Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
14:00
Неділя, 24 Травня 2020

Кінофестиваль «Бруківка»: оптимізм на карантині

839
Міжнародний кінофестиваль «Бруківка» роздав свої дипломи, але цього року захоплені оплески лунали лише віртуально.
Кінофестиваль «Бруківка»: оптимізм на карантині
Кінофестиваль «Бруківка»: оптимізм на карантині

Після фестивалю європейського кіно і Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA», «Бруківка» є третім в Україні, проведеним через епідемію коронавірусу за форматом карантинних обмежень – у режимі електронного перегляду на телефонах-ноутбуках-смарттелевізорах. І саме тому отримав від організатора, режисера Андрія Зайця, додаткову підназву «кібер». Три попередні роки фестиваль мав дислокацію в мальовничому Кам’янці-Подільському, але саме зараз, з узгодженою пропискою в кожному інтернетофікованому українському помешканні, його оригінальність вартує звання «події» нашого божевільного часу. Чому? Бо вся справа в представленні українського кіно, твореного не тільки за кошт Державного агентства з питань кіно, Українського культурного фонду чи Міністерства культури, і не тільки на студіях, з плеча професійних операторів або мімікою відомих акторів.

З шести конкурсів фестивалю один називався «український аматорський короткометражний фільм», і 10 його конкурсантів явили цікаву картину. Крім того, що географія фільмів охоплювала Київ, Львів, Одесу, Івано-Франківськ і португальське місто Візеу, локації були ще більш різноманітними – з вулицями і пляжами, гвинтовими сходами та сільськими хатами, бібліотекою і лісом, машинами і конями, а також використанням голубів, котів, слонів, овець і свиней у кадрі. Жанровість фільмів взагалі збивала з пантелику. Попри те, що сюжети деяких стрічок важко було зрозуміти, режисери активно намагалися це компенсувати внутрішньо-кадровою напругою, створюючи трилер, любовну драму, роудмуві чи навіть психопатологічний артхауз. А українсько-польська пластелінова анімація «Послідовники» Діни Ібрагімової та Роберта Куньєвського додали ще й дуже влучну комедію з чорним гумором, за що заслужено отримали головний диплом у своїй секції – таких «працюючих» дотепів з певною повчальністю у фіналі важко очікувати навіть від заслужених майстрів кіно.

Кажуть, пошук форми та сюжетні викрутаси – це єдине, чим можуть молоді й зелені режисери зацікавити старших і сивих кінознавців. Впевнений, що не лише цим, але часом, як продемонстрували фільми «Бруківки», «ручна» камера показувала чудеса еквілібристики. Байдуже, що цим уже 60 років, із часів хічкоківського «Психо», нікого не здивуєш. І все ж, дивлячись, як у «Блуді» Юрія Онищенка камера ходить за героєм з кімнати в кімнату, проходить крізь відчинене вікно, через ще одну кімнату і, врешті, через розбиту шибку наступного вікна, потрапляючи до кухні, розумієш ситуаційний кайф режисерським чином продуманого плану і «експеримент», що вдався. У «Перукарі» Сергія Пудича з програми «Cyberpunk, Post-apocaliptic, Horror and Sci-Fi short film» еквілібристику показав уже актор Себастіан Антон, герой якого, відвідувач одеського Barbershop’а, так само вправно поводиться з язиком, як і з небезпечним лезом. Це, власне, міг би бути справжній майстер-клас з акторської майстерності, де професійність актора – жанроутворююча, а вербальна техніка здатна тримати глядача 8 хвилин у стані саспенса.

В #LIKE4LIKE Сергію Мисику з програми «Український професійний короткометражний фільм» не вдалося «замутити» щось по-справжньому технічно складне, але фільм «хапає за цікавість» сюжетно. Історія про хлопця, який придумує у своєму влозі виконувати будь-які побажання фоловерів, таким чином збільшуючи їх кількість, – це, як на мене, тематично наступне слово після голлівудського фільму «Нерв». А значущість його в тому, що він використовує наші реалії, з пофігізмом сучасних підлітків і тупістю їхніх жартів за межею здорового глузду, а іноді – з переходом за межу життя, коли намагання бути крутим і не таким, як усі, закінчується стрибком з даху. Тобто #LIKE4LIKE впевнено заходить на територію соціальної драми з усіма адекватними порівняннями з суперуспішними «Першими ластівками», даючи можливість використати його для переробки з короткого метру на серіал чи повнометражний фільм.

Власне, як для фестивалю із заявленою й очевидною маргінальністю, «Бруківка» показала більше, ніж очікувалося, причому на всіх рівнях. В цьому сенсі прикметним виявилося «Завантаження» Валерії Ходос, стрічка відверто, навмисно претензійна, і вже за цю сміливість її варто було нагородити (що й зробило журі – серед професіоналів вона отримала друге місце). Сюжет фільму не піддається поясненню, та важливими здаються закладені в сценах, мов у маленьких театральних п’єсах, фрейдистські мотиви. Тут секс і стосунки статей – центральне, і несуттєво, людина живе в місті чи селі, все одно дівчину може нестримно тягти до одруженого чоловіка; старшого чоловіка – до дівчинки; жінку – до ув’язненого; а людину – загалом до свободи. Нехай у фільмі й нема цільної історії й він нагадує студентський експеримент з акторства, він цілком може вразити й навіть примусити задуматися – що ж цим хотіли сказати творці, з подальшою дискусією про сенс мистецтва.

Щоправда, чимало показаних фільмів хочеться негайно забути і не пов’язувати їх існування з Україною. Бо є з чим порівнювати. Наприклад, при порівнянні з найменшим, хвилинним іспанським фільмом з програми «60 Seconds Short Film» видно, як всюди з нашого кіно стирчать білі нитки. А режисер Ігнасіо Родо, знімаючи всього лише масаж, точно й іронічно придумав метафору жіночого оргазму – «маленька смерть», так і назвавши фільм. В іншого іспанця, Альваро-де-ла-хоса, в «Копії» (третє місце в програмі «Cyberpunk...») є цікаво й запаморочливо виконана фантастична і страшна ідея, як хтось може контролювати наші рухи, аж до накладання на себе рук. А македонська «Етикетка» Георгія М. Унковського просто, але з гумором за 18 хвилин показала справжнє кіно, де комедія, драма і кримінал ідеально вбудовані в соціальну конструкцію суспільства, і у фіналі сльози з очей героїв (і глядачів) – це висновок і вирок нашій реальності, що вже й не існує в іншій парадигмі, ніж «і сміх, і гріх».

Цим «Бруківка» і запам’ятається – оптимістичний фінал підсумовує оптимістично складений фестиваль, позбавлений пафосу (і навіть матеріальності), натомість, наділений істотною домішкою іронії. Тут варто додати, що цьогоріч «Бруківка» взагалі не мусила відбутися, пожинаючи «плоди» минулорічних фінансових негараздів. Але карантинні онлайн-умови парадоксально надали нову можливість, як це часто відбувається в житті. Півдня переглядів у телефоні – і є що пригадати. А українське кіно отримало ще один, черговий парадокс презентації як антитези, коли те, що не могло б себе проявити, проявило ледь не найкраще.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
839
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду