Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
14:00
Вівторок, 3 Листопада 2020

Куди дивляться об’єктиви українських документалістів? Підсумки Kharkiv MeetDocs

1 185
4-й Міжнародний кінофестиваль документальних та художніх фільмів Kharkiv MeetDocs окреслив сучасність українського кіно, а його призи показали уподобання як самих професіоналів, так і глядачів.
Куди дивляться об’єктиви українських документалістів? Підсумки Kharkiv MeetDocs
Куди дивляться об’єктиви українських документалістів? Підсумки Kharkiv MeetDocs

У національному конкурсі було всього шість повнометражних документальних фільмів. На перший погляд — небагато (хоча в минулорічному, докоронавірусному національному конкурсі значно більшого, Одеського кінофестивалю теж було шість фільмів). Але разом вони репрезентують тематичну і професійну складові, додаючи позитиву щодо вказаного вектору розвитку. Три фільми було зроблено на тему війни: «War Note» Романа Любого, «Бєс» Єгора Трояновського і «Поїзд “Київ — Війна”» Корнія Грицюка. Два роудмуві, з пошуком духовним і пошуком на свою голову — «Вторгнення до Байконуру» Ангела Ангелова та «Зарваниця» Романа Хімея і Яреми Малащука. Й один про безхатьків та маргіналів суспільства — «Not Alone» Сніжани Гусаревич.

Головний приз журі віддало Роману Любому за його War Note. Початково він мав світову прем’єру на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, де здобув приз глядацьких симпатій і два спеціальні призи. Це не фільм узагалі, бо він не має сюжету, акторів, єдиної драматургії. І навіть документальним не може вважатися. Ба більше, знятий не тим режисером, якого вказано як його автора. Це точно може здивувати глядача, та й привабити своїм формальним новаторством.

«War Note», мов Франкенштейн нашого часу, народився не з природного процесу кінотворення одного чи кількох творців, поєднаних однією метою та баченням. Він зліплений на монтажному столі із сотень відеокавалків, відзнятих не режисерами та без спеціальних кінематографічних засобів — лише власними телефонами в умовах, далеких від студійних. Його автори — безіменні воїни української армії, деякі вже загиблі, деякі ще поранені — знімали свій світ не для великого чи навіть малого екрана, а як інтуїтивну рефлексію, як потребу запам’ятати те, що передати словами неможливо, та закарбувати у ймовірно надійнішій електронній пам’яті, ніж своя. Елементи бою, побут в окопах, жарти побратимів, відеолисти для коханих і родичів, власні переживання, занотовані війною, під час війни, під градом куль чи під «градами», в очікуванні куль, а часом уже й з кулею в серці.

«War Note» — це колективний портрет безіменного солдата й конкретної російсько-української війни. Безцінний як документ і цікавий як нова форма сучасного кіно. В якомусь сенсі безпрецедентний, у якомусь — філософський і концептуальний. Зібраний з оригінальних, автентичних кадрів, він демонструє життя більш документально, ніж це робить документальне кіно. Таке не можна було не відзначити на фестивалі, пропустити повз вуха, очі й розум. І з часом «War Note» точно потрапить до рук чергового Дельоза і стане важливою частинкою нового «Кіно» з його новими «образами-рухом» і «образами-часом». Адже саме у «War Note», у його частинках НЕфільму, рух і час передаються унікально застиглими «мушками в бурштині»: люди зняли свої рухомі фотографії, вкарбовуючи в часопростір себе та свої дії, й тепер вони тут і зараз, перед очима, як відбитки справжньої, не штучно відтвореної реальності. Саме тому «War Note» — це більше ніж кіно ігрове й художнє, більше ніж кіно документальне, це метакіно, метафільм, як фільм, зібраний з усіх фільмів разом.

Очевидно, що інші фільми фестивалю мали значно менші амбіції, значення і враження. Локальні, чітко визначені щодо завдань і місць зйомок, вони давали інший, але для українського кіно не менш важливий відтінок. До прикладу, світова прем’єра «Вторгнення до Байконуру» Ангела Ангелова. Лауреат призу глядацьких симпатій, він ідеально пасує до пазлу світового кіно з його вау-ефектом і наполегливим контекстом terra incognita. Ідеальність «Вторгнення...» — в потрібній формі, затребуваній у документальних телефільмах таких каналів-гігантів як Discovery чи National Geographic, що самі породили стиль документального кіно з жанровим поєднанням роудмуві, пригодами і драмою, з використанням усіх можливих ґаджетів на кшталт телефонів, камер GoPro чи пристроїв нічного бачення.

Ангел Ангелов, відомий своїми беззастережним зануренням у різноманітні підземелля, підвали й каналізації та видряпуванням на верхотуру хмарочосів, мостів і закинутих заводів, цього разу перевершив себе й вирішив пробратися до максимально віддаленого та гранично закритого об’єкту, зазначеного в назві. Літаком-потягом-машиною-ногами він разом з оператором долає три-з-копійками тисячі кілометрів до Казахстану. Далі їде потягом цілий день, потім — машиною, а ще пішки, по ночі — 50 км пустелею. І заходить на територію, викуплену до 2050 року Росією. Його ціль — ангари, з військовою охороною, бо є військовим об’єктом. У їхніх нутрощах ховаються унікальні артефакти, законсервовані ще з 90-х років, а саме — космічні кораблі «Буран» і «Буря» в одному ангарі та ракетоносій «Енергія» в другому. «Буран» ще за старих часів перетворили на певний час на тренажер для навчань, а другий так і не був до кінця добудований. Як концепт, украдений в американців з їхньої програми Space Shuttle, «Буран» суттєво доробили, і він став кращим від американської моделі корабля багаторазового використання. Втім, за ним значиться лише один політ, та й то — непілотований. Тепер обидва кораблі стоять на самоті, виявляючи сталеву гору мільйонів карбованців і годин роботи радянських людей — спогад про колос Радянського Союзу, що завалився від свого гіперболізованого бажання владарювати над людськими волею-життями-тілам.

«Вторгнення до Байконуру» знятий сміливо, зухвало й цікаво. Незаконно зайти на закритий від сторонніх об’єкт, показати те, чого вже ніхто не побачить, і показати так, як ніхто ще не робив, і все це на території РФ — виклик для людини і режисера, особливо для українця під час російсько-української війни. Придуманий і відзнятий за лекалами Discovery, фільм виходить на іншу орбіту документалістики, придатну для масового вжитку, тобто не тільки нами. Тож не дивна відзнака роботи Ангела Ангелова глядачами.

Решта фільмів уписуються в ознаку «фестивальна документалістика». Що це означає? Що творці не робили ставки на масового глядача, і це зумовлено темою та формою. Як у випадку фільму «Not Alone» Сніжани Гусаревич (спеціальна відзнаки журі) про «людей за межами». Про тих, хто за ці межі був випханий власною схибленістю або суспільством, — безхатьків, пияків та психічно хворих. Важке кіно, з важкими життєвими розповідями чоловіка, сухого мов лист, який «працював над своєю тверезістю», урятувався в притулку і вже півтора десятки років «у зав’язці». З історіями людей, що ледь говорять, але вчать на пам'ять тексти й вірші. Історіями старих і молодих, жінок і чоловіків, тих, кого врятували, і тих, хто рятує. Сніжана зазирнула в не надто освітлене і приємне середовище — і її погляд відкрив частинку суспільства, яка цим суспільством відштовхується за межі, а мова ж про живих людей.

Також спеціально був відзначений і фільм Романа Хімея та Яреми Малащука «Зарваниця». Він того ж ґатунку, як і «Not Alone» — це кіно в немейнстримовому стилі й на непопулярну тему. Втім, формулювання відзнаки «за фіксацію нового міфу і за пошук невловимого сенсу в колективній ході по чудо» багато про що говорить. Зокрема, говорить про потрібне для суспільства виокремлення конкретної події, здатної стати міфом чи яка вже стала міфом. Духовний центр України, Зарваниця в Тернопільської області, щороку «зв’язує» вервечку з десятків і сотень тисяч паломників. Кожен шукає свого і йде по своє, кожен має свої наміри та свої гріхи, сподіваючись їх замолити. У «Зарваниці», звісно, не всі гріхи героїв відкриваються перед камерою, та й мова не про це. Мова про поєднання людей і як ця ненавмисність (чи Боже провидіння) змінює людей, надихає на звершення, робить краще. Дорога як символ тут стає об’єднавчим елементом, і ще задовго до підкорення цілі герої трансформують свої життя, а в якомусь сенсі й підготовлюють їх до того великого, чого бажали на початку шляху. Живий, емоційний і часом занадто багатослівний фільм виявляє ці людські трансформації, закликаючи глядача до свого шляху.

Разом зі ще двома фільмами, «Поїзд “Київ — Війна”» Корнія Грицака та «Бєс» Єгора Трояновського, хоч і не відзначеними, але переконливими і сильними режисерськими висловами, національний конкурс Kharkiv MeetDocs 2020 став достойним завершенням бурхливого на кінематографічні події жовтня. Частина з фільмів після фестивалю вийдуть у прокат: із 12 листопада в кінотеатрах можна буде побачити «Поїзд “Київ — Війна”».

Фото: Анастасія Мантач

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.


Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1185
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду