Так сталося, що тепер завершальним став саме «Кінокульт». Раніше на його місці були тернопільський фестиваль «Кінохвиля» та трускавецька «Корона Карпат», які цього року не відбулися через коронавірус. Тож святе місце фестивальної форми показу кіно зайняв фест від Суспільного, три роки тому організований виконавчим продюсером «UA: Культура», кінознавцем Лук’яном Галкіним.

На відміну від Української кіноакадемії з її Національною кінопремією «Золота дзиґа» чи Національної премії кінокритиків «Кіноколо», «Кінокульт» міг собі дозволити довільно зробити вибірку. Тож перед нами суб’єктивний результат селекції з усіх великих вітчизняних форумів 2019-2020 років, де короткометражне кіно було в топі – Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів, Кам'янець-Подільського МКФ «Бруківка», Одеського міжнародного кінофестивалю, Київського МКФ «Молодість», Львівського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art, Міжнародного фестивалю актуальної анімації та медіамистецтв Linoleum, Київського фестивалю короткометражного кіно «Відкрита ніч» і кінофестивалю Kharkiv MeetDocs.

Нововведенням фестивалю, відповідно до сучасних обставин, через які «Кінокульт» і набув статусу завершального, став онлайн-показ. На сайті фестивалю протягом де’вяти днів, з 20 листопада по 28-ме, можна було переглянути 16 фільмів з єдиної залишеної програми національного конкурсу «Культ завтрашнього дня», з додатком двох минулорічних лауреатів. Причиною, чому саме із цих фільмів глядачі мали обирати цьогорічних лауреатів, програмний координатор фестивалю Юрій Самусенко визначив так: їх «найчастіше обговорювали». Таке формулювання саме по собі породжує тему для обговорення. Бо як тоді бути з «Бульмастифом» і «Схроном», «Нетерпимістю» та «Імігрантом Холдемом» чи навіть «Люттю винищувача драконів – 7», про які не просто говорили й писали у фейсбуку та профільних виданнях – списи ламали як звичайні глядачі, так і критики, і самі кінематографісти. Втім, їх, а також багато інших професійних, студентських чи аматорських робіт, поданих у свій час на премію критиків чи на фестиваль Kharkiv MeetDocs, було проігноровано, на що відбірники «Кінокульту», без сумніву, мали своє невід’ємне право.

Відсутність лідера чи навіть кількох очевидних лідерів серед короткометражного кіно 2020 року дає змогу експертам фестивального відбору вправлятися в оригінальності складання програм, проявляючи вигадливість настільки, наскільки вдається. Причому, будь-яка програма вважатиметься цікавою, якщо вона хоча б чим-небудь відрізняється від іншого фестивалю.

У національній програмі «Кінокульту» немає «Люті винищувача драконів – 7», але є експериментальний фільм «Я, робот» Романа Бордуна. І в тому, і в іншому випадку є завдання, яке втілюється конкретним стилем і способом. Звісно, не завжди ціль, поставлена режисером, і його бажання її досягти адекватно співвідносяться з результатом. І фільм «Килим» у цьому сенсі є доволі чесним: амбіційне завдання Наталії Кісельової показати, як зухвало, без попереджень, «інтегрувалася» в життя Маріуполя 2014 року війна, руйнуючи це саме життя, була вирішена на рівні доступних складових, що були під рукою – з непрофесійними чи аматорськими акторами й малою кількістю знімальних днів. Але попри певний примітив створеної форми, у ній бринить життя, є інтенція життя, і це підкупає, у це віриш, навіть якщо картинка виконана трохи кострубато. І для студентського фільму це більш, ніж добре, зрідка буває краще, а з цього ескізу потім цілком можна зробити й повноцінну картину.

Так само виглядає і «Врятуй мене, лікарю» Дмитра Грешка – «енергійність» камери та життєвість теми сильно псує легковажність цієї ж камери і непродуманість внутрішньо-кадрового монтажу. Але знову ж таки: фільм робився в межах «Інді лаб», де серед завдань був обмежений термін виробництва – протягом кількох днів. Тому й наявний результат є достатнім для спринтерського бігу. І тема роботи швидкої допомоги протягом однієї ночі доволі добре продемонстрована, з яскравими прикладами невигаданих людей, що насправді просять лікарів: «Пожалуйста, спасите, жить хочу!». Тобто тут нема сенсу порівнювати, скажімо, з повнометражним документальним фільмом Тіма Уоррена «Школа 911» – спорідненість теми не робить їх виробничо, а відтак якісно спорідненими, але створене життя спонукає до реакції душі, чого й вимагав режисер.

Звісно, взяти анімаційні фільми «Сурогат» Стаса Сантімова і «Сама собі тут» Анни Дудко – це був легкий шлях. Очевидні вдачі нашої мультиплікації просяться в будь-який фестиваль і в будь-якому добре виглядатимуть. Причому, вони справді ще й пасують під назву «Культ завтрашнього дня», маючи всі шанси років за двадцять стати бажаними знахідками пошуковців перших сантиметрів роботи майбутніх метрів. «Альфа» Олени Рабашевської в цьому сенсі може бути таким самим артефактом майбутнього, хоча кому він знадобиться, якщо майбутнє виглядатиме за сюжетом фільму – постапокаліптичним, і люди стануть безмовними мавпами в пошуках корисних залишок матеріального світу й вирішення статевих проблем? І яким буде виглядати Київ чи Україна для глядача майбутнього, якщо він знайде «Колообіг» Олексія Радинського? Набором із суцільних блошиних ринків, графіті і трубами заводів? «Так мут співати» Діани Горбань і Анни Ютченко вже може видатися цікавішим – сороміцькі пісеньки Надвірнянщини спроможні викликати як посмішку, так і сприяти знанню того, що українці не були такими вже й святенниками, як вважалося раніше.

Утім, здається, лише два фільми з усієї програми зможуть зробити глядача майбутнього потенційно багатим – в усіх сенсах. Бо, наприклад, «2014» Мирослави Трофимчук і Ганни Гладкої надає цінну документальну інформацію про російсько-українську війну, промовлену і прожиту людьми. Більше того: ця інформація, цей документ знято тими самими людьми, які перебували в центрі війни, у містечку Красногорівка, у домі, позбавленому опалення і світла, під невпинними обстрілами, з непозбувним страхом за рідних і за себе. Саме зараз, наприкінці листопада 2020 року, цей «2014» цінний для нас своїм непрогнозованим сусідством в інформаційному просторі з фільмом «Земля блакитна ніби апельсин» Ірини Цілик (у прокаті з 26 листопада), який і розказав про цю родину Трофимчуків і Гладких. Тоді, коли Цілик знімала свою «Землю...», в кадрі Трофимчуки знімали свій «2014». За цей вражаючий збіг у часі – показ одночасно обох фільмів (одного в прокаті, другого на сайті фестивалю) – програмному директору фестивалю сама історія українського фестивального руху заочно вдячна.

А пошуковець майбутнього – і глядач сьогодення – може подякувати й за фільм «Поміж тіней» Олександра Стеколенка як за один з найсильніших фільмів 2020 року. Цілком мистецький вислів, поодинокий з-поміж усіх 16 фільмів програми «Кінокульту». Чорно-білий і тягучий, драматичний і трагічний, надто суголосний нашому часу, де люди почувають себе втраченими, покинутими, самотніми – хто через війну, хто через карантин, а когось справді хтось викинув зі свого життя. Герой «Поміж тіней» ходить неприкаяний, мов собака в човні, намагаючись поновити себе живим, бо помилково визнаний загиблим. І все навколо нього – неначе уві сні, чи то абсурдному, чи то сні жахів. Повертаючись із війни, багато хто перебуває на межі, вже будучи не там, але й не маючи сил бути тут. І герой, очевидно, в такому ж стані, врешті, зарахований до тіней, тінню й стає. Можливо, це занадто сумно, а хтось сприйматиме його занадто претензійним і матиме рацію. Бо що це за кіно, якщо без претензій – на свій вигук, виклик, голосно сказане слово і незвично візуалізоване?

За 20 років програма «Кінокульту» «Культ завтрашнього дня» серйозно схудне, і з неї залишаться грами вартого уваги. У кількох є шанс. Хто стане цими кількома?