Марафон «Єдині новини» — українське ноу-хау, така собі інформаційна протиповітряна оборона від російських фейків та крилатої дезінформації в часи цивілізаційної війни Росії проти України.

Спільний марафон об’єднав найбільші українські телеканали: чотири комерційні медіагрупи, суспільне мовлення та державний канал «Рада». Мовники швидко навчилися знаходити спільну мову, тому що зробили своїм пріоритетом перемогу України в цій війні.

У перші дні війни загальнонаціональні та інформаційні телеканали намагалися робити власні окремі марафони. Але дуже швидко зрозуміли, що з кожною годиною робити це все важче, оскільки: а) їхні працівники намагаються евакуюватися в безпечніше місце, б) те саме намагається робити більшість їхніх спікерів, в) спікери — представники влади просто розривалися між різними каналами, повторюючи одні й ті ж меседжі по кілька разів. Тобто ресурсів ставало все менше, небезпека наростала, поодинці виживати ставало все важче.

Треба було не просто продовжувати мовлення, а дуже оперативно налагоджувати новий формат в умовах воєнного стану і запеклих бойових дій. Глядач і слухач мав отримувати перевірену інформацію і бути готовим до дезінформації і фейків, якими ворог безперестанку бомбить Україну та світ.

Спільний марафон — як велика комунальна квартира, де кожен канал має свою окрему кімнату: п’ятигодинний відрізок ефіру, який він готує самотужки. Готуючи марафон, усі учасники мають дотримуватися спільних правил, встановлених владою.

Формат у перші дні марафону виглядав так: початок кожної години — новини, які робив кожен канал окремо, потім один чи двоє ведучих, чергуючись зі своїми колегами щогодини, вели прямий ефір. В ефірі оперативно вмикалися виступи президента, прем’єр-міністра, секретаря РНБО та інших керівників держави, а також міністра оборони, які потім повторювали в запису протягом доби. Також події коментували інші міністри — Дмитро Кулеба, Ірина Верещук, Денис Монастирський та інші; представники Офісу президента Михайло Подоляк і Олексій Арестович, представники Державної служби з питань ліквідації надзвичайних ситуацій, радник міністра внутрішніх справ Вадим Денисенко та інші. Ефір постійно переривався повідомленнями про повітряну тривогу в тому чи іншому місті. Було багато включень із регіонів як кореспондентів, так і представників місцевої влади з Маріуполя, Чернігова, Сум, Луганщини тощо.

Поступово в марафоні почали робити певні блоки: воєнний, гуманітарний, економічний, закордонний. Згодом почало з’являтися все більше сюжетів. Зокрема і з місць бойових дій. Це робили ті кореспонденти, які мали багаторічний досвід висвітлення війни на Донеччині та Луганщині й не тільки. Наприклад, Олександр Загородній з «1+1» одинадцять днів перебував у районі Гостомеля і Стоянки, знімав усе на телефон, а потім із допомогою редакції робив сюжети. Його колега Олександр Моторний знімав 7 березня евакуацію мирних жителів з Ірпеня, яка проходила під кулями. Сюжети з небезпечних місць робили також Андрій Цаплієнко («1+1»), Ірина Баглай («Інтер»), Олександр Візгін (ICTV) та інші кореспонденти.

Зауважимо, що тільки Суспільний мовник супроводжує марафон жестовою мовою. 

Багато журналістів і ведучих виїхали у західні області, тепер вони допомагають регіональним кореспондентам робити сюжети про волонтерство і гуманітарну допомогу, або роблять включення.

Через кілька днів після старту телемарафону сформувався досить потужний міжнародний блок. Це було особливо важливо, бо щодня відбувалися одна за одною важливі міжнародні події: екстрені засідання Ради Безпеки ООН, екстрена спеціальна сесія Генасамблеї ООН, різні екстрені події Ради Європи, ЄС тощо. Традиційно сильна міжнародка в «Інтера» і «1+1». Закордонні кореспонденти готували сюжети про допомогу Україні Європи, США та Канади, санкції проти Росії. Приміром, Наталя Фібріг («1+1») розповіла про суд над Росією з Гааги. Тетяна Логунова («Інтер») із Німеччини — про можливе ембарго на російські нафту і газ. Світлана Чернецька («Інтер») із Лондона — про протести українців, які вийшли на підтримку України. «Плюси», окрім своїх кореспондентів, робили включення кореспондентки «Укрінформу» в Нідерландах Ірини Драбок, яка зараз працює в Гаазі.

Міжнародні кореспонденти розповідали про «План Маршалла для України», економічну ситуацію та зростання цін у Росії. Поступово перестали називати, яка країну яку зброю передає Україні, хоча в перші дні війни це траплялося часто. Очевидно, про це попросило Міністерство оборони.

Ті кореспонденти, які залишилися в Києві, роблять переважно соціальні сюжети. Приміром, завдяки Наталці Нагорній («1+1») глядач дізнався про евакуацію зі столичного вокзалу, ситуацію після обстрілу лікарні «Охматдит», смерть відомого дитячого хірурга тощо. Щодня сюжетів стає все більше, а їхня тематика — розмаїтішою. Наприклад, запам’ятався матеріал на «Інтері» Богдана Вербицького про кадировців. Думаю, українцям важливо знати, що не всі чеченці — кадировці. І що деякі чеченці приїхали воювати за Україну й так само ненавидять кадировців, як і ми.

У марафоні постійно оновлюються патріотичні ролики, які роблять не тільки телеканали, а й різні продакшени. Ролики роблять усі, хто може: вони об’єднують і мотивують. Вони можуть бути прив’язані до певних подій (присвоєння звання місто-герой) або дат. 8 березня були ролики з жінками-військовими. 9 березня — у День народження Тараса Шевченка — з цитуванням віршів поета. Пророчі слова Шевченка цитували й ведучі, й посадовці, які включалися протягом дня.

Щодо встановлених правил: в ефірі практично немає політичних чвар, політиків вмикають дуже-дуже рідко. Практично немає політкоментаторів. Іноді дають коментарі колишніх посадовців, наприклад, Павла Клімкіна. Кілька разів на добу роблять включення росіян — переважно опозиційно налаштованих політиків, економістів чи письменників. І це дуже не подобається частині аудиторії, яка не сприймає нічого, що пов’язане з Росією.

Головні меседжі погоджують. Наприклад, усі канали мають наголошувати на необхідності закриття неба, говорити про українські гуманітарні вантажі й не називати те, що робить Росія, гуманітарною допомогою. Відчувається брак досвіду воєнних пропагандистів (на відміну від політичних, яких завжди було вдосталь в Україні). Але це робить ефір природним і щирим. Цензури як такої немає. Якщо є якісь негативні моменти, вони постфактум розбираються і просять такого більше не робити — наприклад, це стосувалося піару фонду Ахметова на «Україні 24». А от включення представника ДТЕК про загальну ситуацію з електроенергією в Україні я вважаю доречним, зважаючи на кількість населених пунктів, які тижнями лишаються без світла.

Що дав цей марафон аудиторії? На глядача і слухача безперервним потоком ллються новини про Україну, яка героїчно протистоїть Росії. Як українці згуртувалися, щоби протистояти ворогу. Про жорстокість, із якою Росія бомбардує українські міста й села, знищує інфраструктуру, захоплює атомні електростанції, бере в облогу міста і влаштовує там гуманітарну катастрофу, але українці не здаються. Світ, звісно, нам допомагає грошима, санкціями, зброєю, гуманітарною. Але на фронті Україна протистоїть нелюдам практично самотужки.

Ведучі емоційно коментують події, інколи не стримуючи сліз. І ведучі, й кореспонденти по-різному називають ворога: окупантами, терористами, рашистами, нелюдами. Соловйову ставлять діагноз «путін головного мозку». Фразу про російський корабель вживають дуже часто і ведучі, й автори та герої сюжетів, і гості включень.

Ведучих марафону і новин кожен канал (медіагрупа) визначають самі, знову ж таки, зважаючи на ресурси. Працівники, які випускають ефіри, практично живуть у редакціях. І хоч наші громадяни згуртувалися й намагаються зараз владу не критикувати, перші закиди щодо телемарафону почали лунати саме на адресу певних ведучих. Зокрема тих, хто працював на каналах Медведчука, Мураєва й Деркача. Патріотично налаштовані українці не хотіли бачити в ефірі тих, хто колись не підтримав Майдан та роками поширював проросійську пропаганду. Приміром, казали, що проросійський ведучий Володимир Полуєв своєю участю ганьбить марафон. Ведучі, яких колись не раз звинувачували у проросійській риториці, зараз у марафоні стали досить патріотичними. З одного боку, це добре, тому що аудиторія, яка їм довіряє, теж ставатиме більш проукраїнською. Та все ж каналам краще обережніше підбирати ведучих, щоб не розколювати суспільство.

Різні ведучі мають різний стиль ведення марафону. Одні більш агресивно й напористо ведуть і ставлять запитання, наприклад, Тетяна Гончарова (канал «Рада»), яка обриває коментатора, коли той говорить не по темі. Вона часто висловлює особисте ставлення до тих чи інших подій. Приміром, сказала, що ніколи не думала, що радітиме розстрілам ворожої техніки з байрактарів більше, ніж весняним підсніжникам. Є й ведучі, які ведуть більш спокійно й виважено: Вадим Карп’як із ICTV, Андрій Дехтяренко із Суспільного, Марічка Падалко з «1+1». Хоча й вони часто дають особисті оцінки подіям чи фактам. І я їх розумію: як можна нейтрально поставитися до обстрілу пологового будинку в Маріуполі?

З іншого боку, велика кількість ведучих і різний стиль ведення не дає звикнути до телемарафону і сприймати його буденно або як продукт одного телеканалу. Хоча деякі речі неминуче стають рутиною: наприклад, привітання «слава Україні — героям слава» лунає з уст ведучих занадто часто, а повітряну тривогу вони оголошують тим самим тоном, що й будь-які поточні новини.

Що ж до журналістських стандартів, то одне з найважливіших досягнень телемарафону — намагання подавати лише перевірену інформацію. В умовах війни неможливо дотримуватися балансу; майже всі махнули рукою на заборону вживати в ефірі ненормативну лексику. А коли її стало вже забагато, то одного дня Нацрада попросила бути стриманішими.

Іноді від спікерів, які включаються, лунає недостовірна інформація. Приміром, радник міністра внутрішніх справ сказав, що з Ірпеня евакуювали три тисячі людей, і все минуло тихо; й того ж дня в сюжеті «1+1» показали, як стріляли по людях, які евакуювалися.

Протягом дня інформація дуже часто оновлюється; через це у зробленому зранку сюжеті надвечір звучать уже неактуальні цифри.

Глядач може отримати загальну картину про події в Україні за день і про світ — тільки в контексті України. Подекуди можна побачити посилення антизахідної риторики, пов’язане з тим, що Європа і США не хочуть або бояться закрити небо над Україною, дуже повільно ухвалюють рішення, впроваджують не досить потужні санкції; нарікання на імпотентність міжнародних організацій, які виникли ще після Другої світової війни. Ведучі жартують, що після війни, коли Україна переможе Росію, НАТО попроситься до її складу.

Скріншот відео: ТСН/YouTube