Міністерство культури України розглядає підтримку кінотеатрів, які працюють — намагаються працювати в умовах повномасштабного вторгнення. Зі слів очільниці профільного міністерства Тетяни Бережної, це специфічне питання, як і всі в культурі. Але в рамках урядової політики Мінкульт і Держкіно напрацьовують рішення в умовах обмеженості державного бюджету. Ініціативу, яка ще не встигла до пуття стартувати, вже критикують: у ситуації з кіногалуззю держава чомусь зосереджується на допомозі одним із найбільш комерційних секторів — кінотеатрам.

До речі, до комерційних секторів критики записали також книгарні. Мабуть, треба нагадати свіжий допис у фейсбуці від Юлії Орлової, керівниці видавництва «Vivat!»: «Ми вимушені закривати деякі з наших книгарень. Нещодавно ми закрили книгарню у ТЦ “Магелан” у Києві, нам довелося це зробити навіть попри те, що торговельний центр зробив нам знижку на оренду. Та ніякі знижки на оренду не допоможуть, коли людей немає і виторгу немає».

Загалом гравці книжкового ринку прогнозують скорочення кількості робочих книгарень на 40%, а в цей самий час у кінотеатрах на сеансах навіть голлівудських стрічок можна побачити від 1 до 10 глядачів. І добре, коли є рішення крутити кіно в залі навіть для одного глядача. Ага, явно ж комерційні сектори…

Тепер — ще одна цитата на задану тему: «У чому ідея “Кінофікації України”? Створити умови, щоб кожне місто з населенням від 20 до 200 тисяч жителів (а їх в Україні понад сто) мало б свій кінотеатр. Вартість створення такого кінотеатру $500—700 залежно від площі й обладнання». Далі математика: щорічний прибуток одного такого кінотеатру може становити 8—10 мільйонів гривень. А по мережі, якщо додати доходи від буфету й інших продажів — від $20 млн. Це пише в своїй книзі «Кінотеатр. Як? Чому? Навіщо?» кінознавиця, багаторічна очільниця, без перебільшення, культового київського кінотеатру «Жовтень», неофіційний статус якого здобутий завдяки втіленню її креативних ідей і злагодженої роботи мотивованої команди. Видання презентували 26 жовтня в Будинку кіно, і навряд треба пояснювати спеціально: текст писався авторкою значно раніше.

Тож наведена цитата — це відповідь на питання, яке шукає Міністерство культури. Пояснення, що кінотеатри в Україні можуть, але поки не стали отими комерційними секторами, — дідько, слово «комерційний» в царині культури неофіційно криміналізоване, не інакше!, — і водночас дороговказ, напрямок руху, який показує людина, котра не лише знається на кіно як мистецтві, а багато років та досить успішно займалася власне кінопрокатом.

Артхаус + мейнстрим — за таким принципом репертуар «Жовтня» формувався відтоді, як пані Горделадзе його очолила 2000-го року і який зберігається дотепер. Це не лише секрет успіху, котрий для мислячих людей насправді не секрет. Бо скринька відкривається просто — системно вивчати аудиторію, працювати з нею, розширяти її та враховувати різні смаки й у результаті отримати власне, пізнаване обличчя. Це також знати історію кіно, розуміти всі етапи його розвитку, враховувати особливості української ситуації, коли національне кіно або не мало аудиторії, або маргіналізувалося, або зазнавало шкідливих — ясно що російських радянських, — впливів. З огляду на це свою книжку авторка побудувала саме в такій інформативній послідовності.

Спершу — екскурс у не аж таке далеке, до речі, минуле, кінець 1980-х, коли кінотеатрів було достатньо, але на хвилі «перебудови» почали виокремлюватися кінохіти, на сеанси яких шукали зайвий квиток. Я був серед пошуковців, і приємно здивувався, дізнавшись із книги: саме Людмила Горделадзе причетна до кооперативу «Аншлаг» (не плутати з російським гумористичним телешоу), котрий влаштовував спеціальні покази та прем’єри за участю творців. Завдяки «аншлагівцям» такі «повернуті» на кіно глядачі мали можливість бачити чимало стрічок раніше, ніж вони виходили в ширший прокат, а деякі покази лишалися ексклюзивними, виконуючи просвітницьку й соціальну місію.

Потому — коротка, проте змістовна історія українського кіно в кінопоказах і бокс-офісах від підрадянського часу до 2014 року, коли почала відроджуватися й формуватися наново кіноіндустрія. Тут окремо виділю порівняння стрічок київської кіностудії імені Довженка та Одеської студії. Краще процитувати: «Фільми студії Довженка в прокаті йшли слабко. Натомість фільми Одеської студії часто збирали хорошу касу». І пояснення, точніше — версія: «В Одесі переважно працювали режисери, які не жили в Україні. Їхні фільми були “радянськими” — це подобалося і керівництву, і аудиторі. На кіностудії Довженка все ж знімалися національно орієнтовані фільми. Багато стрічок відправляли “на полицю”, що, звісно, обмежувало їхній успіх у глядацької аудиторії. Натомість виходили політично безпечні фільми, кінопродукція низької якості».

І в цій частині та надалі в Людмилі Горделадзе полемізують кінознавець, кіноман, наявність чітко вираженої громадянської позиції та кінопрокатник. Вона сама цитує кінознавицю Дарію Бадьйор, яка свого часу зазначала: кіно в Україні знімають люди, котрі впевнені — ці фільми ніхто не буде дивитися. Але — і це я знаю не лише з її книги, а й зі слів різних очевидців, — явно, принципово, яскраво виражену авторську, мистецьку стрічку Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» спіткала сумна прокатна доля. Глядачі справді виходили з залів. Пилип Іллєнко пояснює таке несприйняття низькою якістю звуку, зараз, до речі, звук реставровано в значно кращій якості, та й сам фільм теж відреставровано зі включенням видалених раніше кадрів. Авторка зазначає: режисер випередив час, стрічка просто зарано вийшла й аудиторію системно не готували. Проте, навмисне чи мимоволі, підносить і залишає відкритим питання: чи є касові збори від показів українського фільму, особливо в Україні, головним мірилом якості, значимості, ваги кожної окремої стрічки.

Моя думка — ні. Бо, попри скептичне ставлення критиків і самопроголошених кінознавців із соцмереж та моє особисте схоже сприйняття стрічок «Крути 1918», «Заборонений», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Малевич», «Чорний ворон» тощо, щиро вважаю: таке кіно виконує передусім соціальну функцію, а то й місію. Без неї та без просвітницької складової не працюватиме кінобізнес і кінопрокат як такий. Отже, підтримка кінотеатрів і будь-які красиві та корисні ініціативи з цього приводу неодмінно зійдуть на пси. Великий екран, якісний звук, затишний зал, колективний перегляд і розуміння того, що кіно — цитую почуте від Олега Скрипки, — дофіга дорога штука, робить легітимним, політично, економічно та культурно виправданим сам процес кіновиробництва й кінопрокату. Особливо — у країні під час війни. Бо повернення глядачів у кінозали — а для великої кількості наших молодих співгромадян це досі «ого, який великий телевізор», — поступово виховує та формує смаки різних аудиторій. Тому, як детально розписано в книзі, українські кінороби вперлися в комедії, орієнтуючись на телевізійні рейтинги, переважно ігноруючи потреби глядачів у різному.

Досвідчений кінопрокатник оперує цифрами. А уважний читач нарешті зрозуміє: позитивний розголос, які спричинили стрічки «Кіборги», «Захар Беркут», «Довбуш», «Щедрик» та один із довгожителів українського прокату «Будинок слово. Нескінчений роман» показали непогану касу — та все ж себе не окупили саме на великих екранах. Для прикладу, бюджет «Довбуша» — 120 млн грн, державна частка — 65 млн грн, касові збори — 68 млн грн. Проте оглядачі кіно охоче нагадують про провали «Забороненого» або «Червоного», хоча математика беззаперечних національних кінохітів показує: тут теж нема окупності чи бодай виходу в нуль.

Остання частина книги читається, мов правдивий трилер. Хоча в ній пані Горделадзе лише хронологічно переповідає історію своєї боротьби за збереження «Жовтня» як кінотеатру та культурного центру за великим рахунком. Кримінальні наїзди, погрози, політичні ігри, маніпуляції Дмитра Ілліча Гордона, зрештою — підпал, винних у якому встановлено, але покарано лише за хуліганство: вся оповідь на прикладі роботи однієї людини й однієї команди показує, наскільки важливим і впливовим може стати будь-який кінотеатр у будь-якому населеному пункті, якщо репертуар та аудиторію формують мотивовані фахівці. Зрештою, розбудова кінотеатральних мереж і майданчиків не може бути — реально є складовою ініціативи «Тисячовесна». Бо коли після її реалізації кіно в Україні з’являтиметься системно, його таки треба десь показувати. Держава підтримує ініціативу й виробництво — логічно підтримати й прокат. Без вимог так званого КПІ, безглуздість так само описана. І без оглядань на Голлівуд чи навіть європейські практики. Там кіно багато, кінотеатрів і кінозалів — теж. Окупаються десятки. Але це не означає, що нам потрібна мала кількість прокатного кіно.

 Фото: фейсбук-сторінка Людмили Горделадзе