Найтемніша година — перед світанком. «Фото на пам’ять» Ольги Черних стало першим українським фільмом відкриття в історії кінофестивалю IDFA

Найтемніша година — перед світанком. «Фото на пам’ять» Ольги Черних стало першим українським фільмом відкриття в історії кінофестивалю IDFA

12 Листопада 2023
1491
12 Листопада 2023
10:00

Найтемніша година — перед світанком. «Фото на пам’ять» Ольги Черних стало першим українським фільмом відкриття в історії кінофестивалю IDFA

Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
1491
Кіноесе про війну з точки зору жінок трьох поколінь.
Найтемніша година — перед світанком. «Фото на пам’ять» Ольги Черних стало першим українським фільмом відкриття в історії кінофестивалю IDFA
Найтемніша година — перед світанком. «Фото на пам’ять» Ольги Черних стало першим українським фільмом відкриття в історії кінофестивалю IDFA

Міжнародний фестиваль неігрового кіно в Амстердамі IDFA, що розпочався в середу, 8 листопада — найбільший форум документалістики у світі. «Фото на пам’ять» є першим українським фільмом за 35-річну історію IDFA, що відкрив фестиваль. Картина (спільна продукція України, Франції та Німеччини) змагатиметься в конкурсній програмі Envision.

«Фото на пам’ять» починається словами, вартими абсурдистської п’єси: «Я обожнюю шампанське. Але востаннє я пила його в морзі на початку війни». Екран залитий золотавою пузирчастою масою, такою собі субстанцією щастя, настільки ж принадною, настільки й ефемерною.

Власне, у фільмі дві оповіді. Перша — закадрові спогади авторки про своє дитинство, рідню й друзів, про Донецьк, із якого сім’я Черних була змушена тікати, при цьому бабуся лишилася в окупації.

Весь рід Ольги — лікарі: гінеколог, кардіолог, нефролог, терапевтка. Мама, за фахом патологоанатомка, відмовляла дочку продовжувати традицію: вочевидь, успішно. Режисерка розповідає про своїх рідних, називаючи старших на російський манір «бабушка» і «дєдушка» (що звучить доволі інтимно), про втрачене місто, про переживання на початку війни, про травми дитинства. Інколи зринають балачки в сімейному колі або в мами на роботі: «Патологоанатом помер, але все одно приїхав на роботу».

Друга оповідь, що інколи перетинається з першою, а інколи триває паралельно — той аудіовізуальний потік, про який режисерка каже: «Моя реальність стала нескінченним сном зі стертими кордонами між спогадами та реальним життям». Власне, це розмиття меж і є базовим прийомом. Наприклад, нам показують збільшені знімки людських тканин, які розглядає у свій мікроскоп мати Ольги, і вони нагадують спочатку химерні, а потім цілком реальні краєвиди, і ти незчуваєшся, як над цими рівнинами з’являється безпілотник, як він скидає бомбу, як вдирається бронетехніка окупантів; у макросвіті мама категорично заявляє: «Паша, це паразити!»

І надалі режисерка застосовує отакий асоціативний монтаж: іде розмова з бабусею про погоду — а на екрані спалахує чи то салют, чи то фосфорний снаряд. Згадка про Другу світову запускає ряд, у якому руйнування, завдані фашистами та рашистами, не розрізнити. «Незрозуміло, хто ти, що ти», — розмірковує бабуся. Пролітає хроніка її молодості — блискуча ілюстрація нашої самоідентифікації, багато в чому досі розщепленої між СРСР і Україною.

Музичну відповідь цьому візуальному бароко створює Мар’яна Клочко — одна з найцікавіших електронних артисток в Україні. Вона завжди точно задає настрій тому чи тому епізоду; на звуковій доріжці лунає медитативний або тривожний ембієнт, або плескіт води, або спів птахів, або дивні шуми — для кожного сну і спогаду знаходиться свій акустичний відтінок.

Результатом стає схвильована елегія, котра вигідно виділяється на тлі основного масиву воєнної документалістики.

Місцями слова, точніше, їхні інтонації суперечать красі методу: в другій половині фільму Черних передає куті меду, вкладаючи забагато мелодраматичних нот у свій довгий монолог. Але все врівноважує фінал, зв’язуючи й сантименти, і сновидіння, і печаль за батьківщиною: камера мчить дорогами під знамениту пісню Віри Лінн «Ми зустрінемося знову» (We'll meet again), аж поки не впирається у стелу з написом «Донецьк».

We'll meet again, складена на самому початку Другої світової, стала неофіційним гімном Великої Британії. Її слухали та співали як солдати, які прямували на фронт, так і їхні родини, які чекали на них удома.

Ми знову зустрінемося.

Не знаю де, не знаю коли,

Але я знаю, що ми зустрінемося знову

Одного сонячного дня.

Зустрінемося в Донецьку і Луганську, в Криму і в Маріуполі. Найтемніша година — перед світанком.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1491
Читайте також
24.11.2023 11:00
Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
1 448
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду