Дмитро Тодорюк — людина багатьох жанрів і обдарувань. Зокрема, має дві академічні консерваторські освіти: вокальну й режисерську. Стрибав із парашутом. Грав ролі в кіно. Автор і виконавець пісень поп-гурту «Авіатор». У 2010-му тоді ще 28-річний Дмитро поставив у Муніципальному театрі опери та балету для дітей і юнацтва в Києві оперу Франсіса Пуленка за п’єсою «Перси Тіресія», в підзаголовку до якої автор тексту, видатний французький письменник Ґійом Аполлінер уперше вжив термін «сюрреалізм» (дослівно — «сюрреалістична драма»). Постановка Тодорюка наробила багато галасу та здобула театральну премію «Київська Пектораль».

«У війни нема дітей» є режисерським дебютом Тодорюка. Саму ідею фільму як свого дипломного проєкту запропонувала Валерія Никифорець, завершуючи курс навчання документальній режисурі в Лондонській кіноакадемії. Через делікатність теми й участь у зйомках неповнолітніх керівництво вишу відмовилося реалізувати проєкт як частину навчальної програми, тож Валерія взялася втілити задум самостійно. Зрештою, проєкт пройшов офіційний конкурсний відбір Державного агентства України з питань кіно й отримав майже повне покриття кошторису. Основним режисером став Дмитро Тодорюк, а Валерія Никифорець і Ганна Єресько — співрежисерками.

«У війни нема дітей» поділений на глави згідно з сюжетами окремих героїнь і героїв: «Христя. Настрій спокійний», «Бабуся Зоя. Гоголь-моголь», «Тимур. Чуєш битви споконвічний грюк?». Ще одна, наскрізна лінія, що повʼязує всі епізоди, — про малу скрипальку Марійку «Сову» Щокіну, яка проходить вишкіл у скаутському таборі. Власне, мелодія колискової «Ходить сон коло вікон», що її награє Марійка у пролозі, є музичним обрамленням фільму.

Усе це різні долі, однак так чи так вони зачеплені війною. Артем, Христинин тато, приїхав у відпустку з фронту й разом із родиною подався помʼянути родичів на цвинтар. Біля села Леміщене авто наїхало на російську протитанкову міну. Мама загинула на місці, за тиждень від поранень помер менший брат, а Христя з важкими опіками обличчя проходить нескінченні пластичні операції. Бабуся Зоя Павленко разом із донькою Тетяною зазнають інакших тортур — невідомості. Їхній онук і син Денис уже кілька років у полоні. Школяр Тимур Нечевілов разом із матірʼю Іриною пережив окупацію — однак вони не просто очікували на визволення, а реально партизанили: вивідували і передавали Силам оборони України важливу інформацію.

Тодорюк, Никифорець і Єресько втрималися від закадрових коментарів чи інтервʼю на камеру, зайнявши позицію спостерігачів, відому в документалістиці як «муха на стіні»: кінематографісти невидимі, непомітні для героїв. Саме завдяки цьому вдається впіймати моменти граничної щирості, найсильніших емоцій. Так, у війни справді немає дітей. Після перших же пострілів усім малим доводиться стрімко й передчасно подорослішати. Назагал, у фільмі багато суму й болю, але не менше радості й надії: так, ми платимо страшну ціну — та все ж нам є за що битися.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).