Після провалу наміру «Київ за три дні», коли в російській пропаганді звучали урочисті переможні нотки, тамтешні пропагандисти освоїли дивний жанр: вони могли годинами перелічувати проблеми своєї країни, але з майже містичною впертістю уникали причин цих проблем. Наче лікар, який уважно фіксує температуру, кашель і судоми, але старанно обходить питання про саму хворобу.

Дозволялося критикувати міністрів, генералів, губернаторів, бюрократію, «окремі помилки» й навіть загадкових «ворогів, які проникли в систему». Але існувала територія майже релігійного табу. Війна як причина проблем часто залишалася десь за дужками, а головне ім’я — Володимир Путін — існувало в особливому режимі. Його можна було або старанно вихваляти, або вдавати, що він узагалі перебуває поза земними процесами. Обговорювалися наслідки. Причини — значно рідше.

Лише окремі особи на зразок Ігоря Гіркіна дозволяли собі критику персонально Путіна. Але врешті й він опинився за ґратами.

І раптом стався вибух. Багатолітній прислужник Кремля Ілля Ремесло вигулькнув із критикою «самого». Він багато років був не просто людиною з прокремлівськими поглядами — він працював у середовищі, яке боролося з російською опозицією, публікував матеріали проти Олексія Навального й інших опонентів влади, брав участь у кампаніях дискредитації опозиціонерів. Фактично він роками існував усередині системи, де правила гри були добре відомі: можна говорити про окремі помилки, але не про архітектора всієї конструкції.

Однак у 2026 році Ремесло несподівано перейшов межу, яка раніше здавалася майже недоторканною. Він почав говорити не про окремих чиновників і не про технічні збої системи. У своїх текстах він прямо пов’язував проблеми Росії з самим Путіним і побудованою ним моделлю влади. Після цього Ремесло опинився у психіатричній лікарні. Дивна річ — він швидко вийшов із неї. А після виходу дав інтерв’ю Ксенії Собчак, де не відмовився від своїх слів.

Особливо цікавою була не лише сама критика, а її логіка. Ремесло фактично описував те, що для російського публічного простору довгий час вважалося майже забороненим: якщо система роками продукує однакові проблеми, то питання поступово переходить від «хто погано виконав наказ?» до значно неприємнішого — «хто цю систему створив?». Для російської пропагандистської екосистеми це вже майже єресь. Там звикли пояснювати аварію поганими механіками, але не ставити питання про конструктора машини.

Другим яскравим симптомом розбалансування пропагандистської матриці стала історія з Вікторією Бонею. На перший погляд, цей випадок має вигляд сюрреалістичного перформансу: гламурна світська левиця, яка останні 15 років мешкає далеко за межами Росії, раптом перетворюється на рупор соціального невдоволення. Її репутація в інтернет-середовищі — це територія тіктоку, люксових брендів і лайфстайл-контенту, а не аналітики чи політології. Проте саме цей бекграунд зробив її демарш максимально болючим для системи.

Правда, Боня діяла в межах тієї самої «старої парадигми», де дозволено скаржитися на наслідки, але заборонено шукати причини. Вона видала цілий комплекс претензій до стану справ у країні, але при цьому старанно присмачила їх компліментами на адресу Путіна. У її риториці дивним чином уживалися вірнопідданські реверанси та критика соціально-економічної деградації. І хоча вона навмисно оминала тему війни чи стратегічних помилок керівництва, сам факт озвучення реальних проблем «глянцевим» персонажем викликав шквал суспільного інтересу.

Реакція системи виявилася миттєвою й істеричною. На Боню обрушилися системні «важковаговики» пропаганди, зокрема Володимир Соловйов і представники Держдуми, які традиційно сприймають будь-яку самодіяльність як загрозу монополії на «правильний» порядок денний. Інцидент швидко переріс у фарс: з’явився фейк про включення Боні до виборчих списків однієї з псевдоопозиційних партій. Хоча інформація виявилася «качкою», сам факт її появи свідчить про те, що тема внутрішнього соціального невдоволення стала «гарячою» настільки, що політтехнологи вже намагаються приватизувати її для маніпуляцій.

Залишається відкритим питання: було це спонтанним вибухом особистої амбіції чи тонкою політтехнологічною грою, спрямованою на випускання пари та відвернення уваги від справжніх причин кризи?

Хай там як, але поведінка Боні була максимально обережною. Вона наголошувала, що дає коментарі винятково «своїм» медіа, і постійно згладжувала гострі кути лояльністю до першої особи. Проте сам факт, що навіть такі «дистильовані» й обережні скарги збурюють суспільство, свідчить про глибоке виснаження системи. Російська пропаганда, яка роками намагалася переконати громадян у власному благополуччі, сьогодні змушена воювати з власними ж «гламурними» інструментами, бо навіть вони, самі того не бажаючи, починають звертати увагу на симптоми хвороби, про яку вголос говорити було заборонено.

Найбільш показовим індикатором кризи системи став дрейф сегмента «воєнкорів», які ще вчора були головними апологетами війни. Те, що ми бачимо сьогодні на прикладі одного з найрадикальніших блогерів, відомого як «Тринадцатый» (Єгор Гузенко), — це вже не просто критика окремих рішень, а повна деконструкція сенсів СВО. Його риторика у телеграм-каналі демонструє, що колишні «охоронці режиму» перетворилися на його найжорсткіших критиків, адже вони бачать реальний стан фронту без пропагандистських фільтрів.

У своїх дописах Гузенко відкрито артикулює те, про що раніше боялися подумати. Він використовує зневажливе прізвисько «дідусь» щодо Путіна, відкрито ставлячи під сумнів його рішучість. У його логіці влада боїться власних рішень через острах перед Заходом:

«Тож у чому сенс убивати купу наших солдатів? Хіба не краще просто вгатити великою ракетою і наступати по радіоактивній пустці?... Чи дідусь просто боїться, що скажуть “американські партнери”?».

Ця брутальна риторика вказує на глибоку прірву між офіційною картинкою та реальністю. Гузенко прямо називає офіційні звіти з Петербурзького міжнародного економічного форуму про «наступ на всій лінії фронту» — тотальною системою брехні. За його словами, верхівка отримує викривлену картину через кругову поруку:

«Неправильне розуміння керівництвом країни реальної бойової обстановки викликане тотальною системою брехні, яка скувала весь офіцерський корпус круговою порукою, коли правдива інформація не передається нагору апріорі».

Такий рівень цинізму поширюється і на соціально-економічну сферу. Коли влада оголошує про «комплекс заходів» для розв’язання паливної кризи, наприклад, у Криму, реакція «воєнкорів» стає нищівною. Гузенко відверто висміює ці обіцянки:

«Це коли замість талонів на бензин почнуть роздавати папірці з написом “ми в курсі проблеми” й “питання на контролі”? Неофіційно: “Купіть велосипед, осла або електросамокат, поки ще можна. Скоро буде дорожче!”».

Гузенко не є винятком. Він один із.

Ці приклади засвідчують, що табу на критику Путіна в середовищі радикальних «патріотів» знято. «Дідусь» більше не сприймається як сакральний стратег — для багатьох він перетворився на об’єкт насмішок, чия некомпетентність стає головною причиною прийдешньої катастрофи. Система опинилася в пастці: вона не може надати «перемогу», але й не може припинити війну, бо кожен день зволікання лише прискорює ерозію її ідеологічного фундаменту.

Трансформація сприйняття Володимира Путіна в російських елітах — це, мабуть, найважливіший маркер вичерпаності моделі режиму станом на 2026 рік. Аналітики провідних дослідницьких центрів, зокрема Carnegie Politika, фіксують явище, яке можна назвати «десакралізацією через цинізм». Якщо раніше Путін був фігурою, над якою не владні жодні земні закони, то сьогодні в кулуарах влади та в середовищі «турбо-патріотів» його дедалі частіше іменують зневажливим прізвиськом «Дід».

Як пише у своєму аналізі для Carnegie Politika дослідник Олександр Баунов, «Путін втрачає свою магію. Влада залишається неподільною в його руках, але чари розвіялися. Його справжнє обличчя стає дедалі очевиднішим: люди бачать старого чоловіка... Замість гаранта він стає тягарем». Цей висновок підкреслює, що ми спостерігаємо не просто політичну кризу, а фундаментальний розрив між сакралізованим образом «вождя» та реальністю, яку вже неможливо приховати навіть засобами тотальної пропаганди.

«Уперше з часу повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році російська еліта, схоже, опинилася на межі внутрішнього розколу. З одного боку, постійне використання Кремлем війни для виправдання нових раундів репресій створює враження, що це звичайна справа. З іншого боку, дедалі помітніше невдоволення нещодавнім прагненням до повного контролю над інтернетом, і навіть лоялісти починають публічно критикувати Кремль і передбачати революцію», — пише політологиня Тетяна Станова.

«Звісно, змінилися настрої в суспільстві: напруженість, роздратування, тугу чи страх зараз переживають 24% росіян — порівняно з 18% рік тому. Тривожність росіян зросла до рекордних значень із 2024 року: тоді, як фіксував “Левада-центр”, схожі показники відзначалися після теракту в “Крокус Сіті Холі” в березні та в серпні, коли ЗСУ прорвалися до Курської області. До цього критичне зростання негативних настроїв припало на мобілізацію. Але є одна важлива відмінність: тоді тривожність зросла ненадовго, а головне, це не особливо позначилося на політичних рейтингах — схвалення президента впало лише на пару відсоткових пунктів, а зараз — на 7 п.п. у президента, на 10 п.п. у Думи та уряду», — пише російське видання «Вёрстка» з посиланням на соціологічні служби.

Одначе, Володимир Путін продовжує вдавати, що нічого лихого не відбувається. Він заявив, що українські удари шкодять економіці його країни, але вона «швидко відновлюється» від них.

«Вони (Україна), безумовно, завдають нам певної шкоди, але ми швидко відновлюємося. Вони не зможуть створити нам жодних серйозних проблем», — сказав Путін під час зустрічі з військовослужбовцями, які беруть участь у російсько-українській війні. Зазначивши, що присутність російських військових у зоні «спеціальної військової операції», яку Москва використовує для позначення війни в Україні, перевищує 700 000 осіб, Путін сказав, що його країна «практично єдина, хто протистоїть» Заходу.

Путін заявив, що війська його країни не просуваються в Україні «так швидко, як хотілося б», але вони все ж таки поступово просуваються вперед день за днем.

«Крок за кроком ми беремо наші території під контроль. Ми цього досягнемо, ніхто не може в цьому сумніватися», — сказав далі Путін.

Він заявив, що Росія поступово нарощуватиме силу своїх ударів у відповідь проти України, щоб «відбити у них бажання атакувати наші цивільні об’єкти».

Цей контраст між бункерним оптимізмом Путіна, який продовжує транслювати світу образи «стабільності» та «неминучої перемоги», і наростанням хаосу в самій Росії, є головним підсумком п’яти місяців 2026 року. Поки президент Росії у своїх промовах намагається законсервувати реальність зразка 2022-го, країна дедалі швидше сповзає у фазу, де пропагандистська картинка більше не здатна приховати ні дефіциту пального, ні стратегічного безглуздя війни, ні головного — втрати страху перед «царем».

Система, що будувалася на сакралізації однієї особи, зіткнулася з неминучим: коли «вождь» перестає бути гарантом успіху і перетворюється на тягар, його вчорашні апологети стають першими, хто вкаже на те, що «король» не просто голий, а позбавлений реального зв’язку зі світом.

Росія опинилася у точці неповернення, де питання «хто винен у краху?» вже не потребує відповіді — воно стало очевидним для всіх, від гламурних блогерів до радикальних «воєнкорів», і саме це усвідомлення є остаточним вироком для режиму, що вичерпав свій внутрішній ресурс.