10:30
Вівторок, 10 Вересня 2019

Заборонено кохати

Автори картини, свідомо чи ні, проте транслюють суто обивательський погляд на Стуса як на цілковитого маргінала і дивака, чия поведінка не надається до розуміння, проте шкодить усім.
Заборонено кохати
Заборонено кохати

«Детектор медіа» публікує другу рецензію на фільм Романа Бровка «Заборонений», що нині триває в прокаті. Відгук на стрічку Андрія Кокотюхи читайте тут.

В Україні демонструється фільм про Василя Стуса «Заборонений». Авторами сценарію є Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов, режисером картини став Роман Бровко. Жоден із цих митців до того не мав справи з біографіями й не торкався теми української історії. Для них це дебют у цій непростій сфері.

Фільм будується довкола оповіді про останні дні із життя Василя Стуса в пермському таборі, й тут, окрім правдивих відомостей, є придумані авторами події та персонажі. Власне авторські домисли — це іє найцікавіше в картині «Заборонений», але про це трохи згодом.

Взагалі звернення до постаті художника, поета й письменника в кіно саме по собі завжди є викликом для кінематографістів, адже життя митців здебільшого не дуже цікаве і про них масова публіка знає загалом не дуже багато і переважно щось скандальне. Щодо дисидентів ситуація ще гірша, оскільки важко продати більшості населення історію про те, що вона не має рації ні в чому — ні у власному способі життя та думання, ні у власних естетичних уподобаннях та політичній позиції. А дисиденти — самі ті люди, які постійно про це говорять. Таким, власне, і був Василь Стус.

Тому, аби продати фільм про неординарну особистість, зробити її цікавою для масової аудиторії, слід знайти якийсь хід. Найпростіший із них — ювілей митця, мислителя чи дисидента, особливо такого, чия діяльність дотепер залишається актуальною. Це найлегший, проте й доволі ризикований метод, оскільки оповідь може виявитися надто академічною та нудною. Добре, якщо особу супроводжує якась загадка, як-от Шекспіра: чи сам він писав свої твори, чи був він бісексуальним і тому подібне. Добре, якщо митець років зі сто тому вже торкався актуальних тепер тем, як, наприклад, фемінізм.

Так чи так, проте все це доволі специфічне кіно, яке навряд чи може мати широкий резонанс через те, що зачіпає теми, не дуже близькі більшості людей.

І все ж існують картини, які оповідають про нонконформістів і мають значний успіх у масової аудиторії, ба більше, стають культовими й відіграють важливу соціальну роль і через десятиліття після їхнього творення. У який спосіб їхні автори досягають такого ефекту?

Класичним прикладом оповіді про нонконформіста останніх двадцяти років є «Бійцівський клуб» Девіда Фінчера. Звісно, це не біографія якоїсь відомої людини, перед нами вигаданий персонаж, проте його діяльність стосується дуже чутливих суспільних тем, які не втратили актуальності дотепер. Створений за романом Чака Паланіка, фільм веде мову про тридцятирічного чоловіка без імені, який працює на неназвану, проте могутню автомобільну компанію. Молодий чоловік намагається вписатись у стандартний для його оточення спосіб життя, який, по суті, зводиться до престижного споживання. Проте це не приносить йому щастя. Він страждає на безсоння, яке ніяк не може подолати. Одного дня він повертається з відрядження й виявляє, що його квартиру вщент зруйновано. Він телефонує своєму новому знайомому Тайлеру Дардену, якого стрів у літаку, і той зголошується прийняти Оповідача у себе. Разом товариші засновують бійцівський клуб, який стає популярним у чоловіків, які так само, як і Оповідач, шукають себе.

У якусь мить Оповідач відчуває, що за його спиною відбувається щось невідоме, проте доволі загрозливе. Водночас щезає Дарден Тайлер. Під час його пошуків Оповідач з’ясовує, що Тайлер запланував «Проект Розгром», який має за меті масові руйнування. Оповідач намагається зупинити здійснення проекту, але не може. Підірвані кредитні установи падають одна за одною на його очах.

І все ж головний ефект «Бійцівського клубу» не в руйнуваннях, каліцтвах чи нонконформізмі головного героя. А в тому, що він страждає на роздвоєння особистості. Він і Дарден Тайлер — це одна й та сама особа. Дарден Тайлер — ідеальне Я Оповідача, певна ментальна конструкція, яка дозволяє йому здійснювати його руйнівні плани.

Тобто успішна історія про сучасного дисидента має вестися в першу чергу від його імені, аби масовий глядач міг поглянути на світ його очима. А як інакше зрозуміти дисидента, пройнятися його настроями та ідеями?

Очевидно, що дисидент несе в собі від самого початку певний розлам, певну дисфункцію, яка не дозволяє йому бути таким, як усі. Він володіє своєрідною надчутливістю до наявного суспільного консенсусу. Дисидент вважає, що консенсус у суспільстві досягнено на неправильних засадах, що світ довкола нього тримається або на фальшивих цінностях, які розділяє більшість, або на загальному конформізмі.

Важливою є подвійна ідентичність дисидента; як і в героя «Бійцівського клубу», в нього з’являється певне ідеальне Я, дисидент трансформує себе, готується до нового майбутнього. Він прагне змін — і не тільки суспільних, але й персональних. Дисидента явно не влаштовує його теперішній статус.

В історії про дисидента має значення і його індивідуальна психологія, і спосіб оповіді про нього. Це важливо, якщо ми хочемо розповісти про нього глядачеві так, аби він зрозумів дисидента, пройнявся його ідеями. Дисидент — істота дивна, проте це не означає, що він не має рації.

Як підійшли до дисидента автори фільму, сценаристи Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов? Перед виходом фільму вони висловили кілька настанов. По-перше, це не біографія Василя Стуса, це художній фільм за мотивами його життя. По-друге, фільм «Заборонений» — тільки частково відтворює їхній задум. Цілковито про цього можна дізнатися з однойменної книжки Дзюби та Кірсанова.

Мені вдалося прочитати цю книжку. Вона є історією переселенки з Донбасу, молодої філологині Людмили Петрової, в минулому медсестри, яка пише дисертацію на тему «Людина проти тиранії в українській літературі», «звісно, на прикладі життя і творчості Василя Стуса». Власне, дисертація незакінчена, оскільки Людмилі довелося покинути аспірантуру й переселитися із окупованого Донецька до Києва. Тут вона повернулася до свого попереднього фаху медсестри і працює в Київському військовому шпиталі. Її чоловік Микола втратив руку під час Антитерористичної операції на сході України.

Однієї ночі їй телефонує незнайомий чоловік на ім’я Волен (Воля Леніна) і пропонує доглянути його онкохвору матір. Чоловік досить наполегливий та категоричний, проте платить одразу і щедро. Людмила погоджується й вирушає на нове місце роботи (це, до слова, на Шовковичній). Там вона стрічає приковану до ліжка 75-літню сердиту жінку, яка виявляється колишньою працівницею київського КДБ, полковником Вірою Холод (агент «Тетчер»), і яка незабаром оповість медсестрі історію своїх стосунків із Василем Стусом.

Автори докладають мінімум зусиль, аби їхня історія була хоч трохи правдоподібною. Й вони вважають, що оповідь про дисидента з вуст полковника КДБ — це цілком правильний хід. З цим можна погоджуватися, а можна й не погоджуватися, зрештою, Мілош Форман розповісти про Моцарта довірив його ворогові та вбивці Сальєрі. Чому б і ні? Хто може знати більше про життя переслідуваного, ніж колишній працівник органів? Як сказано у книзі (й у фільмі): «Я сам не знаю так себе, як знають хлопці з КДБ». Немає навіть значення, що перед нами цілком вигаданий персонаж. У німецькому фільмі «Життя інших» також був придуманий чесний співробітник штазі, якого не могло бути у природі за визначенням.

Важливо інше — чим керується ота сама полковник Віра Холод, коли веде мову про Стуса? Якою є її мотивація? Що змусило досвідчену кадебістку розповісти свою історію першій-ліпшій людині? На це запитання автори роману не дають відповіді. Розповіла, бо та просила її, а та просила, бо писала дисертацію. Ось такий збіг та розвиток подій. Зате є відповідь на запитання: чого ж хотіла ця агент «Тетчер» від Стуса? Виявляється, вона спілкувалася з ним не тільки з кар’єрних міркувань, вона прагнула врятувати поета, бо була в нього закохана.

Власне, кохання і є ключем до розуміння «Забороненого». У цій історії кохання — доволі важливий сюжетний чинник, я би навіть сказав, фатальний. Ми бачимо Стуса, закоханого в росіянку Шуру Фролову, яка зрештою відмовила поетові, бачимо, як він зустрічає свою майбутню дружину, проте кохання йому не допомагає. Ба більше, кохання заважає.

На тлі інших персонажів, які прагнуть кохання й роблять заради нього доволі серйозні вчинки, Стус віддаляється від цього почуття. Він зосереджений на боротьбі. Автори сценарію не намагаються деталізувати, в чому суть його боротьби і що не подобалося Стусові у тодішньому радянському світі. Вони тільки позначають його постійне незадоволення — то діями міліції, то всезагальним конформізмом.

Чому Стус ніде й ніколи не знаходив спокою й чому він був таким чутливим — ми не розуміємо, не розуміємо також, якою є його позитивна програма. Чого він, власне, хотів? Яким мав бути його ідеальний світ, яким було його ідеальне Я? Автори проєкту не дають нам інформації про це, не дають змоги глянути на світ його очима. Відтак ми маємо тільки одну зачіпку — у якусь мить Стус втратив інтерес до кохання. Саме це і призвело його до трагічного фіналу.

Фільм, однак, відрізняється від книжки. Оповідь тут не ведеться від імені полковника КДБ, Віра Холод присутня, але тільки у третій частині фільму. Сам фільм поділений на кілька частин, одна з яких зосереджена на київському періоді його життя, інша розповідає про суд 1980 року, третя — про його останні дні у колонії. Остання частина частково відтворює події книжки, оскільки тут ми бачимо більш-менш розгорнуту історію стосунків полковника КДБ та Стуса — саме вони складають осердя оповіді, однак присутні й інші складові. Авторам фільму не вистачило наснаги сказати, що Віра Холод любила Стуса, натомість вона виведена тут кар’єристкою, яка просто спокушає поета написати покаяння.

Разом із тим фільм мало що додає до розуміння Василя Стуса — його поезії, його світовідчуття, його психології. Перед нами фактично порожній означник, який кожен може наповнювати будь-яким змістом. І все ж у фільмі збереглося найголовніше від задуму сценаристів — це цілковита відсутність потреби в коханні у Стуса. У фільмі він і сам не кохає, й іншим не дає. Тобто суто декларативно кохання в нього є, є навіть дружина, проте тільки номінально, вся енергія Стуса йде на інше. Натомість люди довкола нього кохають і страждають від того, що впертий поет стоїть на заваді їхньому коханню. У фільмі це доходить до трагедії, коли начальник колонії буде змушений убити свого коханця. Вбити, власне, через Стуса.

Як і у випадку із «Крутами 1918», де головна увага була приділена Муравйову із його наркотичними видіннями, у «Забороненому» на перший план виходить також дещо вторинне по відношенню до головного героя та головного конфлікту. Власне, автори картини свідомо чи ні транслюють суто обивательський погляд на Стуса як на цілковитого маргінала й дивака,чия поведінка не надається до розуміння, проте шкодить усім.

У фільмі Василь Стус зображається таким собі утіленням антибуття, своєрідним янголом-винищувачем, безстатевим та цілком безстороннім до звичайного людського існування. Він руйнує, не пропонуючи нічого натомість.

У підсумку ми маємо ще один доволі дивний український фільм, ще одну спробу поговорити про важливу постать української історії, яка не вдалася. Маємо ще одну спробу використати старі підходи до теми, яка до таких підходів не надається.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
697
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду