«Кіноколо-2020»: кінокритики преміювали потенціал

«Кіноколо-2020»: кінокритики преміювали потенціал

23 Жовтня 2020
2172
23 Жовтня 2020
13:00

«Кіноколо-2020»: кінокритики преміювали потенціал

2172
Однозначного лауреата не мала жодна номінація національної премії кінокритиків. І вже це можна вважати перемогою, адже поява бодай одного сильного претендента минулими роками була несподіваним щастям.
«Кіноколо-2020»: кінокритики преміювали потенціал
«Кіноколо-2020»: кінокритики преміювали потенціал

22 жовтня в кінотеатрі «Жовтень» відбулася третя церемонія нагородження призами Національної премії кінокритиків «Кіноколо», тим самим відкриваючи четвертий міжнародний кінофестиваль «Київський тиждень критики». Скромно, без надмірного пафосу, премію отримали саме ті, хто на неї заслуговував – рідкісна річ у світі кіно, де завжди є місце чиїмсь бізнес-інтересам чи політиці. Напевно, і навколо «Кінокола» є свої інтереси, але вони настільки дрібні, що в порівнянні з іншим, їх фактично і нема. У преміюванні зацікавлені самі кінокритики, пафос яких полягає у піднесенні окремих, талановитих творців, а це непорівнювано мала кількість людей, хоч і значуща, як поодинокі антитіла проти вторгнення натовпу вірусів чи бактерій.

Цього року 127 поданих фільмів претендували на премії у восьми номінаціях (на одну більше за минулий рік – додана номінація «найкращий анімаційний фільм»). Усі претенденти мали бути вироблені українськими компаніями з 1 жовтня 2019 до 30 вересня 2020 й подані до 28 серпня. І тут апеляція йде саме до українського показу фільму, бо, скажімо, один з номінантів, «Розфарбоване пташеня» Вацлава Марула, світову прем’єру мав 3 вересня 2019 року в межах Венеційського кінофестивалю, але український його показ відбувся в жовтні того ж року під час Київського тижня критики – фестивалю, заснованого тою ж Спілкою кінокритиків, що й вручає призи «Кіноколо».

Утім, усім заявникам цього року спростили умови подачі: через пандемію Covid-19, що суттєво обрізала кінотеатральні можливості, не потрібно було надавати докази прокатного релізу. Тому серед повнометражних претендентів виявилося багато несподіваних фільмів. Одні були в категорії «малоймовірних» через нелюбов кінотеатрів до чорно-білого кіно, і тут мова йде про «Ми є. Ми поруч» Романа Балаяна чи «Мій милий дім» Сергія Сторожева («Розфарбоване пташеня» є винятком, хоча, звісно, винятковим його робить не тільки колір). Інші «малоймовірними» були через нелюбов кінокритиків до поверхового кіно, на кшталт «Кошмарного директора, або Школи номер 5», «Відданої» чи «Спадку брехні». Втім, кінокритична оцінка претендентів не є важливою на етапі подання фільму, оцінювання починається під час формування списків номінантів. От на цьому етапі думки членів Спілки кінокритиків можуть висікати стільки іскор, на скільки їм вистачить власного кременя.

Лауреати «Кінокола-2020»

Однозначного лауреата не мала жодна номінація. І вже це можна вважати перемогою, адже поява бодай одного сильного претендента минулими роками була несподіваним щастям. А цього року щастя отримало, крім якісної, ще й кількісну характеристику – за номінацію «найкращий повнометражний ігровий фільм» змагалися 19 претендентів, котрі представляли жанри від психологічної драми й антиутопії до екшену та комедії. Різноманітність представлених фільмів і їх кількість виявила й підтвердила правильність сезонного позиціонування премії «Кіноколо», яка, по-перше, проводиться наприкінці року, а по-друге – після таких великих фестивальних формацій, як Docudays UA, Одеського кінофестивалю та «Молодості». А цього року вдалося зробити загальний повнометражний ігровий підсумок року, і цьому пандемія вже сприяла, а не перешкоджала – інакше до переліку претендентів не потрапили б ні «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва, ні «Погані дороги» Наталії Ворожбит, які не потрапили на попередні конкурси й фестивалі.

Власне, «боротьба» виникла саме тоді, коли до перегонів додалися «Погані дороги», що й склали несподівану конкуренції «Атлантиді» Валентина Васяновича, здавалося б, абсолютному хазяїну української кіногори після «Донбасу» Сергія Лозниці. Починаючи з преміювання на Венеційському кінофестивалі минулого вересня, «Атлантида» вела заслужену першість у загальнонаціональних перегонах (на думку тих поодиноких щасливчиків, які бачили фільм, показаний для широкого загалу тільки в липні цього року на 11-му Одеському фестивалі). І на обрії не було жодної перешкоди його тріумфальному й самотньому туру фестивалями й нагородами України, допоки з іншого виміру не матеріалізувався режисерський дебют Наталії Ворожбит, з виміру драматургії, від авторки, яка взагалі не мала режисерського досвіду.

І тут є підказка щодо питання, чому все таки виграла «Атлантида». Головним засобом передачі інформації в «Поганих дорогах» все ж є текст, який, без сумніву, є складовим кіновитвору як поняття, але не є важливішим за зображення, особливо коли маємо з чим порівнювати. А «Атлантида» – суто кіненематографічна стрічка, де основа й деталі – в зображенні. Власне, з цієї позиції фільми Васяновича і Ворожбит є навіть протилежним, попри те, що за темою, місцем дії та жанровими ознаками стосуються одного й того ж – людської драми російсько-української війни, в її межах і за ними. Переважно мовчазна «Атлантида» показує події в кадрі, а «Погані дороги» озвучують події. Обидва фільми нешвидкі, обидва самозаглиблюються і заглиблюють у контекст глядача, обидва через конкретний кадр і конкретних героїв намагаються сказати-показати ситуацію, яку можна узагальнити.

Відкриття року – «Погані дороги»

Саме тому так були розподілені й призи: найкращим фільмом обрали «Атлантиду», а найкращим режисером – її творця. «Відкриттям року» стали «Погані дороги», а найкращими актором і актрисою – двоє з його виконавців – Юрій Кулініч і Оксана Черкашина, два акторських вибухи, що зносять дах, коли ти, мов цвяхами, прибитий до крісла. І натуралізм у їхніх сценах цілком доречний, зважаючи на бажання творців наблизити дії героя Кулініча, здається, до знаменитої сцени з «Незворотності» Гаспара Ное, а монолог Черкашиної – до наповненого обсценною лексикою монологу героїні Аліси Фрейндліх зі «Сталкера» Андрія Тарковського (і в мене є чітке переконання, що Черкашина в «Сталкері» була би більш органічною).

«Найкраща акторка» – Оксана Черкашина («Погані дороги»)

У документальній номінації з-поміж 18 повнометражних претендентів головними конкурентами були «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик і «Зарваниця» Романа Хімея та Яреми Малащука. Хоча чергове кінематографічне щастя розширилося за рахунок «Солі з Бонневіля» Семена Мозгового та «Розділові наживо» Вадима Ількова, а «Поміж кадрами» Анастасії Тихої та «Поїзд “Київ – Війна”» Корнія Грицюка додали кінематографічного та інформаційного, як у своїй секції це зробили «Атлантида» й «Погані дороги».

Серед названих (і не названих) документальних фільмів «Земля блакитна, ніби апельсин» мала очевидну відмінність. Надто добре зроблена, як для вітчизняних фільмів, стрічка Цілик була такою собі білою вороною в номінації – ніби вилизана, без формальної шершавості, з доданою «штучною» якістю, яку можна відмітити у фотографіях після їх апробації у фотошопі. Цей парадоксальний закид може викликати здивування, особливо коли згадати фільми з бібліотеки Netflix. «Земля...» так контрастує саме з українськими аналогами документалістики, бо виглядає вже не по-українськи. І це – повнометражний дебют, який змагався за те, щоб бути визнаним «відкриттям року»! Тож присудження йому призу «Кіноколо» як «найкращому повнометражному документальному фільму» було мінімумом, що могли зробити українські кінокритики для визнання очевидного таланту світового рівня (світового хоча б через преміювання на «Санденсі» за режисуру).

Режисерка фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірина Цілик

Анімаційна номінація цього року мала повнометражний дебют Анатолія Лавренішина «Віктор_Робот», і визнання його найкращим частково із цим пов’язане. Сюжетно велика й добре деталізована, приємно науково-фантастична історія, звісно, захоплює масштабом і технічною майстерністю, яка в такому вигляді є першою за історію Незалежності. Але мультфільму відчутно не вистачало цілого оберемку необхідних для цілісності речей, починаючи від базової текстуальної, сценарної легкості й закінчуючи зрозумілим фінальним озвученням на постпродакшені. У цьому сенсі короткометражний «Сурогат» Стаса Сантімова виглядав привабливіше – хоча б через чітку історію в жанрі фільмів жахів і сміливі сюжетні повороти, не кажучи про зухвалий стиль авторської анімації (минулого року в цій номінації переміг мультфільм саме Сантімова, «Eluvium – Регенеративна істота»). За відчуттями теж був гарним претендентом «Обіцянка» Ірини Гарькавець, і хоча він не потрапив у номінанти (тільки тому, що двохвилинний?), його ніжність і доброта втішала, попри щемливий сюжет, вибудуваний навколо фрази тата, який пообіцяв доньці повернутися.

Короткометражне кіно, очевидно, було найбільш плідним – 49 фільмів, зроблених як маленьке, але складне кіно чи як соціальні ролики, як етюди чи стилізації під треш-кіно, кіно зі спецефектами чи експериментальне з настільки прихованим сенсом, що вдень зі свічкою його не знайдеш. Подивувало, що в трьох стрічках у головній ролі грав Дмитро Ярошенко, який після ролі Стуса в «Забороненому» став популярним у наших режисерів. Більше того, 13-хвилинна короткометражка «Від цього моменту і назавжди» Ігоря Стеколенка, де Ярошенко грає хірурга, могла стати повним метром, і саме на цей формат подавався режисер на 14-й конкурс Держкіно. У 22-хвилинній стрічці «Поміж тіней» брата Ігоря, Олександра Стеколенка, Ярошенко грає вже ветерана, який намагається повернутися у світ живих, доводячи в державних інстанціях, що не загинув (формально один з найцікавіших фільмів, але ідея з «поверненням» дуже пересікається з «Останнім вечором у Гаграх»). Цікаво, що в «Монстрі. За мить до вічності» Кадіма Тарасова Ярошенко теж грає ветерана, життя якого дуже сильно пов’язане з минулими переживаннями на війні й невід’ємне від сучасних фантазій.

Обидва фільми заслуговували на відзнаку, та лауреатом стала «Нетерпимість» Станіслава Битюцького. Несподівана картина для цього режисера, зважаючи на його попередні роботи, але дуже навіть зрозуміла, зважаючи на його роботу кінокритика. Багата на алюзії й доречна для порівняння з малярством. Особливим у фільмі є поєднання руху, світла й кольорів – статичний ліс, позбавлений найменшого руху; контрастні сосни в тумані; короткі промені сонця під кутом; мало освітлена хата й тіні. Без жахів, але в стилістиці хорорів та містики, «Нетерпимість» демонструє високий режисерський і постановочний, виробничий рівень, попри те, що нічого нового не показує. Цілком заслужена нагорода, що виявляє потенціал там, де не надто його очікували.

Режисер фільму «Нетерпимість» Станіслав Битюцький

Власне, премія кінокритиків на цьому й базується – преміювати потенціал, хто б його не виявляв, за яких умов чи за яких виробників це робиться.

Фото: Кирило Авраменко, Павло Шевчук

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2172
Читайте також
28.11.2020 12:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 424
08.11.2020 13:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
2 585
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду