Ідеальне документальне кіно з Docudays UA

Ідеальне документальне кіно з Docudays UA

10 Травня 2020
3134
10 Травня 2020
14:00

Ідеальне документальне кіно з Docudays UA

3134
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» залишив по собі певну картину світу, відображену на зіницях десятками фільмів. З позаконкурсних стрічок є сенс сформувати пул найбільш вражаючих.
Ідеальне документальне кіно з Docudays UA
Ідеальне документальне кіно з Docudays UA

«Детектор медіа» завершує цикл рецензій кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського на побачене на фестивалі Docudays UA документальне кіно. Ми вже публікували його враження від міжнародного конкурсу «Docu/Світ», від головних переможців фестивалю, від конкурсу короткого метру «Docu/Коротко», а сьогодні – від позаконкурсної програми.

Якщо й можливе ідеальне документальне кіно, то воно має бути саме таким, як естонсько-латвійський «Безсмертний» Ксенії Охапкіної з програми Teen Spirit – зрозумілий без пояснень, красивий і глибокий, чіткий і образний, що залишається в надрах пам’яті необтяжувальним вантажем цінного досвіду.

Мова у фільмі йде про невеличке містечка Апатити на Кольському півострові у двох кроках від Арктики. З тих часів, коли тут були табори ГУЛАГу, по суті нічого не помінялося – Сталін помер, табори зникли, а ув’язненні стали мешканцями нового міста. Це місто доволі перспективне, адже тут знайшли і ще в 1930-х роках почали видобувати апатито-нефелінову руду, важливу сировину для вироблення добрив. Тільки от столицею бізнесу чи культури воно не стало. Тепер тут «виробляють» нове покоління задля можливості померти за країну. Вже зі школи, років з 10, дівчаток вчать танцювати, ніби маршируючи, під радянську пісеньку «Вместе весело шагать по просторам». Хлопчики знаходяться поруч зі зброєю, яку ніхто й не охороняє – автомати стоять стосами, повз них ходять школярі, проявляючи «норму». Хлопчики вчаться збирати-розбирати ці автомати й навіть танцюють з ними на сцені. Проводять тренування, борсаючись у снігу в маскувальних костюмах, серед доречно для цього розкиданих старих недобудованих конструкцій з бетону. Й одна фраза, написана на стіні, повністю визначає задум усіх цих маніпуляцій зброєю та людьми: «Добрая война лучше худого мира», що є перевернутим фразеологізмом «худой мир лучше доброй ссоры», який, у свою чергу, йде від афоризму давньоримського філософа Цицерона: «Краще слабкий мир, ніж сильна війна».

За значенням більш величного пам’ятника людській збоченості, ніж фільм Охапкіної, годі уявити. Бо тут весь жах ідеології як такої, проявлений у словах і діях з вектором руху до смерті. І він розвивається паралельно з показом вічної краси природи, знятої естетично-захопливо, немов у докфільмах National Geographic. Цей контраст спантеличує, попри зрозумілу умисність і штучність зіткнення двох поєднаних у просторі і роз’єднаних у часі понятійних зон. Але так треба, щоб зрозуміти, відчути і прийняти людську катастрофу, втім, не усвідомлену самими мешканцями. Чому? Можливо, тому, що вони живуть, немов у метафорі, адже назва їхнього міста перекладається з грецької як «обманюю».

Цікаво, що враження від фільму не пов’язане з його розміром: якщо «Безсмертний» має 61-хвилинний хронометраж, то «Я вас вітаю, Сараєво» Жан-Люка Ґодара з програми «Вибачте. Зображення відсутнє» триває лише 2 хвилини. І цих хвилин вистачило, щоби примусити глядача гранично точно зрозуміти намір автора – у повній мірі уявити і відчути світ фотографії, тільки однієї фотографії, показ якої і є тлом та дією фільму. Зроблена американським фотографом Роном Хавівом під час Боснійської війни 31 березня 1992 року в Бієліні, містечку на південному сході Боснії та Герцеговини, світлина зображує трьох солдат. Двоє йдуть зі зброєю з відвернутими обличчями від третього солдата, який стоїть над розпластаними на асфальті трьома цивільними. У його правій руці – карабін, у лівій – цигарка, нога зігнута в коліні, як у футболіста, очевидно, для удару, тільки замість м’яча він явно цілить у голову. Кажуть, що то вже були мертві люди...

До цієї фотографії Ґодар написав і під ріжучу навпіл музику Арво Пярта начитав текст усього на сторінку-півтори. Але його експресії в образності вистачило для передачі суті, за якою Ґодару, атеїсту, ліворадикалу і богоборцю, обов’язково треба було копнути покійного глибоко віруючого письменника Жоржа Бернаноса, цитуючи його роман «Радість»: «Страх – це дочка Бога, викуплена в Страсну п’ятницю». Тільки тоді, 31 березня 1992 року, був вівторок, і страх у Бієліні царював повсюди, бо на вулицях містечка вбили близько 100 людей. «Правило бажати виняткової смерті стане правилом у культурній Європі організовувати смерть, як мистецтво життя»... Сильно і страшно, мов ті фотографії з Харківської області часів Голодомору 1932-1933 років, на яких червоноармійці стоять на станції поруч із мішками з пшеницею і цілять у людей напроти, які дивляться на мішки. Ті фото чекають своїх ґадарів.

Життя-смерть – вічні стінки нашого існування, між якими скачемо ми, кульки від пінг-понгу. Фільм «Голубки з передмістя» Еллен Фіске та Еллінор Халлін з програми «Знаходження: Шотландія у фокусі» – про скутість, про тиск цих стін і намагання знайти свій шлях і позбутися тиску. Дівчинка Джеммі бунтує проти тиску. «Я ні від чого не тікаю, я біжу на зустріч», – каже вона, бо її життя – вуличні бійки, матюки через слово, цигарка в роті і тусування з друзяками. Кинута в дитинстві батьками, вона була вихована дідусем, ще одним вмістилищем протилежностей – любителем голубів та боксу. Але дідусь не все може, залишаючи вибір онучці. І вона його робить. Режисерки показують цей вибір і наслідки його, і показують так, ніби в художньому кіно – різноманітно, драматично важко та, як у трилерах, напружено й непередбачувано. «Голубки...» мають настільки багатий сюжет, розвернутий у часі на два роки і в просторі на дві країни, що важко повірити у відсутність постановки. А це все правда, чим документальний матеріал і винятковий, бо склався перед очима в щасливий у підсумку фільм, як наратив самого життя про потребу боротися, вставити, якщо впав, і рухатися, щоб стати кращим.

У цьому сенсі теж дивовижною є македонська «Медова земля» Любомира Стефанова і Тамари Котевської з програми «Docu/Хіти», оскарівський номінант і, безумовно, один з найкращих фільмів у світі минулого року. Не зрозуміло, як режисери змогли прослідкувати за збирачкою меду так, що глядач, здається, присутній незримим духом поруч із героїнею в найбільш складних, інтимних чи конфліктних ситуаціях. Коли вона говорить зі своєю безнадійно хворою матір’ю в їх неуявно-страхітливих умовах співжиття. Коли вона сперечається зі своїм новим сусідом щодо можливості збирати мед і робити це правильно. Коли вона грається із сином сусіда, сама позбавлена надії мати власну сім’ю. І все це відбувається на природі, за межами цивілізації, і водночас із людяністю й чуйністю, які, здавалося б, достоту присутні лише за наявності культури. Спілкування героїні з матір’ю наповнене часом ангельським милосердям і терпінням святої, а її «бесіди» із бджолами – дивакуватістю. Зате в результаті героїню бджоли не жалять, а жалять сусіда та його родичів, наділених винятково бажанням отримати все й одразу, без уміння піклуватися про творців меду і без прагнення цього навчитися, діючи за принципом «випаленої землі». Цей фільм передає саму суть документалістики: уміння творців чекати, щоб вибудувати міст довіри з героїнею, і вдачу, яку отримують за своє терпіння режисери. Врешті, ми зазираємо в саму душу людей, бачимо на власні очі справжню, автентичну, не придуману історію з початком, її розвитком, драматичним фіналом і навіть епілогом.

І прикладів подібних історій на Docudays UA чимало, тож глядач мав змогу отримувати насолоду протягом 16 днів, з 24 квітня по 10 травня, доки тривали онлайн-покази. А якщо зазначити й виняткову текстуальну якість цьогорічних субтитрів до фільмів, то й поготів треба виказати щиросердну подяку фестивалю, бо якби субтитри були з помилками чи збоями щастя втратило б свою повноту. Дякуємо Docudays UA, чекаємо наступного року.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3134
Читайте також
21.12.2020 10:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
9 549
28.11.2020 12:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 553
07.09.2020 10:00
Лілія Апостолова
Тетяна Власова
«Детектор медіа»
3 671
18.07.2020 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 506
17.07.2020 15:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
5 185
09.05.2020 13:04
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 248
06.05.2020 13:32
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 083
04.05.2020 13:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 876
02.05.2020 22:00
Лілія Апостолова
«Детектор медіа»
5 967
25.03.2020 13:35
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 215
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду