Я добре пам’ятаю події 25 листопада 2018 року не лише через шквал новин про захоплення росіянами трьох українських кораблів у Керченській протоці. У російський полон потрапило 24 українських моряки. Бо нерви й тривогу громадянина підсилили нерви й тривога сценариста: саме тими днями продакшн, із яким я співпрацював, планував зйомки. А через пряму російську агресію тодішній президент Петро Порошенко міг оголосити надзвичайний, якщо взагалі не воєнний стан. Зйомки за таких умов скасовувалися.

Звісно, питання бути чи не бути зйомкам другорядне порівняно з долею українських бранців. Котрі провели в полоні 286 днів і були обміняні разом з іншими полоненими, серед яких був режисер Олег Сенцов. Але те, що 2018 року вважалося головною новиною, після повномасштабного вторгнення, на жаль, стало сумною буденністю війни. Опір «азовців» і трагедія в оленівському концтаборі вже тоді тіснили собою більшість трагічних новин. Проте це зовсім не означає, що подвиг 24 людей має затертися й забутися. І логічно, коли така історія стає основою для мінісеріалу з однойменною назвою «24», а прем’єра приурочена до 35-ї річниці відновлення Незалежності. Стрічку Зази Буадзе показав того дня канал ICTV2.

Cтворено стрічку за підтримки Міністерства культури України компанією «Основа Фільм Продакшн», і тут є тема для окремої розмови. Адже від початку повномасштабного вторгнення ця студія була однією з перших, хто відновив роботу. Обраний формат мінісеріалів і відродження призабутих tv-movie (вони ж мувіки) дозволяв і досі дозволяє освоювати відносно невеликі бюджети, що дозволяє виробляти продукт досить регулярно. Та головне: спеціалізація на історіях, заснованих на реальних подіях. Не буквальне їх відтворення, а швидше «на основі», що перегукується з назвою компанії. Ось тут є підводне каміння, яке коли вдається обійти, а коли — ні.

У другому випадку передусім ідеться чи не про найскандальніший телевізійний фільм доби повномасштабного вторгнення — «Юрик». Кому цікаво — весь перебіг скандалу знайдете ось тут. Моя позиція трошки м’якша і базується на тому, що такі історії потрібніші за комедії. Їх треба, як кажуть зараз, підсвічувати. Адже реальна історія трагічна й зворушлива водночас. На початку березня 2022 року одинадцятирічний хлопчик сам-один дістався з Запоріжжя до кордону зі Словаччиною. При ньому були лише документи, на руці — номер телефону родичів, які по нього й приїхали. Батьки лишилися в Україні, дитину відправили подалі від війни саму. Але пастка в тому, що для повноцінного екранного втілення історію треба розширити до 90 хвилин. Це можливо зробити, лише змінивши реальність на користь драматургії. Трагедія Маріуполя дуже боліла, художні домисли заледве не призвели до судових позовів. Актори, задіяні в стрічці, публічно вибачалися. А продакшн і дотепер ображений на критику, яку щиро іменує гейтерством.

Відтак непублічно виробники все ж таки дещо зрозуміли й направду відштовхнулися від власного дна. Приклад тому — стрічка «Хазяїн 2. На своїй землі». Тут теж реальна основа: у квітні 2022 року бізнесмен Андрій Ставніцер свідомо навів ЗСУ на власний будинок, захоплений російськими окупантами. Результат — знищення ворожої артилерії. Звісно, довкола цієї новини теж мусила бути художня історія, проте вийшла вона цілком адекватною, відтворивши життя та спротив українців на тимчасово окупованій агресором Київщині. Тут не били на жалість та емоції, обійшлися без надмірної мелодрами й патетики. Вийшов досить міцний гостросюжетний фільм, який не соромно дивитися.

І ось тепер — «24», реальна основа якого згадана вище. За великим рахунком, історія тягне на повноцінний повний метр, як сталося з фільмом «Черкаси». Щоправда, самого факту найдовшого опору російській агресії тральщика «Черкаси» навесні 2014 року в Криму теж замало навіть для воєнної екшн-драми, тому її «доточили», чим так само спровокували критику. Тим не менше, подвиг моряків «Черкас» зафіксовано засобами художнього кіно, що завжди є способом переосмислення і не лишає важливий факт поза увагою. Тому в «24» передусім бачу схожу мету — і її в цілому досягнуто. Проте проблема розкатування новини під 120 хвилин ефірного часу нікуди не поділася.

Кожна серія починається з попередження про використання в стрічці штучного інтелекту. Хай не напружує: інакше зараз морський бій не відтворити. Це найменша проблема, якщо взагалі проблема. Трошки бентежить інше — самих моряків-героїв найбільше в першій серії. Далі, коли вони опиняються в Лефортово, займають небагато екранного часу, мимоволі перетворюючись із суб’єктів, котрі утворюють сюжет, на об’єктів. На перший план виходять адвокати, котрі шукають способи звільнити незаконно позбавлених волі, їхнє протистояння з так званим російським правосуддям. Ця лінія, ставши в трьох наступних серіях основною, додає до героїчної драми юридичну — жанр, практично відсутній в українському кіно- та серіальному виробництві.

Також суто задля заповнення сюжету подіями додається американська журналістка, котра розслідує трагедію малайзійського «боїнгу», шукає зниклого брата й стикається з підступністю російського ФСБ. Додана ще одна реальна історія — операція з вивезення з окупованої території Донеччини важливого свідка у справі про збиття МН17 Володимира Цемаха. Ця лінія додає жвавості, напруги й лягає в канву гостросюжетної героїчної драми. До всього, операція з захоплення Цемаха так само почала забуватися, і нагадати в такий спосіб — не зайве. Тим більше, що згодом її «обнулили», віддавши Цемаха на обмін за наших полонених. Ціна питання станом на той момент активно обговорювалася, зокрема — користувачами соцмереж.

Але саме через зміщення фокуса сюжету з полонених за ґратами на все, що коїться довкола них, герої перетворилися на персонажів. Звісно, годі говорити про якусь активність у тюремних стінах. Проте мова про художнє кіно, і цілком реально було вигадати їм більше історій протистояння. Аж до спроби підготовки втечі. Між іншим, за сюжетом їм неофіційно готували втечу, спроба зірвалася, та все це відбулося на вербальному рівні. Ось тут глядачам кажуть: буде авантюра зі спробою звільнити наших. А за деякий час: була спроба, нічого не вийшло. Не знаю, чому це драматичне дійство вирішили не показувати.

От що явно зайве чи, скажемо так, не дотягнуте — мелодраматична лінія. У моряків є родини, кохані, наречені. Всі вони в шоці, намагаються щось робити для звільнення, проте прогнозовано ні на що не впливають. Персонажі, котрі не рухають сюжет, перетворюються на функцію. Втілену в форматі «бо так треба, без жіночих сліз нікуди». На позір намагається об’єднати всіх героїня, зіграна креативною продюсеркою та співавторкою сценарію Валентиною Руденко. Та зводиться все — принаймні, так виглядає, — до буквальної вимоги до всіх жінок їсти борщ. Чергова ідентифікація українців через борщ не зовсім доречна в героїчній драмі.

Загалом же фіксування подвигу українців незалежно від того, їдять вони борщ чи ні, важливе в будь-яких форматах. Не розглядаючи телевізійний фільм шедевром, у жодному разі не порівнюючи його з повнометражним кіно, тим більше — американським, усе ж вважаю «24» виконаною місією, на яку держава ефективно витратила гроші. Новини живили художні твори навіть у домедійну епоху й доінтернетну добу.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).