кидали з одного місця ув’язнення до іншого, а потім вивезли на територію Росії. Спершу він потрапив до СІЗО у Новозибкові Брянської області. Везли через Білорусь.

Дмитро Хилюк

Шибки у тюремних вікнах були розбиті, а подекуди взагалі відсутні, опалення майже не було, хіба що символічне, і лід намерзав на вікнах. Полонені мерзли там аж до кінця травня, хоча в травні вже спека стояла. Здається, цей СІЗО був уже закритий і його відкрили спеціально для українців. Навіть начальника викликали з пенсії.

Під час прийомки їх так само, як і у випадку Олександра, жорстоко побили. Також примусили підписати папірець про добровільну згоду на співпрацю з російськими правоохоронними органами, зокрема, доповідати про політичні погляди співкамерників. Але потім цього від них ніхто не вимагав. У камері вони сиділи вдвох — теж із цивільним чоловіком з Ірпеня на ім’я Олександр.

Під час допитів в цьому СІЗО, які проводили безіменні чоловіки, Дмитра питали про події в Маріуполі на самому початку повномасштабного вторгнення та в Луганську у 2014 році.

«Я відповідав, що нічого про Маріуполь не знаю, — згадує Дмитро, — адже мене заарештували чи не в перші дні. У мене постійно питали (як і в усіх інших), як я ставлюся до націоналізму і Степана Бандери. Відповідав обтічно, що у Бандери забрали звання Героя України в судовому порядку ще у 2010 році, а націоналізм — це коли любиш свою країну, але не зневажаєш інші. І в цьому розумінні я є націоналіст».

Під час ранкових перевірок наглядачі весь час казали, що чи то Зеленський утік до Польщі, чи то що Україна вже здалася. Але, каже Дмитро, їм не вірили.

«4 квітня до нас у камеру прийшов особисто начальник СІЗО, — каже Дмитро, — і приніс плазму з флешкою. Він поставив нам передачу “Бесогон” кремлівського пропагандиста Нікіти Михалкова. Там був типовий набір пропагандистських штампів 2022 року: про біолабораторії в Маріуполі, про інфікованих людськими хворобами перелітних птахів, які переносили хвороби на територію Росії».

На поверсі, де тримали Хилюка, було кілька телевізорів. Їх, так само як і в Таганрозі в Олександра, носили по камерах. І в них теж була одна кнопка — демонструвалися російські токшоу політичні або розважальні на зразок «Поля чудес» із Леонідом Якубовичем. У камері Хилюка антена не ловила сигнал. Але він чув з інших камер, як росіяни в токшоу розповідали тільки про перемоги. Про поразки мовчали. Дмитро порівнює це з радянською програмою «Время», з якої неможливо було дізнатися про наявність проблем. Але навіть із таких обрубаних новин Дмитро розумів, що війна триває й Україна продовжує боротися.

Телевізори носили по камерах до 21 вересня 2022 року — до оголошення Путіним мобілізації. Після того телевізори зникли, залишилося лише радіо в коридорі. Зранку грав гімн Росії — це було типовим для всіх закладів утримання українських полонених. Так само всюди наглядачі наказували вивчити гімн. У камері, де сидів Хилюк, хтось сказав, що слова нерозбірливі. Вони принесли надрукований текст. Тих, хто не міг запам’ятати слова, примушували віджиматися від підлоги нескінченну кількість разів.

А потім хвилин двадцять крутили російські патріотичні пісні типу «я рускій» або «я іду до кінця».

Іноді можна було дізнатися новини від наглядачів — один із них навіть розповів, що українці звільнили Херсон. З розмов із ним ставало зрозуміло, що ситуація не така райдужна для росіян, як це вони подають.

33 дні Дмитро сидів сам у двомісній Камері в Новозибкові. Він каже, що це дуже тяжко психологічно, коли нема чим зайнятися. Він ходив камерою та рахував кроки. Каже, що в день проходив до 40 кілометрів. Це допомагало триматися в нормі психологічно й фізично.

Через рік і два місяці Дмитра перевели в СІЗО у Пакіно Володимирської області. Там його камера була розрахована на чотирьох осіб, але сиділо в ній восьмеро. У лютому до них зайшли наглядачі та наклеїли чорно-білий надрукований на принтері плакат із фото льотчика героя Радянського Союзу Івана Кожедуба. На ньому такий напис: «Это Иван Кожедуб. Украинец и герой. А ты — бандеровец и запроданец Запада».

«Там були хлопці, народжені вже в незалежній Україні, — каже Дмитро, — Вони не знали, хто на плакаті. Вони питали: “Що це за дядько?”. Старші пояснювали. “Нащо нам це?”, — питали вони. Їм пояснювали, щоб їм соромно стало. Вони лише плечима знизували».

У іншій в’язниці з шостої ранку до десятої вечора вмикали радянські пісні сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття «Ми ехо друг друга», «Человек собаке друг». Туди якимось чином затесалася пісня Бориса Гребенщикова про «город золотой» із фільму «Асса». Дмитро каже, що ці звуки його просто катували.

У так званій відправочній камері, звідки полонених готували до відправки додому, на стінах висіла інша ворожа агітація, така ж примітивна: фото Романа Шухевича, Євгена Коновальця, Степана Бандери й напис: «На их руках кровь тысяч украинцев. Это твои герои?».

Хилюк каже, що, якщо перед адміністрацією в’язниці й стоїть завдання перевиховувати українських полонених, то роблять вони це дуже примітивно. Їхня пропаганда ні на кого не впливає.

 Фото: Укрінформ, УНІАН, Zmina