Міжнародний фестиваль неігрового кіно в Амстердамі IDFA, що розпочався в середу, 8 листопада — найбільший форум документалістики у світі. «Фото на пам’ять» є першим українським фільмом за 35-річну історію IDFA, що відкрив фестиваль. Картина (спільна продукція України, Франції та Німеччини) змагатиметься в конкурсній програмі Envision.
«Фото на пам’ять» починається словами, вартими абсурдистської п’єси: «Я обожнюю шампанське. Але востаннє я пила його в морзі на початку війни». Екран залитий золотавою пузирчастою масою, такою собі субстанцією щастя, настільки ж принадною, настільки й ефемерною.
Власне, у фільмі дві оповіді. Перша — закадрові спогади авторки про своє дитинство, рідню й друзів, про Донецьк, із якого сім’я Черних була змушена тікати, при цьому бабуся лишилася в окупації.
Весь рід Ольги — лікарі: гінеколог, кардіолог, нефролог, терапевтка. Мама, за фахом патологоанатомка, відмовляла дочку продовжувати традицію: вочевидь, успішно. Режисерка розповідає про своїх рідних, називаючи старших на російський манір «бабушка» і «дєдушка» (що звучить доволі інтимно), про втрачене місто, про переживання на початку війни, про травми дитинства. Інколи зринають балачки в сімейному колі або в мами на роботі: «Патологоанатом помер, але все одно приїхав на роботу».
Друга оповідь, що інколи перетинається з першою, а інколи триває паралельно — той аудіовізуальний потік, про який режисерка каже: «Моя реальність стала нескінченним сном зі стертими кордонами між спогадами та реальним життям». Власне, це розмиття меж і є базовим прийомом. Наприклад, нам показують збільшені знімки людських тканин, які розглядає у свій мікроскоп мати Ольги, і вони нагадують спочатку химерні, а потім цілком реальні краєвиди, і ти незчуваєшся, як над цими рівнинами з’являється безпілотник, як він скидає бомбу, як вдирається бронетехніка окупантів; у макросвіті мама категорично заявляє: «Паша, це паразити!»
І надалі режисерка застосовує отакий асоціативний монтаж: іде розмова з бабусею про погоду — а на екрані спалахує чи то салют, чи то фосфорний снаряд. Згадка про Другу світову запускає ряд, у якому руйнування, завдані фашистами та рашистами, не розрізнити. «Незрозуміло, хто ти, що ти», — розмірковує бабуся. Пролітає хроніка її молодості — блискуча ілюстрація нашої самоідентифікації, багато в чому досі розщепленої між СРСР і Україною.
Музичну відповідь цьому візуальному бароко створює Мар’яна Клочко — одна з найцікавіших електронних артисток в Україні. Вона завжди точно задає настрій тому чи тому епізоду; на звуковій доріжці лунає медитативний або тривожний ембієнт, або плескіт води, або спів птахів, або дивні шуми — для кожного сну і спогаду знаходиться свій акустичний відтінок.
Результатом стає схвильована елегія, котра вигідно виділяється на тлі основного масиву воєнної документалістики.
Місцями слова, точніше, їхні інтонації суперечать красі методу: в другій половині фільму Черних передає куті меду, вкладаючи забагато мелодраматичних нот у свій довгий монолог. Але все врівноважує фінал, зв’язуючи й сантименти, і сновидіння, і печаль за батьківщиною: камера мчить дорогами під знамениту пісню Віри Лінн «Ми зустрінемося знову» (We'll meet again), аж поки не впирається у стелу з написом «Донецьк».
We'll meet again, складена на самому початку Другої світової, стала неофіційним гімном Великої Британії. Її слухали та співали як солдати, які прямували на фронт, так і їхні родини, які чекали на них удома.
Ми знову зустрінемося.
Не знаю де, не знаю коли,
Але я знаю, що ми зустрінемося знову
Одного сонячного дня.
Зустрінемося в Донецьку і Луганську, в Криму і в Маріуполі. Найтемніша година — перед світанком.
