На «Детектор медіа» триває обговорення свіжого проекту документальних фільмів Нового каналу. Проект «Новий погляд» стартував в ефірі 24 серпня показом фільму «Вже не вмерла Україна». З приводу цієї прем'єри вже висловився Олег Шинкаренко, а минулого тижня ми запрошували на чат-конференцію ведучого та режисера «Нового погляду» Дмитра Колчинського. Сьогодні своїми роздумами щодо нового проекту ділиться Андрій Кокотюха.

Від часу прем'єри в ефірі Нового каналу програми «Вже не вмерла Україна» (24 серпня, 19.20) минуло два тижні. Проект справді був вартий уваги, особливо на тлі заходів за участю президента України, які цілий день показував у офіційному святковому ефірі Перший національний. Але ламати довкола нього списи та починати тривале обговорення, чесно скажу, на той час не було жодної нагальної потреби. Хоча б через те, що, відкинувши деякі суб'єктивні оцінки того чи іншого епізоду програми, загалом «Вже не вмерла...» справила однозначно позитивне враження.

До того ж Олег Шинкаренко, перша і єдина зірка української блогосфери, запалена зусиллями Служби безпеки України, відразу висловився з приводу проекту. І вже назвою свого тексту провів паралель між Дмитром Колчинським, ведучим згаданої програми та в цілому проекту «Новий час» на Новому, та Леонідом Парфьоновим. Ця паралель породила спеціальне запитання до самого Колчинського під час чат-конференції на «Детектор медіа». Відповідь була в стилі «я не Парфьонов», і речення, в якому згадується прізвище ідола нової російської журналістики, так само було винесено в заголовок.

Тобто Парфьонов у загальному розумінні - не стільки людина, скільки бренд, у крадіжці якого когось із журналістів час від часу звинувачують. Тому ваш автор просто мусить вжити прізвище Парфьонова всує, проте - з маленької літери. Бо насправді, коли сьогодні в Україні говорять про автора та ведучого проектів «Намедни. Наша эра», «Российская империя», «Птица-Гоголь» та «Хребет России», мають на увазі не конкретну людину, а певний символ, фетиш, зразок для наслідування чи, швидше, мавпування.

Мало хто замислюється над тим, що проблема не так у пошуку, як у реальній відсутності в українському медійному, літературному, загалом культурному просторі не Леоніда Парфьонова, чоловіка з плоті-крові та з паспортом на відповідне прізвище, а людини, яка має певний набір цінностей і чіткий світогляд.

Точніше, затяті чи зациклені на певній ідеї люди є - той-таки Олесь Бузина. Можна згадати ще з десяток наших журналістів зі сформованим світоглядом та переконаннями, проте в них є одна загальна вада: під них поки що неможливо придумати телевізійний проект, хоча б такій, яким є канал «Совершенно секретно». А ми тут говоримо якраз про телебачення: Парфьонов як газетяр не був би такою мегазіркою та об'єктом поклоніння.

Якщо пам'ять мені не зраджує, від початку 2000-х років кожен український журналіст, який себе поважає, вважав і досі вважає за обов'язок записати на один сюжет два, а то й три красивих стендапи з собою коханим на передньому плані. Це отримало неофіційну назву «парфьоновщина», має різко негативне звучання, але яскраво ілюструє те, що в розумінні наших журналістів означає «бути Леонідом Парфьоновим» - ходити в кадрі на тлі чогось, промовляючи «віршик» стендапу і балдіючи від того, що їхню майстерність іти на камеру з криком: «Піді мною - мінне поле!» побачать батьки, кохані та конкуренти.

Тож наслідувати стиль та манеру Парфьонова ще не означає бути ним. Тому я розумію Дмитра Колчинського, котрий негайно виставляє перед собою захисний панцир: «Ні, я не Парфьонов, я інший!», наводячи ще ряд прізвищ людей, із яких можна брати приклад. Власне, я переконаний, що стиль та манера поведінки в кадрі самого Парфьонова - теж не першоджерело. Просто він, на відміну від багатьох, включаючи вашого автора, мав змогу вивчати ці самі першоджерела в оригіналі. Щоб потім переосмислити чужий досвід, перелопатити його в голові та адаптувати до близьких і знайомих нам реалій.

Я б ризикнув сказати, що Леонід Парфьонов у новому російському телебаченні - те ж саме, що Борис Акунін у новітній російській масовій літературі. Обидва використовують сталі штампи, класичні зразки, міфи та легенди. Обидва запозичують чужий стиль, чужі манери та чужі сюжети. Але, маючи певний багаж знань та володіючи в силу цього тонким відчуттям кон'юнктури в хорошому розумінні цього слова, займаються непомітною сторонньому оку адаптацією: на основі всього, що вже було, творять власні, з претензією на оригінальність, і тим не менш якісні продукти. Настільки якісні, що творців хочеться наслідувати. Хороша адаптація - це вже насправді продукт власного виробництва: згадаймо всує «Танці з зірками», «Україна має талант!» чи «Міняю жінку». Все вже придумано, лишається приймати досвід. А тепер уже мавпують «Танці...», і талант-, і реаліті-шоу, орієнтуючись на наші успішні адаптації, мов на першоджерело.

Тепер повернімося до початку нашої розмови: чому всіх, хто намагається робити в Україні щось подібне до вітчизняного інфотейнменту, відразу називають «парфьоновими». Насправді - не тільки й не стільки через періодичну появу авторів у кадрі в певному образі. Річ у тім, що і Парфьонов, і Акунін - це сучасні міфотворці. Виробники якісних казок із хорошими фіналами, які використовують для успіху чи не головний інструмент впливу на громадян у посттоталітарних країнах: ностальгію за минулим через відсутність певності в сьогоденні та абсолютно невизначеному майбутньому. Тому ми просто шукаємо визначення власному міфу або, швидше, його відсутності та потребі в ньому.

Напередодні Дня незалежності про відсутність в Україні власного позитивного міфу і власного позитивного міфотворця говорилося, зокрема, під час круглого столу «Українська державність: міф чи реальність», який відбувся у «Главреді». Зокрема там прозвучало: «У нас нема свого парфьонова!». Як бачите, «парфьоновщини» повно, натомість справді парфьонова - нема.

Між тим було б помилкою заявляти, що Дмитро Колчинський - перший український парфьонов. На тому ж таки Новому каналі років десять тому щосуботи виходив проект під назвою, якщо мені не зраджує пам'ять, «Тим часом», ведучим якого був Олег Панюта. Це був аналог «Намедни», тільки з більшим, ніж треба, ухилом у політику: історія України від 1991 року ілюструвалася чомусь переважно політичними картинками. Раніше, під час трансляції другого сезону автентичного «Намедни» в ефірі «Інтера», перед кожною серією була невеличка передмова, зроблена Марком Гресем. Там він сам у компанії власне Парфьонова намагався згадати, а що було в Україні в той час, про який розповідає чергова «велика» серія: відповідно, в період з 1991 по 2000-й роки.

Приблизно цей же прийом використано у «Вже не вмерла Україна». А найповнішим довідником по новітній неофіційній, «парфьоновській» історії нашої країни можна вважати спецвипуск газети «Коментарі», скорочений вигляд якого можна переглянути тут. І хоча в цьому новітньому українському дайджесті політику теж майже нічим не збалансовано, саме ця інформаційна добірка може стати в пригоді тому, хто колись захоче систематизувати власне недалеке минуле та замахнутися на проект, подібний як до «Намедни», так і до «Російської імперії».

Не знаю, як називатиметься перший проект, а ось другий сміливо можна назвати «Україна в імперіях»: так або подібним способом можна виокремити, нарешті, з історій царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі та СРСР суто українське минуле. Та довести: наша історія не така вже невід'ємна від російської та радянської, як вважає той же товариш Табачник.

Отже, лише побіжний огляд підтверджує: до цієї ідеї - показати Україну в окремому контексті, з усіма її особливостями, перемогами, поразками та негараздами - телевізійниками та газетярами було зроблено вже кілька підходів. Але на подібний проект повинен працювати потужний механізм, не в останню чергу - фінансовий. У випадку з «Намедни» це був канал НТВ. Чи потягне український комерційний канал щось більше, ніж одноразові випуски, - питання не до мене.

В зв'язку з цим виникають запитання до Першого національного - державного каналу, котрий своїм неймовірним стартом та повним переформатуванням досить зухвало націлився вийти в лідери, володарі думок та сердець: а слабо підняти тему? Щоправда, згаданий вище Марк Гресь уже заявив про свої плани зробити «Великі перегони» - цикл програм про українське минуле, щоправда політичне. Але хоча це тільки плани, які щиро хочеться побачити втіленими в життя, є кілька застережень.

Насамперед те, що пан Гресь планує співпрацювати в рамках цього проекту з Міністерством освіти та науки, очільник якого, як відомо, не розуміє, звідки взагалі взялася Україна, і Гресь навряд чи це хоче та готовий йому пояснити. До того ж якщо цей проект буде створюватися з огляду на поправки в підручниках української історії, які танковим ударом розпочав товариш Табачник, то його, чесне слово, краще не починати. Або робити незалежно від МОН. Або дочекатися, поки товариша Табачника знімуть. І, знову ж таки, тяжіння Парфьонова до «русского мира» цілком зрозуміле, виправдане і ненав'язливе, Тоді як режисер Анна Гресь, яка, поза сумнівом, буде працювати над циклом «Великі перегони», себе від російського світу поки не відділяє. В чому, до її честі, щиро зізнається.

Цікаві напрошуються висновки: носіїв проукраїнських настроїв серед справді талановитих громадян України, котрі працюють на телебаченні, майже не видно. Щойно вони подадуть кволий голос, їм відразу згадають шаровари, Ющенка, сало, товариство «Просвіта», обізвуть їх «бандерівцями», відкрито підтасують для них результати голосування за Великого Українця і ще й змусять виправдовуватися. Натомість бути проросійськи орієнтованим, виробляючи продукт не на експорт, не для перспективи продажу за кордон, де ринок реально більший, а для внутрішнього користування, вважається нормальним. Ось, власне, головна причина того, що в нас ніяк не з'явиться власний парфьонов. 

Бо в Леоніда Парфьонова не забрати якості, без якої його проекти б не відбулися і не стали зразками для наслідування. Будучи професіоналом, він прекрасно розуміє, громадянином якої держави він є, на чиєму полі грає і на чию користь створює міфи. Котрі для нас, глядачів, здаються лише красивими пізнавальними картинками. Він - патріот своєї країни, хоча при цьому пропагандою не займається. І його проекти, я певен, не тільки для власного заробітку та іміджу. Так чи інакше, вони через відсутність відверто пропагандистських мотивів та наявність власної, причому - демократично орієнтованої думки, позитивно працюють на імідж держави Росія, якого б звучання не мали.

Висновок: в українському інформаційному просторі як ніколи гостро назріла потреба в своєму парфьонові. Для якого не досить вчити напам'ять фрази стендапів. Який повинен мати від природи погляди, далекі як від поглядів Олега Тягнибока, так і від орієнтирів Дмитра Табачника. Освічена доросла людина з холодним розумом, умінням іронічно та критично оцінювати минуле, сьогодення та майбутнє, бути незалежною настільки, щоб сміливо заперечити власну проросійськість, не боячись при цьому звинувачень у непролазному націоналізмі. Позбавлена пафосу як національно-визвольної боротьби, так і повернення подвигів Сталіна у сучасний загальноукраїнський політичний контекст, а Пушкіна - у культурний. Словом, потрібна людина, готова творити позитивні українські міфи та дбати про імідж власної країни якщо не за її межами, то принаймні всередині. Довкола цих міфів такий різновид масової культури, як телебачення, зможе, на мою думку, нарешті згуртувати нашу багатостраждальну країну.