Сконструйована реальність частіше створюється за допомогою засобів віртуальності, ніж реальність. Кіно та його використання в пропаганді є таким прикладом. Усе, що публічно робиться державою та суспільством, потрапляє у масову свідомість, породжуючи прямо чи опосередковано такі правила, які потім можуть бути використані в реальності.

Людина бачить конкретний приклад, але в її голові на його основі виникає правило: це можна повторювати, а це — ні... Приклад може навіть спонукати до повторення в житті, так вважає влада, мабуть, справедливо. А зворотний приклад може призвести до заперечення. Радянське кіно часто зображувало бюрократів — і в життєвих ситуаціях, і в комедіях. Бюрократ — це антипод влади, тому над ним можна було сміятися.

Навіть негативна зображувана реальність може породжувати позитив. Російський фільм «Пацани», наприклад, знімали напередодні виборів, отже, його творці мали на меті показати ту реальність, від якої вдалося втекти завдяки владі. Раніше від жахливої реальності рятували попередники майбутньої партії та уряду, тобто більшовики. Рятівник — більшовик, Ленін, Сталін... І Путін теж зайняв цю нішу «рятівника» в сучасній Росії.

Реальність постійно конструюється та реконструюється, і, ймовірно, більша частина реальності відома нам не безпосередньо, а опосередковано. Ми звикли до простих переходів: новини — це реальність. І ніколи не допускаємо сумнівів: адже якщо нам це показують, значить, це комусь потрібно, це свідомо відібраний фрагмент дійсності. Насправді він може виявитися випадковим, а не системним.

І це відбувається з дитинства. Сучасна реальність формується за допомогою розповідей про минуле та сьогодення у шкільних підручниках для дітей і в теленовинах для дорослих. Це такі віртуальні «опори», які запам’ятовуються автоматично, проникаючи у нашу підкірку. Засоби масової інформації наповнюють наш світ прикладами, на які можна або рівнятися, або боротися з ними.

Щоправда, слід зауважити, що тиражування — це лише технічний бік справи, а суть її все ж таки полягає в змісті, який може як об’єднати, так і роз’єднати. «Жити стало краще, жити стало веселіше», — сказав Сталін 17 листопада 1935 року на нараді стахановців. Ці слова увійшли до пісні «Марш веселих хлопців» із кінофільму «Веселі хлопці». І, звісно, до безлічі статей і доповідей.

Повторення цієї фрази допомагало переживати й іншу реальність, коли людина починала розглядати власний приклад такого життя як виняток. Таке саме перенесення в іншу дійсність створюється розповідями керівників про те, як ми будемо жити в майбутньому, коли виконаємо «безліч планів».

Влада, до речі, любить розповідати про майбутнє, оскільки це розповідь про позитив, а чи буде він, чи ні — сьогодні ніхто не знає. Володимир Маяковський писав: «Я планов наших люблю громадьё, размаха шаги саженьи. Я радуюсь маршу, которым идем в работу и в сраженья» (з поеми «Добре»).

Повна версія згаданої вище фрази Сталіна у його доповіді звучала так: «Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше. А коли живеться весело, робота йде на ура». Тобто акцент там робився на роботі. Державу СРСР по суті створив Сталін, тому управління за допомогою сили було закладено з самого початку. Вороги та боротьба з ними входили у формулу держави, хоч зовнішні, хоч внутрішні. Сталін бачив світ саме таким, а мистецтво лише повторювало його бачення.

«Мистецтво плюс пропаганда» стало формулою, від якої намагалися не відступати. Це був тріумф ідеології, за допомогою якої намагалися розв’язувати всі соціальні «хвороби». У результаті виникало відчуття магічної сили мистецтва. Екранну дійсність бачать багато хто, і в результаті вони починають сприймати свою власну реальність як виняток. Пропаганда є важливим важелем управління масовим суспільством. Імовірно, діє правило: все те, що знають усі, і є правдою, все інше — наклеп.

З цієї причини «правильна» пропагандистська дійсність заполонила радянське мистецтво. Колгоспні будні змогли стати, наприклад, балетом на сцені Великого театру. Тобто «пропагандистське» втілювалося в непропагандистські формати, щоб посилити вплив на масову свідомість. Щоправда, це не завжди вдається: «Прорахунок бачили й у тому, що в “Світлому струмку” автори аж ніяк не прагнули створити міф, утілений у монументальній формі, що відповідала б сталінській епосі, а склали колгоспний водевіль. І хоча у Великому театрі постановці намагалися надати “масштаб” і “монументальність” (доповнили партитуру Шостаковича музикою з інших балетів композитора, змінили оформлення, збільшили кількість масових танців тощо), у результаті, як проникливо зауважує І. Барсова, вийшов не міф, не “казка-брехня”, що претендує на правду, а “казка-брехня, яка претендує на брехню”, що виявилася несумісною з вимогами “правди” у зображенні колгоспного життя» (Сурніна Н. «…Як колосяться трудодні». Радянський колгосп на балетній сцені).

Влада за часів Сталіна була дуже персоналізованою, хоча б тому, що не змінювалася. Портрети керівництва висіли навіть у перукарні. Населення знало керівників поіменно. Нескінченне пропагандистське повторення аксіом радянського життя жило в кожному:

Пяди земли не уступим врагу

Силушка есть у отцов и детей.

Жить стало лучше, жить стало веселей!

Хочется всей необъятной страной

Сталину крикнуть "Спасибо, Родной!"

Долгие годы живи, не болей

Жить стало лучше, жить стало веселей!

Пропаганда в СРСР могла замінювати реальність, оскільки її було дуже багато. Вона була у фільмах, книгах, газетах... Бачачи, наприклад, прекрасне життя на екрані, кожен міг подумати, що це просто у нього щось не так, а навколо все добре. Така, до речі, і роль телебачення. Теленовини в 99% випадків розповідають про успіхи. Але за «твоїм» реальним вікном їх може й не бути.

СРСР і пропаганда були нерозривно пов’язані, що, мабуть, у меншій мірі притаманно й іншим державам. Сталінські репресії, як і ленінське вислання незадоволеної інтелігенції за кордон, у підсумку створювали потрібний позитивний потік інформації — не лише в медіа, а й між людьми. Ленін прозорливо вислав, Сталін ув’язнив. І те, й інше створило в результаті більш позитивний фон соціальних комунікацій у країні.

Сталін на Першій Всесоюзній нараді стахановців 17 листопада 1935 року говорив цілком слушні речі: «На жаль, однієї лише свободи ще далеко не достатньо. Якщо бракує хліба, бракує масла та жирів, бракує мануфактури, житло погане, то однією лише свободою далеко не заїдеш. Дуже важко, товариші, жити однією лише свободою. Щоб можна було жити добре й весело, необхідно, щоб блага політичної свободи доповнювалися матеріальними благами. Характерна особливість нашої революції полягає в тому, що вона дала народу не тільки свободу, а й матеріальні блага, а також можливість заможнього й культурного життя. Ось чому жити у нас стало весело, і ось на якому ґрунті виріс стахановський рух».

У результаті творці віртуального світу перемагали творців реального. Та й безпечніше було бачити у світі те, про що розповідали медіа, ніж правду. Світ завжди складніший, ніж нам про нього розповідають. Інформаційні потоки частіше оминають ці складнощі, оскільки у хороших новин часто є «спонсор», а у негативних — його немає.

Пропаганда — це не просто правильна реальність, яку ніхто не може поставити під сумнів, це реальність, що найчастіше тиражується, а те, що ми чуємо найчастіше, ми схильні вважати справжньою правдою, хоча б тому, що її знають усі. У результаті віртуальність замінює реальність. У п’єсі Євгена Шварца начальник поліції виходив підслуховувати, що говорять на вулиці люди, взуваючи чоботи зі шпорами, пояснюючи це тим, що в іншому разі наслухаєшся такого, що потім всю ніч не спатимеш...

А Олена Петрова взагалі перефразувала пропагандистську істину: «У житті завжди є місце для подвигу. Треба лише триматися подалі від цього місця».