Після прем’єри в ефірі «2+2» 7 вересня 16-серійний детектив «Таксі для опера» на декілька тижнів став темою для обговорення в тредс. Ця соцмережа навіть активними користувачами визнається токсичнішою за інші. Що є додатковим бонусом у сприйнятті: серіал на всі боки вихваляли ті, хто звик гейтити й катати на «шакалячому експресі» будь-що за найменшого приводу і без нього. Суто чоловіча за форматом — «2+2» позиціює себе саме в цій досить умовній під час війни ніші, — історія, ще й від українського виробника на моїй пам’яті ніколи не подобалася примхливим «лідерам думок».

До всього, в описі проєкту зазначалася наявність у сюжеті лінії, в якій присутній кримінальний авторитет. Коли цього персонажа показують у британських чи американських серіалах — нічого, можна, навіть треба. Мешканці фейсбуку й тредсу очікують як не «Гострих картузів», то «Короля Талси» чи «Землю гангстерів» і захоплено обговорюють «Джентльменів». Та варто запропонувати подібні сюжети на українському матеріалі, відразу дужий хор звинувачує кіноробів у апологетиці питомо російським «бригадам» і «бумерам». Олегу Сенцову за «Носорога» свого часу так і перепало.

Тому український детективний серіал тривалий час вирізнявся надмірною інтелігентністю й купою табу. Звісно, «Тиху Наву» лишаю за дужками, але ж то для ОТТ-платформ, платне телебачення, не кожен хоче собі дозволити абонплату. Загалом же типовий український детектив для ефірного телебачення нагадує не російську «Бригаду», а радянський телехіт про міліцію «Слідство ведуть ЗнаТоКи». Правильна мова, не дай Боже пити-курити, натяк на секс між персонажами ще припускається, але більше — харам. Ну й історії персонажів наближені до автобіографій кандидатів у члени компартії.

«Таксі для опера» (режисер Всеволод Янощук) ламає ці зацементовані шаблони. Причому автори примудряються балансувати, зупиняючись на краю при подоланні межі того самого дозволеного чи то цензурою, чи самоцензурою. З таксистом Матвієм «Мотею» Потоцьким глядачі вперше знайомляться, коли він без штанів спроваджує з квартири чергову, як стає швидко зрозуміло, випадкову коханку. Обліко морале кульгає, і сценаристи ледь не половину серіалу вкладають до його ліжка напівголих красунь з ідеальними фігурами. Опер, капітан поліції Ігор Пасіч, затюканий життям і роботою лузер, котрий живе в одній квартирі з колишньою дружиною та її новим обранцем. Він несміливо поводиться з жінками та п’є віскі з сусідами по власній же квартирі. А його колишня, Інга, не приховує ані сексуальної розкутості, ані сексуальної стурбованості, від чого іноді страждає її коханець Алік. Команда судмедекспертів на робочому місці або грає в карти, аби випиває, або поєднує два хобі. До речі, в запій якось заходить і Пасіч, поминаючи втрачену кохану. Авторитет Бугай, його права рука Вадічка та їхні посіпаки жорсткі й жорстокі, як належить представникам кримінального середовища.

Усе це разом відтворює атмосферу не скандинавського, не американського, а київського нуару — або неонуару, якщо так більш правильно. Розбирати власне вертикальні детективні кейси нема смислу, бо більшість із них, чесно кажучи, доволі слабенькі, часто стандартні — сам багато таких писав і, мабуть, ще писатиму, бо формат; а мотивація злочинців у деяких із них узагалі дивна й нелогічна. Колись читав детектив, у якому вбивця скоїв злочин, аби забрати в сусіди п’ятнадцять копійок, теж радянський спадок. Проте «Таксі для опера» вигідно вирізняють дві речі: бекграуд і горизонталь.

Таксисти майже ніколи не бувають головними героями міських урбаністичних детективів і трилерів. Але вони дуже часто в них присутні як сталкери, провідники по місту, знавці найтемніших його закапелків, найбрудніших таємниць. Саме таксиста зробив культовим борцем зі злом Мартін Скорсезе. Інший таксист, тепер уже в трилері «Співучасник», розгадує в своєму пасажирі кілера та запобігає його задуму в темряві ночі. Таксисти в кіно та в реальному житті інформатори чи навіть агенти поліції. У часи пізнього СРСР саме в таксистів на вокзалах купували алкоголь, саме вони возять пасажирів до підпільних борделів на прохання, без адреси — принаймні, слава в них така. Без таксиста не буде повноцінного нуару, і Моті у виконанні Григорія Бакланова віриш безумовно. Бувалий у бувальцях молодий досвідчений роздовбай із ризикованим гумором і купою сумнівних знайомств. Тож питань до його персонажа нема саме тому, що той — таксист.

Ігор Пасіч у виконанні Дмитра Вівчарука — точне влучання в персонаж «нічного» жанру. Він утомлений життям на позір недотепа, який разом із тим є міцним професіоналом. Зі злочинцями не панькається, й від такого сіренького зовні типчика навіть глядач попервах не чекає жорсткості й залізної поліцейської хватки. Пасіч — персонаж у розвитку, на відміну, до речі, від Моті. Але за горизонтальним сюжетом таксист грає роль. Тобто актор Бакланов грає таксиста Потоцького, котрий, своєю чергою, грає роль добровільного й відданого напарника Пасіча. Здатного запросто проміняти заробіток на безплатну участь у розкритті чергової справи. Які, до речі, дуже часто сам поліцейському мимоволі й підкидає. Насправді ж Мотя — «кріт» Бугая. Мета кримінального авторитета — за допомогою таксиста зробити з лузера Пасіча суперсищика. Аби саме тому віддали справу, в закритті якої Бугай зацікавлений.

Проте під впливом обставин, створених Мотею, тюхтій Пасіч поступово перетворюється на озброєного й дуже небезпечного грозу київських гангстерів, продажних поліцейських та одного невловимого досі маніяка. Таксист, залежний від Колі-бандита, затягує нічим особливим не знаменитого опера у вир подій, котрі в процесі роблять з останнього зірку. Пасіча починає поважати Інга. З ним охоче співпрацює Алік. Опер прихищає в себе собаку на прізвисько Марк, — після «Пса» важко уявити український поліцейський серіал без песика, — і тварина органічно вписується у всесвіт героїв. Ще й мимоволі давши Пасічу підказку щодо подвійної гри друга-таксиста. Словом, зайвого в горизонтальній лінії практично нема. А вертикальні кейси сконструйовані так, що різною мірою працюють на основний сюжет.

Наостанок: в описі «Таксі для опера» подається як комедія. Хай це визначення вас не збиває з пантелику. Маємо не так званий іронічний детектив. Не детективну комедію, де багато натужного, по факту висмоктаного з пальця, несмішного гумору й рясних, проте безглуздих гегів. Це саме детектив, просто персонажі тут жвавіші й живіші. Якщо дуже хочеться посміятися, за цю складову відповідають Інга з Аліком, та й то не завжди. Наявність у таксиста властивостей часом посміятися над собою й підколоти опера зовсім не означає, що на екрані кінокомедія. Надто вже чорний місцями тут гумор — такий, котрим користується більшість із нас, аби зняти напругу й запобігти щоденним стресам.