Міністерство культури продовжує працювати над реалізацією Стратегії культури-2030. За останні місяці відбулася низка кроків: від запуску та початку інституційної розбудови Українського фонду культурної спадщини — до створення Реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини.

Ще одним напрямом цієї стратегії має стати цілісна реформа мережі закладів культури. Реформа ця є складною та багатокомпонентною, а відтак вона, очевидно, буде досить тривалою в часі та поетапною. І одним із її векторів, безумовно, від початку мав стати системний перегляд тарифів і підходів у сфері оплати праці в державному секторі культури. Питання це не лише надзвичайно важливе (зважаючи, що перегляду оплати праці в галузі культурі не було довгі роки, а її рівень залишається одним із найнижчих серед усіх сфер у країні), але й нагальне — адже за роки війни галузь культури втратила велику частину фахівців, що були її «каркасом», а відтак питання оплати праці в культурі нині є буквально однією з запорук збереження галузі як такої.

Тарифні розряди у сфері культури та загалом система оплати праці справді не переглядалися державою майже 20 років — із 2009 року. Через це працівники 1—14 тарифних розрядів галузі фактично отримували оплату на рівні мінімальної заробітної плати, незалежно від рівня кваліфікації чи досвіду.

Міністерка культури та віцепрем’єрка з гуманітарної політики Тетяна Бережна на своїй фейсбук-сторінці кілька днів тому написала, що «за даними Державної служби статистики України, у 2025 році середньомісячна заробітна плата у сфері функціонування бібліотек, архівів, музеїв та інших закладів культури становила 22 721 грн. Для порівняння, середня заробітна плата в економіці України сягнула 39 758 грн. Через це відбувався відтік кадрів і втрата професіоналів».

Доброю новиною тут є те, що нинішня команда Міністерства культури дійсно усвідомлює не лише катастрофічно низький рівень оплати праці в культурі, але й вплив цього чинника на серйозну кадрову сферу в галузі. Поганою ж — те, що, на жаль, у державній культурній сфері велика кількість фахівців нині мають рівень зарплат, що значно нижчий за наведені  міністеркою числа.

І от днями Міністерство культури та Тетяна Бережна заявили про підвищення заробітної плати працівникам сфери культури з 1 січня 2027 року. Серед категорій фахівців культури, що підпадають під ці оновлення, — працівники державних і комунальних закладів культури (їхні зарплатні, визначені відповідно до Єдиної тарифної сітки, мають оновитися), а також співробітники двох таких «системотвірних» інституцій як Український культурний фонд та Український інститут книги.

«Уряд ухвалив важливе рішення: з 1 січня 2027 року посадові оклади працівників закладів культури державної та комунальної форми власності, а також Українського культурного фонду й Українського інституту книги зростуть на 70%. Для окремих категорій, для яких уже діють коефіцієнти підвищення, оклади зростуть на 40% (ідеться про категорії працівників сфери культури, посадові оклади яких установлюються з застосуванням коефіцієнтів підвищення (до 1,3) — прим. авт.). Це рішення стосується понад 118 тис. працівників культури по всій Україні», — написала на своїй фейсбук-сторінці Тетяна Бережна.

Це дійсно добрі новини, проте тут важливо розуміти, що за такої математики підвищення зарплат очікують не всіх працівників державної сфери культури – під нього не підпадуть ті, чиї посадові оклади рахуються за коефіцієнтом вищим за 1,3. Відтак говорити про те, що йдеться про перегляд усіх зарплат в галузі, тут некоректно.

Реформа заробітної плати в державній культурній сфері має відбутися в два етапи:

На першому етапі, який стартує 1 січня 2027 року, підвищення посадових окладів стосуватиметься 115 660 працівників закладів культури комунальної форми власності та 2 270 працівників закладів культури державної форми власності.

На другому етапі має відбутися перехід від Єдиної тарифної сітки, що визначала тарифи оплати праці всіх категорій фахівців галузі, до моделі «грейд + стимулювальна частина». За цією моделлю рівень зарплатні працівника залежати від наступних чинників:

— складність роботи;

— рівень відповідальності;

— професійні компетенції;

— результати роботи.

Перехід до нової моделі формування зарплат в галузі — надзвичайно важливий момент. І хоча принцип, що згрубша можна описати як «ставка + бонус», аж ніяк не є новим і застосовується у багатьох сферах, усе ж хотілося б краще розуміти, як саме орган державного управління планує «вимірювати» рівень складності роботи фахівців (адже видається, що зараз, під час повномасштабної війни, у легких умовах не працює ніхто в принципі), а також рівень відповідальності (до прикладу, чи не «прив’яжуть» його до рівня посади, бо в такому випадку більш відчутні доплати отримають передовсім керівники). Проте, сподіваймося, що механізми обрахування цих KPI будуть продискутовані з культурною спільнотою до їхнього остаточного затвердження.

«Команда Мінкульту разом із колегами пів року напрацьовувала рішення для збільшення оплати праці в сфері культури. Нині готуємо наступний етап — перехід до сучасної, справедливої та прозорої моделі винагороди. Люди — головна цінність української культури. Тож наше завдання — зробити роботу у сфері культури престижною та створити умови, щоб професіонали залишалися працювати в Україні», — цитує Тетяну Бережну офіційний сайт Міністерства культури.

Важливо також, що Міністерство культури на треку реформи оплати праці в культурі має підтримку Уряду, зокрема й в особі низки міністерств, чия роль тут є не останньою — до прикладу, Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства.

«Підвищення посадових окладів працівників культури — це не окреме рішення для однієї галузі, а початок комплексної реформи оплати праці всієї бюджетної сфери. Наше завдання — сформувати єдині сучасні принципи оплати праці, які забезпечать справедливу винагороду, конкурентоспроможність бюджетних професій та ефективне використання бюджетних коштів», — цитує офіційний сайт Мінкульту заступницю Міністра економіки, довкілля та сільського господарства України Дарію Марчак.

Звісно, підтримка Мінекономіки — це добре, але тут також важливо розуміти, звідки саме візьмуться ці гроші. Очевидно, що у випадку з закладами культури місцевого підпорядкування, відповідальність за фінансування зарплат їхніх співробітників буде покладено на місцеві бюджети. Передбачуваний брак грошей на це на місцях може спровокувати процес примусової «оптимізації» (а направду попросту скорочень) кількості місцевих закладів культури, або ж скорочення окремих посад у закладах. З одного боку, можливо, це й не так погано: утримувати завелику кількість не завжди ефективних закладів в умовах браку кадрів і бюджету — справа нелегка і невдячна, проте перегляд їх кількості, якщо й має відбуватися, то мусить бути добре обміркований.

Звісно, альтернативним способом залатати діри у місцевих бюджетах, що ризикують не потягнути оновлені «культурні» зарплатні, можуть бути державні субвенції. Але розраховувати на них в умовах повномасштабної війни точно не варто.

Виглядає на те, що наразі говорити про повноцінну реформу системи оплати праці зарано — наразі це швидше перегляд рівня зарплат, а в перспективі — моделі їх формування. На першому ж етапі йдеться, будьмо чесні, просто про спробу дотягти рівень оплати праці в культурі до гігієнічного базового мінімуму. Чи допоможе це утримати якісні кадри від відтоку зі сфери — питання риторичне, але будь-які кроки у цьому напрямку все одно кращі за їхню відсутність, як це було в попередні роки.

Уже зараз очевидно, що анонсований перегляд оплати праці в сфері культури у найближчій перспективі не зробить його ринковим (або хоча б достатнім). Комусь у сфері культури за цією новою системою нарахувань підвищать зарплатні на 70%, комусь — на 40%, комусь — не підвищать узагалі. Виглядає на те, що головний ефект, якого вдасться досягти таким чином, полягатиме, на жаль, не у справедливій оплаті праці у сфері загалом, а радше у скороченні несправедливого розриву рівня оплати й у помітному її підвищенні тим, хто досі отримував найменше. І це вже щось.

Проте це все одно є надзвичайно важливим сигналом галузі, що держава більше не ігнорує це питання, що є як дуже задавненим, так і надзвичайно гострим. І це дуже промовистий сигнал. Адже з культурою в певному сенсі, як з армією: нація, що не готова годувати власну, з великою ймовірністю буде з часом змушена годувати (чи-то пак переймати або споживати) чужу.

У контексті постійних заяв чиновників про «культуру як чинник національної безпеки», яку практично ніхто з них не в змозі розшифрувати, увагу до грошового забезпечення галузі культури цілком можна вважати підтвердженням того, що вона справді відображає державне бачення важливості цієї сфери. Адже гроші — завжди дуже чіткий показник уваги держави до певної сфери та її важливості в уяві сфери державного управління. Довгий час принизливо низький — завжди за залишковим принципом — рівень фінансування культури був чітким маркером, що культура є ледь не останнім у списку державних пріоритетів. Наразі ж можна висловити дуже обережний оптимізм і сподівання, що часи в цьому контексті, можливо, нарешті почали змінюватися.

Ілюстраця згенерована за допомогою Grok

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).