Соціологічні дослідження засвідчують: найбільші шанси на перемогу на виборах міського голови Києва має нинішній мер Леонід Черновецький. Політичні сили, які опонують мерові, ставлять під сумнів і самі соціологічні дослідження, й адекватність висвітлення їхніх результатів у ЗМІ. «Цього не може бути!» – так коментують ЗМІ, що підтримують ці сили.

 

Відомо, що Черновецький узяв під жорсткий контроль муніципальні медіаресурси. Утім, у цьому плані він не надто відрізняється від свого попередника. От тільки чи варто переоцінювати вплив саме цих ресурсів на аудиторію? Вони не належать ані до найтиражніших, ані до найавторитетніших.

 

Показовим є інше. Газета «Час Кличка», що почала виходити спеціально під вибори і яку роздають на вулицях, вміщує карикатуру – Черновецький в оточенні інопланетян із підписом: «Черновецький – наш мер». «Вечірній Київ», що його так само роздають на вулицях, відповідає так само карикатурою на всю першу шпальту, під нею – підпис: «Віталія Кличка підтримують проститутки, гомосексуалісти і трансвестити».

 

Тут, до речі, постає запитання зі сфери рекламної етики: одна річ, коли реклама змальовує чесноти й переваги тих, хто придбав рекламований товар, і зовсім інша – коли вона виставляє в невигідному світлі тих, хто придбав якийсь інший товар. Коли йдеться про політичну рекламу, це залишається в силі. Критикувати Черновецького або Кличка – це одне, глузувати з виборців Черновецького або ображати виборців Кличка – то далеко не по-джентльменському, та й навряд чи додасть позитивного ставлення першим до Кличка, а другим до Черновецького. Головне ж і в тому, й в іншому разі – яка сила аргументів, яка логіка переконання!

 

Якщо подивитися підпорядковані міській адміністрації телеканали, почитати такі ж газети та послухати радіо «Київ», розумієш: агітація Черновецького – то кучмізм, доведений до абсурду: беруться реальні досягнення і на їх основі створюються до того неоковирні казочки, що ніхто вже не повірить і в ті досягнення. До того ж, оформлюються все це не як агітаційний матеріал, а як поточні звіти чи матеріали про поточну роботу. Факт: протягом минулого року в Києві вперше за роки незалежності України збільшилася, а не зменшилася кількість автобусів та тролейбусів. Цього реального факту було б цілком достатньо, щоб виборці належно оцінили роботу і самого мера, і його адміністрації. Але ж ні – лунають геть фантастичні, причому щоразу різні, цифри й рапорти про повне оновлення всього рухомого складу – так, ніби пересічні кияни не зустрічають на вулицях старих тролейбусів. До речі, підказка опонентам Черновецького: в Україні існує програма «50/50», за якою половину вартості нових автобусів, тролейбусів та трамваїв сплачує місто, іншу половину – державний бюджет, але київська влада широким жестом відмовилася від цієї програми – тож, якби не це, кількість придбаного транспорту могла б бути рівно вдвічі більшою.

 

Так само із зеленими насадженнями: вони насправді масово з’являються на нових масивах (особливо активно перед виборами – то, може, більше виборів, хороших та різних!), тож навіщо називати якісь геть фантастичні цифри?

 

Згадав про це я от до чого: якщо в агітації Черновецького ще є місце для хай безсоромно прикрашених та перебільшених, але реальних досягнень, то в контрагітації його суперників про міські справи, про реальний стан міського господарства майже взагалі не йдеться. Так само буденні міські справи та їхній загальний стан – принаймні, коли не йдеться про питання землевідведення – майже не стають предметом уваги ЗМІ. Медійні баталії навколо посади міського голови точаться здебільшого в зовсім інших сферах, переважно у політичній.

 

Отут, можливо, й криється одне з пояснень того факту, чому Черновецький лідирує в гонці претендентів. Добре чи погано, розумно чи карикатурно, але практично лише він один із-поміж усіх кандидатів позиціонує себе як керівник міста, саме на тому будують агітацію й він сам, й підпорядковані йому ЗМІ. Так, саме як керівник міста він непопулярний – але суперників у нього немає. Кандидатів на посаду багато, але суперників та опонентів немає, бо ніхто з них не веде мови про суто міські справи. Черновецького можна сміливо назвати незрівнянним міським головою – бо його нема з ким порівнювати, ніхто з його конкурентів не надає для того матеріалу.

 

Так, не викликає особливих симпатій оточення Черновецького. Скажімо, виступаючи в телевізійних ток-шоу, Олесь Довгий часто поводиться не надто серйозно, ніби й не приховує: його цікавить не так довести суть позиції, як просто «перебалакати» опонента. Ірена Кильчицька зловживає вульгарними зворотами та жестами. От тільки не пригадується, щоб хто-небудь із опонентів протиставив усьому цьому серйозну виваженість, а не дискусійні засоби з тієї ж самої категорії.

 

До речі, два роки тому, тільки-но стало відомо про перемогу Черновецького на виборах міського голови, коли він не встиг ще навіть зайти до кабінету, БЮТ одразу ж оголосив проти нього хрестовий похід. Не знаючи ані про його плани, ані про його методи. Можливо, якби ця політична сила спробувала тоді налагодити контакт із новообраним мером, поняття «оточення Черновецького» виглядало би сьогодні зовсім інакше. Але спрацював інший принцип: він – «не наш», він – «чужий», ним не можна керувати, віддаючи накази. Оця от нотка «чужий» так і не зникла з бютівської публічної риторики, й це змушує киян відчувати, що в позиції БЮТ є чималий суб’єктивний чинник, так би мовити, чинник ревнощів.

 

Із чим же сьогодні йдуть на вибори головні конкуренти нинішнього столичного мера? Про які особливості їхніх програм та намірів можна дізнатися зі ЗМІ? Почалося все із суто політичних прожектів – боротьби з корупцією, за торжество законності та правопорядку та інший комунізм в одному окремо взятому місті. Про ті самі тролейбуси та прибирання сміття чулося набагато менше. Потім уява претендентів здіймалася на дедалі вищі обрії, коли йшлося ледь не про протистояння новообраного київського мера світовому тероризму та глобальному потеплінню. Фантазія все злітала й злітала, аж поки не злетіла так високо, що її зашкалило. І тепер суперники Черновецького не ведуть мову взагалі ні про що. От чому, наприклад, треба голосувати за Кличка? Бо «Києву потрібен сильний мер»! Пригадується старий радянський мультик «Самый большой друг», який у дещо дидактичній манері роз’яснював: велич дружби не вимірюється габаритами друга. Що ж до Блоку Юлії Тимошенко, то станом на сьогодні його кандидат так і залишається гіпотетичним. Чи то, як кажуть у подібних випадках науковці, ми спостерігаємо ситуацію «нуль кандидата». Можливо, в цьому й полягає задум – створити в киян враження, ніби з Черновецьким змагається сама Юлія Тимошенко. От тільки хочеться вже вигукнути: не треба називати цього кандидата! Хай він таким і залишиться – Кандидатом-від-Блоку-Юлії-Тимошенко! У цьому – вся романтика наших днів...

 

ЗМІ висвітлюють вибори – залежно від їхньої політичної налаштованості – переважно або під поглядом – чи здолає переможна машина Блоку Юлії Тимошенко новий визначальний рубіж, чи під поглядом «чергової авантюри» того ж таки БЮТ: чи зможе хтось її зупинити? Незалежно від їхньої політичної налаштованості, всі ЗМІ розглядають вибори в Києві як черговий етап боротьби політичних грандів. Власне Київ із його проблемами залишається далеко осторонь, він не цікавить нікого. Нікого не цікавить, скажімо, Пилипишин, який намагається вести мову саме про міські проблеми: він не представляє ані чинну міську владу (лише районну), ані тих самих політичних грандів – тож хоч би скільки він вів мову про справді актуальні для міста питання, була б його позиція щирою чи ні, правильною чи не дуже, а більшість киян ніколи не дізнаються не лише про його позицію, але й про його існування. Він – неформат. Якщо, звісно, Пилипишин не напружиться щодо коштів на джинсу – що, здається, його командою вже й робиться :).

 

Передвиборча кампанія в Києві стала дуже наочною ілюстрацією ситуації, коли в медіапросторі країни панує сама лише журналістика ретрансляції політичного піару. Журналісти змушені плисти за тією течією, яку визначають політики, перетворюватися на гвинтики машини, запущеної політиками. Вони не мають ані змоги, ані приводу сказати політикам: «Стривайте-стривайте, що ж ви таке всі разом робите?!».

 

Можливо, новий мер остаточно додерибанить Київ, поклавши до кишені кругленьку суму. Можливо, він ще більше спаскудить місто, нагромаджуючи «європейські новобудови» – не з корисливих міркувань, а лише через хворобливе бажання залишити, подібно до Герострата, своє ім’я в історії. Можливо, він наламає дров виключно зі шляхетних міркувань, з тієї самої простоти, що гірша за крадійство. Можливо, він узагалі не перейматиметься проблемами Києва, а розглядатиме посаду міського голови як винятково політичну – такого собі «ключника»... У будь-якім разі результат мало чим відрізнятиметься. Біда в тому, що кияни не бачать жодного кандидата в міські голови, який не належав би до однієї з чотирьох перелічених категорій, а то й до кількох із них одразу.

 

Припустімо, переможець виборів прийде до свого кабінету зі щирим прагненням розпочати нову сторінку в історії міста, у якій не буде корупції та дерибану. Тут само до його дверей чемно постукають, увійдуть і, причинивши двері, скажуть: «Або ви робите так, щоб нам було добре, або наслідки будуть найнеприємнішими для вас». І – що далі? Геть ніхто з кандидатів у міські голови не інформує киян про те, як він поведеться в такому разі.

 

Нещодавно я пройшовся Тургенєвською, де не був кілька років. Враження було приголомшливим – ніби блукаєш десь у Дарниці. Середньої паскудності спальний масив – от на що перетворився цей колись затишний куточок київського центру. Якщо дивитися на Майдан Незалежності з боку Інститутської, домінує тепер не дзвіниця Софії, а «архітектурний шедевр», що нічим не відрізняється від новобудов Троєщини чи Оболоні. Ото і є «європейська столиця», будована керівниками, для яких Київ є не більше ніж вдалою сходинкою у кар’єрі. Тим часом тепер практично не зорієнтуватися в центрі, бо на нових «елітних» будинках не заведено чіпляти таблички з назвами вулиць, зникають ті таблички й зі старих будинків. Виглядає, ніби такі дрібнички не цікавлять абсолютно нікого з-поміж кандидатів у столичні мери – твердою впевненою ходою всі вони йдуть керувати столицею, не як-небудь, постережися! А ви тут про якісь таблички.

 

Зверніть увагу, якого роду критика на адресу Леоніда Черновецького здебільшого лунає у ЗМІ. Розмовляє він якось дивно й посміхається, мов Мона Ліза, коли не зрозуміти – чи то від гарного настрою, чи то ще від чогось. Так, і дивно, й мов Мона Ліза – кияни й самі це чудово бачать. Постійні нагадування про ці особливості його комунікації з громадою були б дуже доречними, якби вони залишалися додатковими деталями: мовляв, Черновецький поганий через оте й оце, а до того ж ще й розмовляє не без зусиль. Коли ж, окрім заяложених кпин на адресу мерської зовнішності, іншої критики взагалі немає, це починає набридати. Та хай він хоч у паранджі ходить – вигукнути щось подібне хочеться дедалі частіше.

 

Погляньмо, що намагаються протиставити Черновецькому його опоненти. Сяє приємна посмішка Віталія Кличка, приємна з усіх боків посмішка Миколи Катеринчука й просто-таки чарівна посмішка Юлії Тимошенко – звісно, міським головою стане не вона, але будь-який міський голова від БЮТ ретранслюватиме всім киянам її і саме її посмішку. Хоч би хто став кандидатом, а фактично містом керуватиме безпосередньо Тимошенко – саме в цьому переконують киян, таким є бютівське ноу-хау цих виборів, незалежно від того, чи визначиться ця політична сила з кандидатом, і коли це станеться.

 

Виборча кампанія київського міського голови вже відкрила нову сторінку в історії становлення української демократії разом із громадянським суспільством. Це вже не змагання чорного піару, й не змагання нездійсненних обіцянок, і навіть не змагання гасел. Це – змагання глянцевих портретів. Ну, може, ще карикатур на глянцеві портрети.

 

Ледь не забув: головним предметом критики на адресу Черновецького є те, що він – Льоня-Космос. Ужите вперше, це прізвисько було дотепним жартом. Уживане вряди-годи, воно видавалося дотепним жартом, яким зловживають. Тепер, коли це прізвисько перетворилося на самодостатнє звинувачення, яке не потребує ані обґрунтувань, ані роз’яснень, коли на самодостатні звинувачення перетворилися варіації на тему марсіан та подібні, це скидається на зомбування публіки. Виглядає так, ніби конкуренти Черновецького уникають будь-яких натяків на бодай якусь конкретику, бо бояться: їх потім зловлять на слові, почнуть порівнювати їхні власні дії з їхньою критикою на адресу нинішнього мера. От і ведеться вся комунікація на рівні першої сигнальної системи. Тільки киян це ображає. Вони не заслужили того, щоб їх перетворювали на собак Павлова.

 

Кияни завжди відзначалися свідомим ставленням до вибору та виборів. Після Помаранчевої революції, авангардом якої були саме мешканці столиці, політики нібито погодилися: до українців, і до киян зокрема, не можна ставитися, мов до нерозумних малюків – вони на подібні приманки більше не клюють. І що ж? Сьогодні киян поставили перед украй важким вибором. Даруйте, але справді: коли є купа кандидатів, і один з-поміж них ставиться до вас, мов до дебілів, ще двоє-троє – мов до імбецилів, а всі решта – мов до ідіотів, то за кого з них проголосували б особисто ви?

 

Посада міського голови, хай навіть у столиці, не є у сьогоднішній Україні чимось самоцінним. Вона є такою самою престижною сходинкою в загальнополітичному табелі про ранги, як посади міністрів та керівників важливих відомств. От тому й нема що сказати кандидатам, от тому й ЗМІ розглядають майбутні вибори столичного мера не в контексті міста Києва, а в контексті загальнополітичних розбірок. Місцеве самоврядування в Україні відсутнє як категорія, як політичний інститут – таким, видається, є діагноз.

 

Отакі от веселі картинки віддзеркалюються у каламутних водах Дніпра. Сумно.