15:31
П'ятниця, 6 Вересня 2019

«Заборонений»: пастка, яку влаштував Василь Стус

Навряд чи комусь вдалося б перетворити історію життя, протистояння радянській системі й трагічної загибелі Василя Стуса на якісне з погляду критиків, відповідне до історичної правди й зрозуміле широкому глядацькому колу видовищне кіно.
«Заборонений»: пастка, яку влаштував Василь Стус
«Заборонений»: пастка, яку влаштував Василь Стус

«Всі, хто проти диктатури – встаньте!» – це і слоган біографічної драми Романа Бровка «Заборонений», і хештег проекту, і фраза, що задає настрій офіційному трейлеру стрічки. Аби глядач зрозумів, про що йтиметься й проти чого вийшов на завідомо програшний двобій із радянською системою Василь Стус.

Ще до офіційної кінотеатральної прем`єри, яка стартувала 5 вересня, до річниці загибелі поета, перекладача та правозахисника, фільм у соціальних мережах нещадно шмагали. Критичні відгуки дещо збалансовані схвальними. Парадокс полягає в тому, що мають рацію обидві сторони. Бо досі на моїй пам’яті ще ніколи не виникало ситуації, коли стрічка на виході цілком відповідає формулі: «Кіно не дуже вдале, але дивитися обов’язково».

Я щиро переконаний: жодної шкоди пам’яті Василя Стуса автори «Забороненого» вчинити не хотіли. Сам режисер Роман Бровко ще на стадії створення фільму анонсував серйозний, всебічний підхід до його постаті. Через яку мав намір показати дисидентський рух в радянській Україні. Йому стрічку присвячено, і, кажуть, живі свідки – Мирослав Маринович, Василь Овсієнко – визнали її правдивість та атмосферність. Важливість створення такого фільму пан Бровко розуміє, і я вірю – в його словах жодного лукавства.

Не менш щира у своєму фейсбуку телеведуча Марічка Падалко: «На фільм про Василя Стуса Заборонений треба брати своїх дітей, які вже підросли. Особливо, якщо ви докладаєте багато зусиль, щоб, наприклад, у Києві ростити їх україномовними. Для мене це було найкраще з українського кіно».

Натомість критик Ярослав Підгора-Гвяздовський відмовився писати на «Забороненого» рецензію: «Стус вартий безсмертя. Але не такого кіно. Можна знайти вдалі моменти, сюжетні лінії, навіть добрі акторські роботи, але… боляче, сумно, прикро». Його колега Сергій Васильєв ще категоричніший: «Добре що Пилип Іллєнко пішов із посади голови Державного агентства України з питань кіно до публічних показів фільмів “Поліна і таємниця кіностудії” і “Заборонений”. Бо якби він написав заяву сьогодні, то злії люди могли б пояснити рішення піти тим, що йому стало соромно за надану Держкіно підтримку цих фільмів». Незадоволеними прогнозовано лишилися українські історики, яким прилетіло й прилітатиме від творців. Так, за критичний допис у соцмережах один зі сценаристів уже назвав незмінного й компетентного керівника «Історичної правди» Вахтанга Кіпіани, цитата, тупим.

Але з усіма свій жарт зіграв, сам того не розуміючи за життя, головний герой «Забороненого». З того масиву інформації про нього, який уже є й ще напевне буде оприлюднено, робиться однозначний висновок: Василь Стус – не кіногерой. Герой для фільму, серіалу, театральної постановки – але не кіногерой у буквальному розумінні. Зважте: реальний Стус не чинив збройного опору, не обстрілював з кулемета партійних чиновників та радянських силовиків, не готував замаху на Брежнєва, Андропова, Щербицького, не намагався задушити свого псевдоадвоката Медведчука, не піднімав повстання в колонії. Словом, не робив нічого такого, на чому можна будувати сюжет жанрового, видовищного кіно. Заявленого, до речі, як трилер.

Разом із тим Василь Стус був дуже красивим, фактурним чоловіком з дійсно кінематографічною зовнішністю. Чия харизма чіпляє вже з чорно-білих фото. Виконавець його ролі Дмитро Ярошенко зовні дуже подібний до свого героя. Так само має харизму й коли не кричить з надривом, гра опору не викликає. Тут більше питань до режисера. Бо для нього єдиний спосіб візуалізувати «героїчність» – підносити голос за першої ж нагоди. Напевне, таке завдання Роман Бровко ставив акторові. Хоча індустріальний досвід створення подібних кіногероїв доводить: емоційний стан та напругу саме на великому екрані можна й треба реалізовувати та втілювати інакше. Тонше, вірогідніше, майстерніше.

Пастка, яку влаштував нащадкам Василь Стус – спосіб життя, який вів. Та спосіб опору системі, який обрали українські дисиденти в 1960-1980-х роках. Якось я писав сценарій одного документального проекту про операцію КДБ «Блок» (блокування інакодумців, відрізання від будь-якого інформаційного простору й активного життя). Тоді почув від одного з дослідників руху фразу: активних учасників процесу на всю радянську Україну нараховувалося трохи більше тисячі. То був інтелектуальний протест з ухилом у правозахисну діяльність, помножений на встановлення національної ідентичності. Саме це речення вже викликає сум. І не може бути заявкою на кінопроект, котрий збере чималу кількість глядачів.

Навряд чи комусь вдалося б перетворити історію життя, протистояння радянській системі й трагічної загибелі Василя Стуса на якісне з погляду критиків, відповідне до історичної правди й зрозуміле широкому глядацькому колу видовищне кіно. Разом із тим життєвий подвиг Стуса однозначно вартий екранізації. Але повертаємося до початку: тут де не візьмися – всюди порветься. Така ось пастка. В яку заганяє нагальна потреба зняти зрозуміле, доступне художнє кіно про одну з найвизначніших постатей історії України ХХ століття – і відсутність можливостей зробити фільм кращим, ніж він вийшов.

«Заборонений» від початку розраховувався на пересічного українця. Який не має зовсім або має дуже малий досвід перегляду кіно нерадянського, передусім біографічного. Їм звичніше ось що. Перша сцена – знайомство Василя з майбутньою дружиною Валентиною. Він бачить у метро дівчину, яка читає поетичну збірку. Сідає поруч, каже: теж поет. Усе без півтонів, без конфліктів, без недосказаних, асоціативних фраз. Обмін анкетними даними, не більше. У такому ж дусі все, що відбувається далі, аж до останнього кадру, у якому Стус помирає і все ж не може не зронити з вуст фінальної репліки.

Між тим, підхід міг бути інакшим. Підказку дає репліка Стуса під час спілкування з працівницею КДБ: «Я помилявся, бо повірив радянській владі». Але глядач не побачить Стуса, який повірив радянській владі. Не побачить його трансформацій, переоцінки ним цінностей, розчарування й навернення на протилежну позицію. Бачимо персонажа, який називає представників влади катами, гестапівцями, фашистами, ще різними лайливими епітетами.

Навзаєм отримує «бандерівця» чи «бандеру», хоча жодне з прочитаних мною джерел не підтверджує, що українських політв’язнів у колоніях називали саме так. Зате в такий спосіб, а заразом – спеціально підібраними акторами з негативною, а то й «карикатурною» фактурою дуже просто протиставити Стуса та інших гнаних режимом інтелектуалів тому самому потворному режиму. Його потворність візуалізована – часом до гротеску – в епізоді зі справлянням малої потреби п’яним шахтарем просто під вікна Стуса. До цієї ж скарбнички – гомосексуальний зв’язок начальника Пермської колонії та начальника її оперативної частини.

Ризиків рушити іншим шляхом, ніж обраний, не було жодних. Адже, попри романтичні сподівання, той самий пересічний українець, не знайомий із життєписом Василя Стуса, в кіно не піде. Прикро – але неофітів не заманиш калачем. Гуманітарна й інформаційна політика нашої держави всі попередні 28 років будувалася погано. Як наслідок, історією дисидентського руху та його персоналіями дійсно переймалася порівняно невелика кількість українців, переважно середнього й старшого віку.

Вони в кіно підуть. І знову пастка: втаємничені вже після перегляду трейлера мають чимало запитань до творців, не завжди приємних для них. Вони знають рівно стільки, скільки автори фільму, а хтось навіть більше. А чужі тут не ходять і квитків не купують. До речі, ображатися й обзиватися на зауваження – непрофесійно. Професійніше зробити висновки з урахуванням того, що фільм про Василя Стуса справді потрібен, справу робили хорошу навіть у форматі просвітництва.

Але є у фільмі ще одна фраза: «Посилати поета в кочегарку – все одно, що забивати цвях мікроскопом». Та у випадку «Забороненого» мікроскоп, тонкий і точний прилад для ретельних досліджень – біографія Стуса й історія дисидентського руху. А отриманий результат – оте саме нецільове використання мікроскопа. Хай навіть було бажання щось зробити й не було нічого іншого під рукою.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2733
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду