Зґвалтувати дракона
Демократичні сили втратили своє обличчя. Агітація ледь не всіх кандидатів нагадує радше вибори вождя, а не мера Києва.
Передвиборна агітаційна продукція – то теж ЗМІ. Тобто, виготовлена масовим тиражем інформаційна продукція, розрахована на невизначено широке коло споживачів. Тільки, якщо можна так висловитися, вона – то екстрим-ЗМІ. Ця продукція унаочнює ті самі тенденції, що є характерними для звичайних ЗМІ, тільки унаочнює дуже виразно, так, що вони просто-таки впадають в око. У розпал кампанії з виборів київського міського голови та столичної міськради дедалі частіше спадає на думку: нинішня політична журналістика в Україні – то така гра. Політики з серйозним виглядом верзуть нісенітниці, журналісти з так само серйозним виглядом їх розтиражовують, обговорюють та роблять із них висновки. Потім усі відвертаються від телекамер та комп’ютерних клавіатур і весело сміються.
Телеканали, принаймні загальнонаціональні, поки що не завалюють глядачів передвиборною політичною рекламою. Що ж стосується прихованої реклами у випусках новин, то, як зазначала Наталія Лигачова, вона працює переважно на користь чинного київського мера. Чи не провідною тут є технологія вигадування штучних інформаційних приводів та роздмухування наявних подій до ледь не глобального масштабу. Усе це не нове й добре знайоме з часів до 2004 року.
Що ще впадає в око – то це той факт, що зовнішня реклама Леоніда Черновецького з’явилася набагато раніше, ніж будь-кого іншого, й протягом тривалого часу абсолютно домінувала. Для тієї реклами використовувалися й дошки оголошень, і рекламні щити в метро. На встановлених у вагонах метро екранах до останнього часу нічиєї, окрім як чинного мера, реклами не було; натомість змалювання досягнень Черновецького потіснило покази мод, сцени з життя тварин та комерційної реклами – того, що показували у вагонах раніше. Цікава, хоч і малопомітна, деталь: і в роликах, і на встановлених на ескалаторах та у вестибюлях плакатах (тут і досі Черновецький є монополістом) зображені буцімто отримані Києвом нові тролейбуси – але насправді це не отримані містом «ЛАЗи», а «Ікаруси», яких у Києві немає.
Тижні два тому екрани на станціях метро почали демонструвати ролики ВО «Свобода», а останніми днями на екранах у вагонах почали з’являтися коротенькі ролики БЮТ. Так само ролики БЮТ почали з’являтися й на екранах обладнаних ними маршруток, де раніше панував Олександр Омельченко. Реклама в поїздах метро та маршрутках має одну істотну перевагу – вона йде без звукового супроводу, й на неї можна не звертати увагу.
Де немає й натяку на адмінресурс чи чиєсь домінування – то це в агітаційних наметах та білбордах, які, здається, вже й нема більше де ставити. За кількістю зовнішньої реклами безумовним лідером є Микола Катеринчук. Припускають, що він є технічним кандидатом від Черновецького. Якщо це так, зрозуміти це важко. Коли брати не столичний, а загальноукраїнський вимір, то Катеринчук – політична постать безумовно вищої вагової категорії, ніж Черновецький. Та й не може не розуміти дуже амбітний політик: день, коли з’ясується, що його політична сила (а вона, схоже, пройде до міськради) підіграє нинішньому мерові, працює в того у масовці, – цей день стане датою кінця його політичної кар’єри. І не через союз із Черновецьким, а через те, що він його приховував під час виборів. Морозівщини політикам не пробачають. Тож не виключено, що чутки про технічний характер кампанії Катеринчука є технологічним ходом когось із його опонентів.
Технології, зокрема й чорні, не оминули інформаційний аспект нинішньої кампанії. Фальшиві номери «Вечірніх вістей» у фальшивих наметах БЮТ є дуже тривожним сигналом. Утім, сприймати його так, як це було б чотири роки тому, вже не виходить – десь на далекій периферії свідомості крутиться дратівливий сумнів: а чи не йдеться про фальшування фальшування? Про технологічний прийом, покликаний змалювати БЮТ «гнаним і голодним», а ще винахідливо створити потужний інформаційний привід? А також – показати: саме БЮТ, і ніхто інший, є головним опонентом Черновецького, а різні там клички-катеринчуки – то дріб’язок, не вартий уваги. Можливо, цей сумнів і не виник би, якби з виданнями саме цієї політичної сили подібні казуси не траплялися регулярно і якби ця політична сила не відзначалася неперевершеною винахідливістю.
Партія регіонів, видається, вирішила не витрачати даремно гроші й проводить агітацію задля годиться. І намети її нечисленні, й нічого, окрім одного-двох видів зображальної продукції, в них немає. Її електорат у загалом неприхильній до неї столиці є стійким, тож її білбордове гасло «Голосуй за своїх!» є цілковито об’єктивним.
Почитаймо ж пропоновані у наметах та «бродячими» агітаторами передвиборні газети. От газета «Свобода». Щось надто несхожими на звичний є її логотип та загальний вигляд. І точно: це – зовсім не та «Свобода», а видання однойменного ВО Олега Тягнибока. Повага до авторського права, напевне, не обтяжує борців за «українській столиці – українську владу». Ціла шпальта – про ганебний факт: в українській столиці на вулицях не носять вишиванок! Оце і є найболючіша проблема. Гаразд. Закриваємо.
От газета зі скромною назвою «Наша влада» Аграрної партії. «Київ – столиця аграрної країни!» – ошелешує аграрний кандидат у мери. Просто жах бере – пригадується такий собі Пол Пот, який 30 років тому насильно переселив усіх камбоджійських городян до сіл. А кандидат веде далі: «Кияни – вихідці з сіл, маленьких міст та містечок України! Ви зберегли свою щиру душу, відчуття батьківщини, не перетворилися на безрідних космополітів!». Концепція зрозуміла: Київ – то місто-гуртожиток для різноманітних вихідців, що зберегли відчуття батьківщини десь у селі. Теж закриваємо, нецікаво.
Газета з гордовитою назвою «Я – киянин!» Михайла Бродського. «Кличко обіцяє дотягнути Київ до рівня Праги чи Копенгагена!» – закликає заголовок. Що ж, зайвого разу нагадали: тут вам не Копенгаген. Закриваємо.
Газета «Шулявка» – ексклюзив від Партії регіонів: нарешті до рук потрапило хоч щось неглянцеве від неї. «Николай Басков развёлся. Филипп Киркоров получил шапку Мономаха». Закриваємо, ну його!
Газета «Народне слово» Української народної партії Юрія Костенка. Проблема боротьби з корками (пробками) на вулицях Києва. У Києві шляхи займають лише 4% міської площі, тоді як у Москві – 7%, а в Нью-Йорку, Лондоні та Токіо – 20%. Потрібно ударними темпами будувати багаторівневі розв’язки; організація одностороннього руху, як от на Саксаганського та Жилянській, є неефективною, краще б на Саксаганського збудували багаторівневу розв’язку. Отже, історичний центр Києва не відповідає нормативам костенківців щодо 20% шляхів, а тому мусить відійти в історію, звільнивши дорогу розв’язкам. Закриваємо, закриваємо мерщій!
Чи треба далі? Корупція, ціни, пенсіонери, діти, трохи будівництва, науки та культури найзагальнішими словами – скрізь.
Так і уявляється картинка: сидить кандидат в оточенні штабістів із політтехнологами й думає тяжку думу: яких би ще насмикати красивих тез та обіцянок, які спокусили б виборців? Про їхню логічність, цілісність та системність не йдеться. Набралося з десяток тих тез – і їх сміливо можна назвати програмою. Що ж, для держави, у якій другий поспіль уряд спокійнісінько працює собі взагалі без програми, все нормально. Головне ж – не видно майже нікого, хто методологічно вирізнявся б із-поміж цього ярмарку насмиканих ідей. Хіба що Катеринчук? Про це дещо нижче. «Піпл сховає», – таким міг би бути загальний інформаційний девіз нинішніх виборів.
Набір технологічних прийомів, утім, вражає крайньою бідністю. Тих прийомів, здається, лише три.
Перший – агітація універсального застосування. Така, яка згодиться під будь-які вибори й розрахована на людей, для яких і досі «це ж по телевізору повідомили!» є неперевершеним доказом істинності будь-чого. «Зупинимо ціни!» – обіцяють білборди Партії регіонів. «Тільки політики не помічають зростання цін!» – підтримують їх білборди Громадського активу Києва. Аграрна партія – та взагалі обіцяє знизити ціни на продовольство рівно удвічі. Що ж, кілька тисяч тих, хто вірить у комунізм в одному окремо взятому місті, у те, що ціни у столиці можуть не мати нічого спільного з цінами скрізь в Україні, можливо, й знайдеться.
До цієї категорії можна віднести й бютівські обіцянки тотальних виплат усім і за все, й боротьбу з корупцією, яку обіцяють геть усі – аж до того, що в уяві так і вимальовується образ Корупції як такої собі новітньої Баби Яги, якою лякають дітей. У Японії – землетруси, в Індії – повені, в Україні – корупція. Без згадок про це природне лихо жодна політична сила не виглядатиме солідною – тим більше, що шляхів та методів боротьби з цією капостю не деталізує геть ніхто.
«Мовчати не буду, красти не дам», – присягається з білбордів Михайло Бродський. Як на мій суб’єктивний погляд, «красти не буду, мовчати не дам» було б переконливіше.
Саме це й вражає в більшості білбордів – цілковито абстрактні обіцянки «відродити», «забезпечити комфорт», «відновити», «захистити», «змінити на краще». Ледь не «примусово ощасливити». Принада всіх цих наживок от у чому: всі вони є варіаціями на тему будівництва комунізму в одному окремо взятому місті, і щодо жодної з них ніколи не настане день, коли можна буде точно визначити: виконали кандидати свої обіцянки чи не виконали.
Другий прийом – псевдоконкретика. Обіцянки легкого, одним помахом руки, розв’язання проблем, які насправді є глибокими й легкого розв’язання не мають. От Аграрна партія обіцяє вигнати з ринків перекупників із тим, щоб торгували на них лише селяни й продавали вирощене лише ними самими. По-перше, а як бути з дачниками, із власниками міських приватних садиб, які теж продають свою продукцію? У який, власне, спосіб претенденти на місце на ринку зможуть довести, що виростили чи зробили свій товар самі? А як бути із сільськими перекупниками – власниками вантажівок, які скуповують, наприклад, картоплю в односельців і везуть її продавати? По-друге, куди працевлаштувати десятки, як не сотні, тисяч киян, для яких аж ніяк не легка робота на ринку – то єдиний засіб існування?
«Заборонити парковку на тротуарах та газонах» обіцяють білборди Миколи Катеринчука. (Варто відзначити: лише його білборди зачіпають справді актуальні проблеми справді міського рівня. Донедавна було аж цілих чотири, здається, проблеми, тепер із кожним днем їх більшає.) А куди подіти парковані автомобілі? Чи, може, паркінги виростуть за щучим велінням? Інші білборди того ж кандидата у мери закликають: «Київським велосипедистам – перевагу на дорогах». То, напевне, Катеринчук хоче ввести у столиці власні, відмінні від загальноукраїнських, правила дорожнього руху? А ще запровадити реєстрацію велосипедів, щоб за номерними знаками можна було відрізняти київських велосипедистів від некиївських?
Мало хто не обіцяє соціальне житло, будівництво якого стало б необхідною умовою для зведення комерційного житла. Аграрна партія (згадування про неї може видатися непропорційно частим, але її агітація містить доведені до абсолюту тези, у поміркованішому вигляді наявні в агітації чи не всіх інших політичних сил) обіцяє співвідношення соціального та комерційного житла 50 на 50. Про що йдеться? А от про що: приватних осіб хочуть зобов’язати з власної кишені оплачувати широкі обіцянки політиків. Дуже зручно, чи не правда? А ціни на комерційне житло злетять у рази, й це загрожуватиме колапсом будівництва як галузі: не буде кому купувати комерційні квартири, але так само не буде яким коштом будувати соціальні.
Це, власне, теж є варіаціями на тему комунізму в одному окремо взятому місті. От провіщують білборди Катеринчука: «Настав час знову будувати дитячі садки!». Окей, стане він мером і збудує один новий дитячий садок. Чи виконає він тим самим свою обіцянку? А якщо не один, а цілих чотири?
Третій прийом – обіцянка-цяцянка. Здебільшого це стосується транспортної галузі. Збудувати метро скрізь у столиці – на Березняках, наприклад, на Корчуватому, на Борщагівці – обіцяє Українська партія (колишня УРП Лук’яненка). Від початку проектування станції до її відкриття минає три, а то й чотири десятиліття. Оцієї деталі партія не уточнює. Взагалі, з обіцянок чи то програм усіх, хіба що крім Віталія Кличка та чинного мера, випливає, що, окрім метро, у столиці ніякого іншого транспорту немає. Згадки про його проблеми просто відсутні, ніби кандидати у міські керманичі свято вірять, що метро саме по собі може задовольнити потреби киян у перевезеннях. Більше за інших здивували, знову ж таки, аграрії. У їхній програмі транспортна проблема постає проблемою приватних автівок. Усе, крапка. Оце так аграрії!
Коли ж побачиш надруковану у «Київському майдані» програму БЮТ, хочеться плакати від щастя. Олександр Турчинов проїхався автомотрисою («залізничним автобусом») за маршрутом Київ-Волинський – Київ-Пасажирський – Дарниця – Київ-Петрівка – Борщагівка – Київ-Волинський, і це відібрало в нього лише 40 хвилин. І тепер кандидат у мери обіцяє зробити оте «навколо світу за 40 хвилин» повсякденною реальністю.
Річ тут не в тому, що найшвидкісніші автомотриси, напевне, можуть подолати таку відстань за такий час, але ніяк не в режимі міського транспорту з частими зупинками, та ще й коли київськими залізницями рухаються далеко не лише вони самі. Річ навіть не в тому, що залізниці є екстериторіальними, й київський міський голова не має повноважень керувати ними навіть у межах міста. Достатньо поглянути на план казкового транспорту, на якому станцію метро «Берестейська» та залізничну платформу Рубежівський позначено як пересадковий вузол. Зробити таке могли лише ті, хто ніколи в житті не бачили того «пересадкового вузла» (насправді ледь не півкілометра безлюдним парком) на власні очі.
Про ціну всіх програм усіх без винятку кандидатів свідчить хоча б таке: ніде у ЗМІ, навіть у партійно-передвиборно-агітаційних, ви не знайдете жодного натяку на предметну – та бодай яку-небудь – критику обіцянок конкурентів. Виглядає так, ніби всі сторони уклали негласний пакт про свободу навішування локшини та недоторканність локшини, вже навішаної.
Серед агітації Миколи Катеринчука привертає увагу така собі «Залікова книжка київського міського голови». Припустімо, її власника обрали, а вже через рік більшість киян виставили в ній самі лише «незадовільно». То й куди ту книжку, даруйте, засунути? «Я роблю вигляд відповідальності, а ви робите вигляд, що в неї вірите».
Нестандартний, але вельми сумнівний прийом застосувала чинна міська влада. Київські пенсіонери почали виявляти в себе в поштових скриньках листи – як і годиться, із зазначенням адрес та імен адресатів – від Леоніда Черновецького, у яких від його імені розписано всі його неперевершені чесноти. Не встигли пенсіонери оговтатися – адже своїх адрес Черновецькому здебільшого не давали, як пошта ощасливила їх листами – так само з іменами та адресами адресатів – від партії «Батьківщина», у яких розписано хиби чинного мера та неперевершені чесноти Олександра Турчинова. Зроблено це, щоправда, не від імені самого Турчинова, а від імені та з факсиміле підпису Тимошенко, у цілком звичному дусі: любляча мати розписує чесноти свого геніального, але дещо сором’язливого сина. Ані Тимошенко, ані Турчинову більшість пенсіонерів так само не давали своїх адрес.
Якби влаштували конкурс на технічне оснащення передвиборної агітації, то безумовним лідером став би БЮТ. Розташовані поблизу агітаційних наметів електрогенератори, звісно, не додають комфорту своїм монотонним скреготінням, але, поза сумнівом, є кроком уперед. Конкурс на найбільшу щедрість, напевне, виграла б «Наша Україна – Народна самооборона». Чого тільки не роздають у її наметах – тут і прапорці в абсолютно незбагненних кількостях (мене в одному наметі просто-таки змусили взяти одразу вісім), і календарі великі, й календарики маленькі, й портрети Юрія Луценка анфас та у профіль, і віддруковані на заздрість глянцевим журналам тексти звернення лідера до народу, й фірмові записнички, й такі ж фірмові ручки – без стержнів, але монументальні. Усе це, напевне, проходить за графою «інформація для виборців».
А ще Блок Юлії Тимошенко вніс у передвиборну агітацію кілька змістовних новацій. Найперше – це демонстрація в агітаційних наметах мультфільмів та музичних відеокліпів (от для того й потрібні генератори), що не мають жодного стосунку до виборів та політики взагалі, але попервах збирали чималі натовпи. Ще одна новація – білборди з підписом: «Олександр Турчинов – ваш кандидат від БЮТ», у центрі яких зображено Юлію Тимошенко і десь із краєчку – самого Турчинова. Іноді так і хочеться підійти до намету й ввічливо так спитати: «Скажіть, будь ласка, а хто з них Олександр Турчинов?». З динаміків у тих наметах час від часу лунає аудіоролик, що розписує політичні чесноти кандидата від БЮТ, аж до того, що він був «співавтором перемоги Віктора Ющенка» 2004 року. Чесноти ті, втім, є суто політичними. Про якості Турчинова як потенційного градоначальника з них не дізнатися.
У цьому зв’язку найбільше бентежать дві речі. Бентежать тим більше, що не лише роз’яснень, а й самого пошуку тих роз’яснень у ЗМІ не знайти. Перша: Турчинов є не просто правою рукою Тимошенко – він є її alter ego, чи не єдиною людиною, з якою вона радиться, а не наказує їй, чи не єдиною людиною, якій вона безмежно довіряє. Якого ж масштабу мусить бути причина, яка змусила саме його висунути кандидатом у міські голови, на посаду аж ніяк не державного рівня? На думку спадають ледь не апокаліптичні сценарії: мер столиці віддає розпорядження перекопати проїжджі частини всіх вулиць навколо Банкової чи то будинку Верховної Ради, а на всьому Печерську відімкнути електрику та каналізацію. Потім в уяві виникають менш мальовничі картини: Турчинов залишається-таки віце-прем’єром, за декілька днів до виборів знімає свою кандидатуру на користь кого-небудь, зв’язуючи натомість отого кого-небудь величеньким пакетом зобов’язань.
Друга річ, яка чомусь не зацікавила ЗМІ, – це запевнення Юлії Тимошенко, що вона зможе суміщати посади прем’єр-міністра та депутата Київської міськради. У те, що фізично вона, з її енергією, це зможе, цілком можна повірити – навіть у те, що Тимошенко акуратно відвідуватиме кожне сесійне засідання й лише власноручно голосуватиме своєю карткою. Так само й міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, судячи з усього, готується суміщати посади депутата міськради та міністра. Теж, напевне, за методом: «Дозвольте, шановне засідання Кабміну, я на півгодинки вигулькну, проголосую на сесії міськради». Історія знала ще й не таке. Можна, наприклад, водночас бути президентом, головою парламенту та уряду, мером столиці, а на додаток ще й міністром внутрішніх та закордонних справ і національної безпеки. От тільки держави, де практикуються подібні речі, світ чомусь уперто відмовляється визнавати за демократичні.
Чи не головним враженням від київських виборів є от який парадокс. Політичні сили, що їх традиційно звуть демократичними, зазвичай не мають коштів на утримання ЗМІ. Уточню: регулярних ЗМІ. Винятки є нечисленними і здебільшого стосуються власників ЗМІ, які відійшли від активної політики, принаймні формально, й тримаються дещо осторонь, як от Петро Порошенко. А от на білбордово-наметову машкару ці кошти, й чималі, знаходяться.
До кінця 2004 року все було геть не так. Попри особливості інформаційного простору часів Леоніда Кучми, існував 5 канал, були друковані та інтернет-видання, пов’язувані з демократичними силами й часто ними ж фінансовані. Здебільшого вони не були суто партійними агітками та бойовими листками, а поширювали загальнодемократичні ідеї та змушували аудиторію мислити. Саме ідеї були в них первинними, а особи, з якими пов’язували сподівання на втілення тих ідей, – вторинними. Вони адресувалися публіці від середнього рівня й вище. Саме це, аж ніяк не останньою мірою, стало причиною й Помаранчевої революції, й перемоги тих самих демократичних сил на виборах. Інформація та думка виграли у глянцевих закликів та ритуальних заклинань, а самі демократичні сили виграшно виділилися на загальному політичному тлі хоча б тим, що розмовляли з громадянами на рівних, а не виставляли їх як лохів, яких вони прагнуть розвести. Вони були не такі, як усі, і їм повірили.
Тепер усе змінилося. Біло-сині мають кілька досить тиражних друкованих видань, телеканал «Україна»; порівняно навіть із 2005 роком подібні видання набули соліднішого вигляду та стилю. Помаранчеві ж приваблюють аудиторію глянцевою продукцією одноразового використання. Вони більше не апелюють до інтелекту. Що сталося, панове демократи? Вам більше нема чого сказати?
Адресуючи свої меседжі публіці нижчого за середній рівня (а йдеться ж про столицю, інтелектуальне та культурне серце нації!), демократичні партії просто-таки губляться серед десятків нікому не відомих одноденок та маргіналів. Їх не відрізнити, вони більше не мають власного обличчя. Вони намагаються підкупити виборця передусім не ідеями, а іміджево-дизайнерськими викрутасами. Їхніх ідей та вимог більше майже не знайти у регулярних ЗМІ, а наметові буклетики беруть далеко не всі. Тож, видається, гасло з білбордів Партії регіонів «Голосуй за своїх!» стало девізом усієї передвиборної епопеї в цілому. Є особистості, є їхні сподівання на те, що в них знайдуться стійкі прихильники, а для того треба щосили в буквальному розумінні торгувати обличчям. Що скажуть кандидати та чого вони хочуть – то нікого не мусить цікавити, ставки на раціональну мотивацію вибору не робить майже ніхто.
Отут і виникає чи не найпринциповіше запитання: а чи можна взагалі класифікувати як демократичні політичні сили, які закликають виборців до ущент ірраціональної мотивації вибору? Які закликають їх голосувати не за ідеї чи концепції, а за особистостей, і лише з тієї причини, що саме ця особистість (підставте будь-яке ім’я зі списку кандидатів у міські голови) найкраще підходить на роль великого вождя? Назвімо, врешті-решт, речі їхніми іменами: уся агітація ледь не всіх кандидатів ведеться так, ніби йдеться саме про вибори вождя. Завзяття, з яким «мочать» один одного кандидати, здавалося б, винятково близькі за виголошуваними ідеями, остаточно переконує: про торжество ідей та принципів тепер не йдеться й близько.
Подібний підхід криє в собі не лише загальну, а й цілком конкретну, тактичну небезпеку для кожного з учасників перегонів. Коли завдання полягає лише в тому, щоб знайти суто технологічну родзинку, яка дозволила б обійти конкурентів, дуже важко зафіксувати момент, коли ця родзинка почне справляти зворотній ефект. Скажімо, БЮТ явно переборщив із присутністю в його агітації Леді Ю: Олександр Турчинов дедалі відчутніше починає сприйматися не як самостійна й самодостатня постать, а лише як представник Юлії Тимошенко.
«Це є наш останній і вирішальний бій», – такими видаються київські вибори зі слів кандидатів, які звуть себе демократами. Бій із корупцією, свавіллям чиновників, за інтереси громадян. Просто-таки Помаранчева революція дубль два. Вбити нарешті дракона, що виявився надто багатоголовим – не більше й не менше – збираються, судячи з промов, демократи. От тільки надто вже технологічна передвиборна метушня видає: про «вбити» аж ніяк не йдеться. Так, хіба що зґвалтувати. Тим більше, що й дракон той, схоже, не надто пручається.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
3
ArtVlad
5812 дн. тому
Автор має репутацію дуже вдумливої й уважної людини, що помічає, здавалося б, другорядні деталі, які насправді мають велику вагу для розуміння загальної картини. Тим більше прикро, що він незрідка (як от зараз) припускається "ляпів". Ці "ляпи в деталях" змушують сумніватися й у решті поміченого. Чи важко було, приміром, уточнити, який стосунок має Українська партія до УРП Лук’яненка? Зовсім неважко. Однак авторові, мабуть, було лінь це зробити. От і народилася брехня. Автор пише: "обіцяє Українська партія (колишня УРП Лук’яненка)". Однак УРП Лук’яненкане має статусу колишньої. Вона є чинною. Лише не бере участі в цих виборах як суб'єкт. Натомість Українська партія, як і УРП Лук’яненка, утворилася з відламу колись великої і потужної УРП "Собор". Якщо автор припустився помилки в цьому, то чи не припускається він таких же помилок і в іншому? Соромно, Борисе Рафіятовичу!
Василь
5812 дн. тому
І точно: це – зовсім не та «Свобода», а видання однойменного ВО Олега Тягнибока. Повага до авторського права, напевне, не обтяжує борців за «українській столиці – українську владу».
Сумніваюсь, що автор вміє читати. Назва газети - "Всеукраїнське об'єднання "Свобода", тобто ідентична назві політичної партії, яку очолює шанований багатьма Олег Тягнибок.
Про яке авторське право йдеться? Газета зареєстрована у 2005 році. І виходить регулярно. Номер свідоцтва на останній сторінці газети.
Але менше з тим, головне - смажений факт. Ось, мовляв, до чого "Свобода" дійшла, заради піару порушує авторське право. Чи може Ляшко має авторське право на слово "свобода"? Може йому доплачувати за рядки з українського славня (душу й тіло ми положим за нашу СВОБОДУ...)?
Якийсь б'ютальний випад.
Василь
5812 дн. тому
І точно: це – зовсім не та «Свобода», а видання однойменного ВО Олега Тягнибока. Повага до авторського права, напевне, не обтяжує борців за «українській столиці – українську владу».
Сумніваюсь, що автор вміє читати. Назва газети - "Всеукраїнське об'єднання "Свобода", тобто ідентична назві політичної партії, яку очолює шанований багатьма Олег Тягнибок.
Про яке авторське право йдеться? Газета зареєстрована у 2005 році. І виходить регулярно. Номер свідоцтва на останній сторінці газети.
Але менше з тим, головне - смажений факт. Ось, мовляв, до чого "Свобода" дійшла, заради піару порушує авторське право. Чи може Ляшко має авторське право на слово "свобода"? Може йому доплачувати за рядки з українського славня (душу й тіло ми положим за нашу СВОБОДУ...)?
Якийсь б'ютальний випад.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
