Сьогодні у фейсбук-стрічках та приватних розмовах медійників - суцільний гул і нарікання на те, що українські журналісти хронічно не здатні до солідарності. Приводом для цих гірких роздумів став потужний прецедент з-за океану: американські ЗМІ оголосили бойкот трансляціям Білого дому. Це сталося після того, як адміністрація Дональда Трампа заблокувала доступ та анулювала акредитацію журналістам трьох великих медіа - CNN, Politico та MS NOW. У відповідь колеги по цеху - навіть конкуренти - просто вимкнули звук на трансляціях президента та зняли свої мікрофони.

Взагалі, війна Трампа проти преси - це давній серіал, який розпочався ще під час його першої каденції у 2017 році. Буквально у свій перший повний день на посаді президента Трамп приїхав із візитом до штаб-квартири ЦРУ. І саме там, виступаючи перед працівниками розвідки, він офіційно оголосив журналістів своїми ворогами, заявивши: «У мене триває війна з медіа. Вони є одними з найдеструктивніших і найбезчесніших людей на Землі».

Ці слова швидко переросли у конкретні дії підлеглих. У лютому 2017 року тодішній прессекретар Білого дому Шон Спайсер влаштував закритий брифінг у своєму кабінеті й просто не допустив туди цілу низку критичних ЗМІ - зокрема CNN, The New York Times, Politico та LA Times.

Але американська медіасистема вистояла саме завдяки солідарності. Тоді журналісти Associated Press та журналу Time, яких Спайсер запросив, демонстративно розвернулися і бойкотували захід на знак протесту проти дискримінації колег.

Сьогодні історія повторюється по колу, але вже в масштабах тотального пулового бойкоту. І поки в США журналісти доводять, що інституція сильніша за політичні образи, українському медіапростору залишається лише зітхати в соцмережах і думати: а коли ж ми нарешті навчимося так захищати один одного?

Але новому поколінню журналістів, які прийшли в професію нещодавно, варто нагадати: це не так. Ми вміємо. І в нашій історії були часи, коли українська медіаспільнота виявляла справжні дива солідарності та згуртованості перед обличчям смертельної небезпеки.

Найяскравіший і найтрагічніший приклад - історія навколо вбивства Георгія Гонгадзе у 2000 році. Тоді система Кучми намагалася зробити все, щоб зам'яти справу, спустити розслідування на гальмах або вигадати абсурдні версії. Але саме залізна, безкомпромісна наполегливість журналістів змусила владу ворушитися.

Тоді медійники об'єдналися так, як ніколи раніше:

Чорний силует Георгія з'явився на шпальтах газет, на телебаченні та на перших інтернет-майданчиках по всій країні. Це був не просто логотип - це був мовчазний, але гучний ультиматум владі від усього цеху. 

Вуличні акції та марші протесту: 

Журналісти масово виходили на мітинги під стіни МВС, прокуратури та Адміністрації Президента. Вони тримали плакати «Знайдіть Георгія», вимагаючи незалежного розслідування та створення парламентської слідчої комісії. 

Створення «Комітету захисту журналістів» та постійний міжнародний тиск. Медійники не давали цій темі зникнути з інформаційного порядку денного ні на день, попри колосальний тиск спецслужб, цензуру та залякування. 

Дуже важко, долаючи шалені перепони та стіну владного спротиву, ця солідарність зламала систему. Влада була змушена визнати факт убивства і почати слідство, яке зрештою призвело до розкриття виконавців і тектонічних зрушень у всій країні.

Тоді ж Адміністрація президента, яку очолив Віктор Медведчук, почала розсилати по ключових телеканалах так звані темники, тобто інструкції, як висвітлювати ті чи інші події, кого возвеличувати в ефірі, а кого ігнорувати. Цей досвід принісли в Україну з Росії російські політтехнологи.

Українські журналісти тоді почали протестувати. У жовтні 2002 року на основі маніфесту проти цензури утворили Незалежну медіа-профспілку.

Через два роки у 2004 році, коли цензурування стало нестерпним і досягло свого апогею, журналісти ряду каналів виступили із заявами-протестами проти цензури. Частина журналістів звільнилася і пішла в нікуди. 

 А потім сталася журналістська революція - українські журналісти вийшли на марш протесту на Хрещатик. Вони мітлами імітували підмітання як символ очищення від цензури. Незабаром після того сталася Помаранчева революція. 

Ще один тріумфальний урок цехової єдності відбувся восени 2012 року. Тоді провладна більшість ухвалила в першому читанні так званий «закон про наклеп». Поправки до Кримінального кодексу передбачали запровадження реальних тюремних термінів та величезних штрафів за «неправдиву інформацію».

Звісно, журналісти ніколи не виступали за право брехати. Проте всі прекрасно розуміли: в умовах підконтрольних владі судів цей закон створювався виключно як інструмент залякування та тотальної цензури. Будь-яке розслідування про корупцію чиновника миттєво оголосили б «наклепом», а автора відправили б за ґрати.

Зрозумівши масштаби катастрофи, українські медійники підняли потужну хвилю спротиву:

Загальнонаціональний страйк ЗМІ: Провідні інтернет-видання, газети та телеканали запустили акцію «Скажи «Ні» закону про наклеп». Головні сторінки сайтів закрили чорними банерами, а популярні друковані журнали вийшли у продаж із абсолютно білими, порожніми обкладинками на знак протесту. 

Протест під стінами Верховної Ради: Точкою кипіння стало 2 жовтня 2012 року. Сотні журналістів вийшли на мітинг під будівлю парламенту. Вони тримали в руках чисті білі аркуші та плакати без написів, демонструючи, що чекає на країну у разі знищення свободи слова. 

Влада Партії регіонів, яка до того вважала себе монолітом, злякалася масштабного медійного бойкоту напередодні виборів. Прямо в день протесту, 2 жовтня, депутати дали задню і повністю скасували скандальний законопроєкт. Солідарність журналістів знову довела: коли цех діє як один кулак, політики змушені відступати. 

Ще одним масштабним уроком солідарності, який змусив здригнутися систему вже за часів Януковича, стала історія травня 2013 року. Під час вуличних акцій у Києві найняті владою молодики з парамілітарних угруповань брутально напали на журналістку Ольгу Снісарчук та фотокореспондента Влада Соделя. Саме тоді від прізвища одного з нападників - Вадима Тітушка - народився новий міжнародний термін для означення провладних бойовиків.

Правоохоронна система, яка сама ж і курувала цих «спортсменів», спочатку відверто ігнорувала інцидент і не збиралася нікого карати. Але вони недооцінили журналістську згуртованість:

Протест під стінами МВС: Обурений натовп журналістів з різних медіа прийшов прямо під ворота Міністерства внутрішніх справ. Це був не просто пікет, а жорстка вимога припинити безкарність.

Вимога до міністра: Медійники буквально змусили тодішнього міністра Віталія Захарченка виправдовуватися, звітувати у Верховній Раді та зрештою дати хід справі. Журналісти не йшли з вулиць, доки розслідування не зрушило з мертвої точки. 

Судовий вирок: Завдяки тому, що преса тримала глуху оборону і не дозволила «зам'яти» напад, Тітушко та його подільники опинилися на лаві підсудних і отримали реальні судові вироки. Це був безпрецедентний випадок, коли солідарність цеху дотиснула каральну машину влади. 

Сьогодні ми майже не спостерігаємо нічого подібного. Звісно, є окремі заяви, але вони мало впливають на загальну ситуацію. Влада спокійно виключила з ефіру телеканали, які їй не подобаються. У відповідь не було ні дієвих акцій протесту, ні інших спільних дій. Чому так змінилася атмосфера в професійному середовищі — це предмет окремої розмови, проте очевидно, що колишня солідарність та готовність до активного спротиву поступилися місцем апатії та вимушеній адаптації до нових правил гри. 

Усі ці історичні перемоги українського медіацеху - від протестів через убивство Гонгадзе до скасування закону про наклеп та вироків бойовикам - були б абсолютно неможливими, якби українські журналісти діяли поодинці, емоційно чи хаотично. За кожним успішним супротивом завжди стояла інституційна основа.

Коли виникав виклик, медійники миттєво створювали як формальні, так і неформальні структури, що ставали щитом для всієї професії. Саме так народжувалися Комітет захисту журналістів, Незалежна медіа-профспілка (НМПУ), потужний громадський рух «Стоп цензурі!», Комісія з журналістської етики та ціла мережа взаємодопомоги. Вони перетворювали розрізнені голоси на єдиний інституційний таран. Журналісти мали юридичну підтримку, координаційні центри та майданчики для солідарних заяв, які змушували рахуватися навіть найвищих посадовців.

Це головний урок як американського медіаринку, який сьогодні системно бойкотує трансляції Трампа через правила свого телевізійного пулу, так і нашого власного минулого: реальні зміни та успіх приносить лише організований рух.

Поодинокі пости обурення у фейсбуці чи приватні нарікання за кавою не здатні зупинити наступ на свободу слова — ні на Банковій, ні в Білому домі. Влада, яка б партійна приналежність у неї не була, завжди поважає лише силу, системність та інституційну спроможність. І якщо нове покоління українських медійників хоче не просто заздрити американцям, а бути здатними на таку ж відсіч, воно має вчитися головному — об'єднуватися в дієві інституції, підтримувати профспілки та діяти як єдиний, чітко організований організм. Бо солідарність - це не емоція, це структура.