Переплутати «млинець» електричної плити із програвачем і покласти на нього вініловий диск може динозавр, який застряг у минулому. Таким постає поліцейський Олег Долін у виконанні Дмитра Суржикова — головний герой серіалу Олега Борщевського «Коп із минулого». Він стартував в ефірі ICTV 27 жовтня і йшов зі стабільними показниками, в сенсі — рівно, ані вгору, ані вниз.

Зйомки розпочалися в березні, встигли потрапити під коронавірусну «роздачу» — зупинилися на певний час. Але сам факт, що протягом року проєкт детективного серіалу можна завести у знімальний період, поставити на двомісячну паузу і все одно випустити в ефір, свідчить про підготованість українських продакшенів до подібних викликів. Не всіх, але частини з них — так точно.

Одна з причин уміння працювати з низького старту — непереборна любов замовників контенту в Україні до адаптацій чужих, уже випробуваних часом форматів. «Коп із минулого» таким і є: за основу взято куплений німецький формат «Останній бик». Логлайн такий: поліцейський виходить із коми, в якій пролежав 20 років, і бачить довкола себе змінений світ, у якому брутальні методи розслідування себе віджили. Якщо витратити трошки часу й дослідити історію питання, можна виявити: оригінальний серіал з’явився в Німеччині десять років тому, а формат після успіху на батьківщині проданий чималій кількості країн, включно зі США. Таким чином, Україна в тренді — але є нюанси та обмовки.

Порівнювати вітчизняні практики серіального виробництва з розвиненими індустріями інших країн дозволяють собі в Україні лише самовпевнені невігласи й експерти із соцмереж. Це вони вимагають від українських виробників «Гру престолів» уже сьогодні, а все інше — з понеділка. Проблема ж самих замовників серіального продукту в Україні — панічна боязнь працювати з ідеями власного походження.

Оскільки бюджети на виробництво однієї серії або невеликі, або просто маленькі (знаю пропозиції виділяти по $10 тисяч, а ні, то й не треба), замовник, він же інвестор, намагається максимально зменшити ризики. Які, своєю чергою, полягають у тому, що на розробку оригінального, ніде й ніким не апробованого проєкту, піде час, потім — гроші. І не факт, що вихлоп буде відповідати втраченим зусиллям та, головне, фінансам.

У згаданій Америці справді багато працюють із чужими ідеями. Творці відзначеної «Золотим глобусом» «Батьківщини» («Homeland») взяли за основу ізраїльський серіал «Військовополонені». Також варто згадати «Вбивство» («The Killing») — адаптацію однойменного данського серіалу, назва в оригіналі пишеться як «Forbrydelsen». Прикладів можна знайти ще чимало, але разом із тим у США, як і в інших країнах, де адаптуються чужі формати, паралельно не гребують оригінальними, власними.

Натомість робота з покупним форматом саме в Україні є пріоритетом. Бо знімає відповідальність з усіх за все. А від авторів вимагається одне: взяти готову серію і спробувати втиснути історію у прокрустове ложе українських реалій. Це стосується й детективного, й мелодраматичного, й комедійного сегментів.

«Коп із минулого», як і першоджерело, вигідний тим, що сама ідея — зробити головним героєм людину з минулого, котра пролежала кілька десятиліть у комі овочем, уже виводить історію за реалістичні рамки. Проте в Україні це також дозволяє уникати тем, які можуть роздратувати глядача у прайм-тайм. А те, про що оповідається в кожній серії вертикалі, так само сприймається далеким від реального життя. Плюс дозволяє ввести улюблений елемент — комедійний. Бо прибулець із минулого, за яким двадцять років наглядали медики, й ось він підвівся, зголив бороду й пішов робити свою роботу, — вже комедійна ситуація.

Лишається додати героєві дещицю брутального гумору, бажано з низьким рівнем модної нині політичної коректності. Аби колеги та загалом сучасники на фоні Олега Доліна виглядали правильними метросексуальними дурниками, позбавленими натяків на ініціативність. До речі, жарт зі словом «метросексуал» в одній із серій є. Як і закиди на межі фолу, але в межах «печерного світогляду», в бік різних спільнот та меншин, незрозумілих брутальному мужикові з 1990-х.

Тут варто перейти до справді виграшної в наші ґаджетовані й диджиталізовані часи теми. Мова про естетику 1990-х років, котра поволі набуває ознак нового актуального ретро-стилю. Особливість нашої ситуації в тому, що естетика тих непростих часів ніяк в українській масовій культурі, передусім у серіалах, майже не втілена. Виняток — «День народження Буржуя» (2000 р.) Анатолія Матешка. Проте стрічка робилася на два ринки з прицілом на російський, тож реалії в ній пропонувалися «універсальні», без прив’язки до країни й міста. Глядач за замовчуванням мав уявляти собі Москву.

Із фільмами того часу про той час теж біда з цілком зрозумілої причини: брак фінансування. Проте розхристаність і показова брутальність шаленого десятиліття зафіксована у стрічках «Америкен бой» (1993) Бориса Квашньова, «Приятель небіжчика» (1997) В'ячеслава Криштофовича і «Тупик» (1998) Григорія Кохана. Показово, що попри російську мову більшості з них камера все ж фіксувала питомо українські міста, а герої жили та діяли в українських реаліях. Проте наші стрічки загубилися серед «Бумера», «Бригади», «Бандитського Петербурга» (один із сезонів знятий українським режисером Андрієм Бенкендорфом, він же працював над сценарієм) та інших подібних. Таким чином, українські 1990-ті лишилися невідрефлексованими.

Зважаючи на це, «Коп із минулого» пропонує в особі Олега Доліна доволі цікавого персонажа. Дмитро Суржиков грає героя, який міг би проявити себе в той шалений бандитський період — але впав у коматоз на чверть століття. Чим репрезентує коматозний стан українського кіногероя взагалі: наш глядач не мав своїх крутих копів, бо вони були швидше мертвими, ніж живими. Як, зрештою, і все національне кінотелевиробництво. В тому смислі, що процес не стояв, але власних, українських героїв, у тому числі брутальних, у цьому процесі створено не було.

Від міцного голомозого фактурного мужика у шкірянці очікуєш передусім методів, якими славляться скажені 1990-ті. До речі, оригінальний «Останній бик» у трейлері саме так і діє.

На протистоянні неприборканого непокірного Доліна та гламурного, прилизаного напарника Андрія Василенка (Артур Логай) можна будувати як горизонталь, так і вертикаль. І це — конфлікт не так поколінь, як методів і загалом сприйняття реалій довкола себе. Наприклад, там, де Василенко не може домогтися свого ввічливо, зважаючи на субординацію, інструкції та інші гальмівні для сищика фактори, Долін вирішує все ударом кулака в пику. Взагалі, людина з 1990-х не заморочується тим, чим переймаються народжені в той час і пізніше їхні діти. Умовності часто заважають, політкоректність не дає називати речі своїми іменами тощо.

Але «Коп із минулого» подібного розвитку подій та персонажів не пропонує. Те, що Олег Долін — людина з минулого, показано й підкреслюється побутовими деталями. Він ностальгує за «бехами» (автомобілями марки BMW, тими самими «бумерами»), гасає без правил, влаштовує перегони наввипередки із психологинею Тетяною (Дарія Трегубова). Ще — не вміє користуватися кавовим автоматом, дивується ґаджетам, слухає ACDC та іншу рок-класику, переймається відходом у минуле звичних аудіо- та відеокасет. Його не влаштовують ані часи, ані звичаї. Але незгода з новою реальністю в копа з минулого проявляється лише на вербальному, резонерському рівні.

Усе інше — звичний процедурний детектив вертикального формату. Якщо не знати, що Долін лежав у комі чверть століття, й дивитися серіал просто так, із будь-якого місця, глядач побачить парочку — досвідченого й молодого копів — зі звичними для таких тандемів конфліктами. А горизонтальна лінія поступово перетягує вертикальну. Згідно з цією лінією, Долін намагається налагодити стосунки з колишньою дружиною й донькою, яку виховав вітчим. Елементів мелодрами в цьому детективі стає навіть більше, ніж заявленого для привертання любителів комедії цинічного гумору. Хоча дуже дивна поведінка доньки Доліна: він не кидав свою дружину і її маму, не зраджував, лежав у комі, між двома світами. В чому його провина перед дівчиною й чому він намагається її спокутувати — хтозна.

У підсумку маємо типовий для нашого часу український продукт. На щастя, україномовний і загалом занурений в український контекст. Маю надію, що ця тенденція збережеться. Так, адаптація, але нинішні умови справді вимагають шукати коротшого шляху і брати перевірені історії. Проте штучно імплантовані в детектив комедійні й мелодраматичні елементи мають на меті розширити аудиторію — насправді ж розмиваючи її. І взагалі хоч би хтось наклав табу на комедію чи її елементи, без яких серіал не освятиться… Але то вже тема окремої розмови.