«Детектор медіа» повертається до регулярних моніторингів роботи Міністерства культури. До цього ми публікували піврічні звіти: за друге півріччя 2020 року, перше півріччя 2020 року, друге півріччя 2019 року, перше півріччя 2019-го.

Перші кілька місяців поточного року стали надзвичайно багатими як загалом на події в галузі культури, так і на кроки за ключовими треками роботи Міністерства культури зокрема. «Детектор медіа» проаналізував основні напрями роботи міністерства та результати за ними у першому півріччі 2026 року, аби окреслити, якими на практиці є перші підсумки роботи нової керівної команди Мінкульту, частина якої була представлена торік у грудні, а ще частина доформовувалася вже цьогоріч. А також побачити, про що ці результати свідчать і на що дають підстави сподіватися у наступні пів року. 

«Тисячовесна»: флагманський проєкт на 4 млрд грн

Безумовно, флагманським проєктом цього півріччя (та і року загалом) для Міністерства культури стала державна програма підтримки культури «Тисячовесна», яку особисто курує президент Володимир Зеленський і яку Мінкульт реалізує спільно з Офісом президента (кураторкою проєкту з боку якого є заступниця голови ОП Олена Ковальська).

«Тисячовесна», що офіційно стартувала на початку квітня, від початку заявлялася як найбільш масштабна у новітній історії державна програма підтримки культури з бюджетом в рекордні (та що там рекордні — небачені) 4 млрд грн. Заявлена мета збільшення обсягу виробництва українського культурного контенту, покращення доступу аудиторій до нього та підсилення його конкурентоспроможності окреслює основний фокус «Тисячовесни» — це виробництво контенту, а не підсилення культурних інституцій чи поліпшення «правил гри» в середовищі. «Завдання цієї програми — через сучасний культурний продукт формувати покоління, яке відчуває приналежність до своєї країни, мислить українськими сенсами та стійке до зовнішніх інформаційних впливів», — коментувала на старті програми її ідею міністерка культури, віцепрем’єрка з гуманітарної політики Тетяна Бережна.

Від моменту презентації «Тисячовесни» впадали в очі кілька важливих моментів. По-перше, превалювання в структурі контентних напрямків програми аудіовізуального сектора, якому відвели чотири з семи заявлених напрямків і 75% загального бюджету програми. По-друге, доцільність інвестування коштів у величезну кількість контенту (якість якого за умов швидкого виробництва і сумнівної готовності сфери «прожувати» такий бюджет може бути дуже різною), а не системну підтримку культурних інституцій, що нині переживають надзвичайно непрості часи.

Наступні перестороги, що активно обговорювали в культурній спільноті від старту подачі заявок — це досить стислі терміни, відведені організаторами на всі ключові етапи конкурсу: зокрема — менш як два місяці на подання заявок і всього близько 40 днів на експертне оцінювання (також були питання і щодо «ручного» відбору Мінкультом самих експертів, без жодної конкурсної процедури, а також щодо можливих конфліктів інтересів).

Ці виклики ускладнюються і масштабом «Тисячовесни» не лише на рівні бюджету, а й на рівні запиту від галузі: на початку червня Мінкульт відзвітував, що на конкурс подали 2634 заявки, а загальний фінансовий запит поданих заявок перебільшив бюджет програми у 4,8 раза.

Наразі саме завершується етап експертного голосування за заявки, що пройшли технічний відбір. Невдовзі стануть відомі списки переможців цього етапу: їм доведеться досить оперативно підготуватися до пітчингів (вони відбудуться з 12 по 16 серпня в Івано-Франківську). Формат пітчингів обіцяє бути дуже інтенсивним: кожен заявник матиме усього 10 хвилин для презентації проєкту та 5 хвилин на запитання від експертів. Тож менше ніж за місяць ми матимемо списки остаточних проєктів-переможців, і тоді розмова про те, чи вдасться «пілотній» «Тисячовесні» стати обіцяним бустом культурної сфери та чи взагалі має сенс говорити про те, щоб програма з настільки великим бюджетом стала щорічною. Можливо, не менш актуальним буде і питання, як збалансувати увагу держави (зокрема і у фінансовому вираженні) між виробництвом великої кількості культурного контенту та підтримкою і розвитком культурної сфери загалом. 

Реалізація Стратегії культури 2030: інституційна розбудова УФКС, музейна евакуація і не тільки

Але «Тисячовесна» «Тисячовесною», а передовсім стратегічні кроки у роботі міністерства «вписані» в план реалізації Стратегії розвитку культури-2030. Зокрема, в межах реалізації Стратегії команда Мінкульту в останні пів року продовжувала працювати над розбудовою Українського фонду культурної спадщини, який було запущено ще торік восени (нагадаємо, УФКС є громадською організацією, що зареєстрована в Бельгії та має головний офіс в Брюсселі; донорами фонду є кілька європейських країн).

Під час розмови на рівні Міністерств культури України та Франції, що відбулася в Парижі наприкінці січня в рамках Сезону України у Франції, українське Міністерство культури офіційно представило склад міжнародної ради директорів фонду.

У травні посаду виконавчої директорки УФКС обійняла культурна менеджерка з досвідом у музейній сфері, ексзаступниця директорки Одеського Національного художнього музею Олександра Ковальчук. Ковальчук також є очільницею громадської організації Museum for change, що суттєво доклалася до перезавантаження Одеського національного художнього музею, а після початку повномасштабної війни залучила міжнародну підтримку для допомоги понад 200 музеям у всіх регіонах України.

Призначення Ковальчук означає не лише новий етап в інституційній розбудові УФКС, але і те, що її попереднє місце в Раді директорів фонду (до якого вона досі входила) стане вакантним. Відтак Міністерство культури має оголосити новий конкурс на заміщення цієї посади. Згідно з інституційною архітектурою фонду, його також має посісти український експерт або експертка (загалом «українська квота» у борді складається з двох місць; друге нині обіймає заступниця голови ОП Олена Ковальська, яка, щоправда не є спеціалісткою з культурної спадщини).

Загалом за напрямом культурної спадщини за останні пів року Міністерство культури, здається, зробило більше, аніж доти за весь час повномасштабної війни. І це також є частиною реалізації Стратегії культури-2030. Так, наприкінці лютого було ухвалено постанову Кабміну про обов’язкову евакуацію з 50-кілометрової зони від лінії бойового зіткнення (офіційна назва документа — «Про порядок евакуації музейних предметів під час воєнного стану»). Згідно з нею, запроваджується обов’язкова евакуація державних музейних фондів у межах 50-кілометрової зони від лінії бойового зіткнення (ця норма діє на усіх територіях, унесених до Переліку бойових дій, який щомісяця оновлюється РНБО). Документ визначає, що евакуація музейних фондів є обов’язковою за рішенням місцевої ОВА та погодженням із військовим командуванням. Евакуйовані об’єкти музейного зберігання можуть розміщуватися не ближче ніж за 75 км від лінії бойового зіткнення.

Також за цією постановою запроваджено офіційну систему трьох черг евакуації культурних цінностей, що встановлює пріоритетність переміщення залежно від їхньої цінності та ступеня ризику, а також введено чіткий розподіл зон відповідальності при прийнятті рішення про евакуацію. Відтепер Мінкульт ухвалює рішення про евакуацію лише у випадках, коли йдеться про державні чи національні заклади культури. Для комунальних же установ такі рішення прийматимуть ОВА. Також постанова передбачає можливість для керівників музеїв самостійно приймати рішення про евакуацію фондів у разі настання надзвичайної загрози.

Звісно, тут не бракує підводних каменів — зокрема, до них належить гострий брак місць для тимчасового зберігання музейних творів (проте над цим нині працює як Мінкульт, так і УФКС), і брак людського ресурсу, необхідний для процесу евакуації, і фактор часу, що в цьому випадку працює проти нас. Тож ухвалення цієї постанови є важливим, проте лише проміжним кроком у захисті державою сфери культурної спадщини в умовах війни. Безперечно, надалі потрібна більш цілісна модель захисту культурної спадщини, і зокрема — профільний закон, що внормовував би питання, які наразі залишаються нерозв’язаними: зокрема закріплював би механізми координації, фінансування та відповідальності за об’єкти культурної спадщини.

Також важливим кроком Мінкульту в напрямі захисту культурної спадщини стало запровадження електронного державного реєстру нерухомих пам’яток, що відбулося на початку лютого цього року. Це питання давно чекало на розв’язання на державному рівні. Робота в цьому напрямку тривала з 2024 року, коли Мінкульт представив тестову версію Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Тоді ж стартувала робота з наповнення Реєстру. В лютому цього року нарешті було представлено офіційний перелік об’єктів культурної спадщини, які держава не лише офіційно взяла під охорону, але й урешті внесла в систему з тим, аби їх могли бачити як органи управління, так і громадськість. І хоча сьогодні про бездоганну роботу реєстру говорити зарано, все ж його поява свідчить про те, що держава врешті почала розглядати сферу культурної спадщини як цілісну систему, і також вчитися нею керувати, а не лише гасити пожежі чи констатувати втрати та «прогалини на місцях», як це було протягом довгих років. 

Управління закладами культури: складні проблеми та «прості рішення»

Ще один напрямок роботи Мінкульту — керування мережею закладів культури — також є не лише стратегічним, але й таким, за яким на цей і наступні роки передбачено багато всього, що вписано до згаданої вище Стратегії культури-2030. Наразі зарано говорити про імплементацію цілісної реформи мережі закладів культури (її впровадження має розтягтися на роки). Проте певні кроки в цьому напрямку міністерство вже намагається робити. Зокрема йдеться про реформування зарплат у сфері культури (а в перспективі й моделі їх формування).

Катастрофічно низькі зарплати в сфері культури, задавнена проблема відсутності переглядів тарифних розрядів (востаннє це відбулося в далекому 2009 році), а також кадрова криза останніх років у галузі в якийсь момент почали становити загрозу такого масштабу, ігнорувати яку вже було неможливо. Відтак Міністерство культури врешті почало працювати над пошуком розв’язання цієї проблеми.

Напередодні нового року, коли було ухвалено бюджет сфери на 2026 рік, було анонсовано суттєве підвищення зарплат в галузі — й ось у липні цього року Мінкульт представив бачення реформи зарплат у культурній сфері, що має відбутися в два етапи. На першому, що стартує з 1 січня 2027 року, відбудеться підвищення заробітної плати для низки категорій працівників сфери культури. Під нього підпадуть працівники державних і комунальних закладів культури, а також співробітники Українського культурного фонду й Українського інституту книги (їхні зарплати зростуть на 70%). Для категорії працівників сфери культури, чиї посадові оклади встановлюються з застосуванням коефіцієнтів підвищення (до 1,3) оклади зростуть на 40%. Проте у частини працівників сфери зарплатні залишаться незмінними. Фактично на цьому етапі йдеться про те, щоби зменшити нерівність зарплат у сфері та вийти на загальний «гігієнічний мінімум».

На другому етапі має відбутися перехід від Єдиної тарифної сітки до моделі «грейд + стимулювальна частина» (вона за задумом має залежати від таких чинників, як рівень відповідальності працівника, складність роботи, професійні компетенції та результати).

Наразі проєкт виглядає досить сирим — очевидно, поки що його слід сприймати первинно як довгоочікуваний перегляд зарплатних тарифів, за яким має послідувати імплементація нової зарплатної моделі, а далі — й наступні та не менш очікувані кроки у сфері управління мережею закладів культури (наприклад, лібералізація їхньої роботи).

Проте стратегічні кроки завжди робити важче, адже вони забирають багато часу та зусиль. Саме державні менеджери часто вдаються до кроків більш тактичних, простіших, проте видовищніших. У сфері управління закладами культури за останні пів року Мінкульт зробив низку таких кроків — часом справді потрібних чи доречних, але завжди в стилі «офісу простих рішень». Такими було повернення на посаду ексочільника Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра» Максима Остапенка, призначення директоркою Київського державного художнього ліцею імені Тараса Шевченка мисткині та кураторки Алевтини Кахідзе (тут, щоправда, згодні були не всі), а також призначення Вадима Яценка керівником хору імені Верьовки (тут у представників культурної спільноти теж є певні сумніви). Однозначне схвалення середовища викликало довгоочікуване перейменування Національної музичної академії (навіть не віриться, що цього не зробили доти). Проте в академії все ще дуже потрібні більш серйозні зміни, яких досі не відбулося.

Проте було й одне кадрове призначення, яке видавалося на старті «простим рішенням», але в результаті призвело до інституційної кризи. Це призначення Ігоря Гладуна, який понад рік обіймав посаду т.в.о. гендиректора Довженко-Центру — без жодного конкурсу. З одного боку, це не є порушенням закону, під час дії воєнного стану закон це дозволяє. З іншого — якщо з буквою закону тут усе ок, то його дух, на думку багатьох у культурній спільноті, було знехтувано, адже неформальну лідерку Довженко-Центру, його креативну директорку Олену Гончарук, яка від 2021 року двічі виграла конкурс на посаду директорки ДЦ, орган управління так і не призначив.

Драматизму з несподіваним призначенням Гладуна директором ДЦ додали звинувачення в корупції з боку ексдиректора центру Івана Козленка та відсутність чіткої комунікації цієї ситуації від Мінкульту.

Утримати ситуацію і запобігти інституційній кризі ДЦ допомогли згуртованість його команди і мудра позиція її неформальної лідерки Олени Гончарук, яка публічно відмовилася від подальших претензій на посаду директорки Довженко-Центру та закликала всі сторони мислити в категоріях інтересів інституції, а не особистих амбіцій.

«Розрулення» цієї кризової ситуації, здається, відбулося взагалі без участі органу управління сферою. Проте в повітрі після цього випадку точно залишився висновок, що конкурси на посаду керівників культурних інституцій треба повертати — інакше наступних інституційних і комунікаційних криз не уникнути. 

Інші напрямки: багато сфер, ще більше викликів

Звісно, це лише окремі приклади зі зробленого, започаткованого, реалізованого і презентованого Мінкультом за останні шість місяців. Відбувається насправді дуже багато: це і робота над нормативними документами (тут, окрім уже згаданих вище постанов, варто окремо відзначити ухвалений в грудні 2025 року проєкт закону про меценатство — попри недопрацьовані у ньому компенсаційні механізми, все ж важливо, що держава врешті почала приділяти увагу цьому питанню), й активна міжнародна мистецька репрезентація України (чого вартий лише цьогорічний український десант у Венеції та здійснений Міністерством культури прецедент із розробкою санкційного механізму проти учасників російського павільйону на бієнале), й низка проведених міністерством досліджень, і призначення ще в грудні — вперше — профільною заступницею міністерки, що опікується питанням державної мовної політики, підтримки книговидавництва та просування української літератури за кордоном, Богдани Лаюк (а відтак і багато нового за цим напрямом).

До слова, щодо призначень у керівній команді міністерства — за останні пів року їх відбулося аж три. Перше — «перепризначення» заступника міністерки із захисту культурної спадщини Івана Вербицького першим її заступником (і це видається чудовим рішенням, судячи з результатів перших місяців роботи Вербицького в міністерстві). Два інші – призначення заступниками міністерки Євгена Лавра та Тетяни Філевської. Про перші результати їхньої роботи на нових посадах можна бути робити висновки за якийсь час, але наразі керівна команда Мінкульту, здається, «укомплектована» як ніколи досі — цілих п’ятьох заступників (шістьох із держсекретарем) там не було ще ніколи. Сподіваймося, розширений кількісний склад заступників міністерки забезпечить такий саме екстрарівень якості виконання їхніх завдань, адже робочих напрямів у міністерства, здається, більшає день від дня.

Назагал можна стримано-оптимістично зауважити, що перше півріччя поточного 2026 року показало, що робота міністерства врешті почала набувати ознак упорядкованості за ключовими напрямками (це помітно принаймні за напрямами роботи з захисту культурної спадщини та кроками у напрямку реформування управління мережею закладів культури). Безумовно, це є не лише відповіддю на задавнені проблеми сфери та виклики часу, але й результатом торішньої появи Стратегії культури-2030 (вперше на державному рівні) й оновлення команди Мінкульту. І хоча до деяких напрямків руки ще не дійшли, та, якщо керівна команда міністерства продовжить рух за взятим курсом, можна обережно сподіватися, що невдовзі ми побачимо результати і за іншими напрямами.

Загалом останні пів року стали для оновленого Міністерства культури часом справжнього «турборежиму»: коли всього багато, в усе треба включатися вже і давати результат «на вчора» (що, звісно, далеко не завжди можливо). І з точки зору готовності до 100-відсоткового залучення треба віддати команді міністерства належне. Проте з точки зору балансу між докладеними зусиллями й отриманими результатами, і загалом пріоритезацією завдань наразі все ще лишаються запитання. Що також варто відзначити — це якісно нову прозорість і швидкість комунікацій оновленої команди Мінкульту (і це, безумовно, заслуга особисто міністерки Тетяни Бережної та очільниці її комунікацій Надії Потоцької).

Зворотною стороною цієї надзвичайно високої активності є те, що довго працювати в такому режимі дуже складно (навіть маючи шістьох заступників). Тож, очевидно, не меншим за успішну реалізацію «Тисячовесни» викликом для команди Тетяни Бережної у наступному півріччі (і не лише) буде не тільки зберегти взятий темп роботи, але і не втратити різкості бачення ключових завдань і пріоритетів.

Фото: ukrinform.ua

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).