Кілька днів тому директорка Національного музею імені Ханенків, членкиня українського борду ICOM і музейна менеджерка Юлія Ваганова на своїй сторінці в соцмережі опублікувала допис, у якому на прикладі творів із колекції музею Ханенків означила одну з надзвичайно важливих, хоч і не надто помітних сторонньому спостерігачеві проблем у секторі захисту культурної спадщини під час війни — проблеми збереження вивезених за кордон творів мистецтва.

«Як ви знаєте, сьогодні один із прильотів був за 200—300 м по прямій від музею Ханенків. Тому розкажу вам історію про “карету” з риторичним питанням: чому в порядку денному в Верховній Раді ігнорують законопроєкти, направлені на збереження спадщини (14391 та 15331), — написала Юлія Ваганова. — Це портшез XVIII ст. з колекції музею Ханенків, один із великих предметів, із якими завжди складно: збереження, евакуація, реставрація. На початку повномасштабного вторгнення він був у дуже поганому стані, бо за останні 30 років не змогли його реставрувати. Реставрація такого предмета потребує команди, яка вміє працювати відразу з тканиною, живописом, деревом, склом, шкірою, конструкціями. У нас є реставратори, які можуть це все робити окремо, але ж це все зібрати треба».

За словами пані Ваганової, у 2022 році, шляхом складних переговорів музей Ханенків домовився з Королівським замком у Варшаві, чиї спеціалісти мають досвід комплексної реставрації, про те, аби портшез відправили на реставрацію до них. «Ця робота тривала рік: польські колеги дбайливо — і безплатно — крок за кроком відновлювали портшез, — ідеться у дописі Юлії Ваганової. — Після цього він був презентований на виставці в самому замку, в Національному музеї в Познані та зараз в Ашаффенбурзі. І сьогодні є запит на презентацію в новому проєкті у 2027 році. Але, на жаль, зараз цей предмет, як і багато інших, має повернутися під обстріли, без належних місць для зберігання, бо спливає дозволений термін перебування цих предметів за кордоном. Ми маємо написати партнерам: “Дякуємо, але ми хочемо повернути твори під бомбардування”. Деякі країни вже зробили зміни в своїх законах, які обмежували такий термін, аби далі рятувати наші твори, крім нас самих».

Ідеться про те, що твори мистецтва з українських музейних колекцій, що були вивезені з країни вже під час повномасштабної війни (а відтак і дії воєнного стану), за чинним законодавством можуть бути вивезені винятково для експонування або реставраційних робіт, проте не з метою їх убезпечення (адже в законі ця норма не прописана), відтак щодо кожного з таких творів держава визначає так званий термін перебування, на яких предмет музейного зберігання має покинути країну. І, відповідно, по його завершенні ці дозвільні документи або мають бути продовжені, або твір мусить повернутися в Україну, до музею, на обліку в якому він перебуває — як справедливо написала Юлія Ваганова, «під бомбардування».

Проблема дозволу на вивезення творів мистецтва за кордон під час дії воєнного стану складніша та системніша, аніж може здатися на перший погляд. Надання державою тимчасових дозволів на їхнє перебування поза межами України — насправді «аварійний» (і то дуже складний і довгий) спосіб розв’язання цього питання. Адже щоразу, коли йдеться про вивезення з країни творів мистецтва — приміром, для виставкового проєкту за кордоном, левова частка підготовчо-організаційної роботи лягає саме на український музей, частиною колекції якого є ці твори.

Саме цей музей має знайти партнерську інституцію за кордоном, що буде зацікавлена в експонуванні творів з української музейної колекції, переконати його прийняти твори на збереження, узгодити в графіку міжнародного партнера дати для виставкового проєкту, зібрати всі необхідні документи, дати раду зі страхуванням творів на час перевезення, і — здається, це найпростіше, але насправді ні — організувати, власне, переміщення творів.

Усе це займає щонайменше довгі місяці кропіткої виснажливої роботи. Але і на цьому випробування не завершується. За кілька місяців до того, як термін перебування творів добігає кінця, музей має розпочати процедуру продовження терміну перебування (що, звісно, передбачає нові дозвільні документи і нові кола пекла — наприклад, необхідність домовлятися про продовження термінів зберігання творів з партнерською інституцією або ж шукати нову і думати, яким чином і яким коштом доправити туди музейні твори).

Повноцінним розв’язанням цієї проблеми було б внесення змін до законодавства, які, втім, держава не може ухвалити от уже п’ятий рік поспіль. Кілька місяців тому необхідні законодавчі зміни щодо цього питання все ж були запропоновані у двох законопроєктах.

Згадані Юлією Вагановою у її дописі законопроєкти №14391 та №15331 — це законодавчі ініціативи, спрямовані на захист української культурної спадщини, зокрема під час повномасштабної війни. Їхня мета полягає у врегулюванні безпечної евакуації творів мистецтва за кордон і запровадженні кримінальної відповідальності за їхнє свідоме знищення.

Перший зі згаданих вище законопроєктів, №14391, було зареєстровано в кінці січня поточного року. Цей проєкт закону, повна назва якого — «Проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедур державного управління в галузі культури та культурної спадщини» — передбачає комплексне оновлення норм законодавства щодо захисту культурної спадщини та музейної справи, зокрема створення спецдепозитаріїв, удосконалення електронного обліку музейних фондів тощо. Але головне — дозвіл на евакуацію та зберігання музейних творів за кордоном протягом усього часу дії воєнного стану (тобто в разі ухвалення цього законопроєкту українським музеям більше не доведеться ходити тими ж колами пекла щоразу, коли спливатиме дозволений державою термін перебування музейних творів за кордоном).

Другий із зазначених законопроєктів, №15331, що має назву «Проєкт Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо включення культурної складової до складу злочину геноциду» — також є надзвичайно важливою законодавчою ініціативою, хоча на перший погляд може здатися, що у ньому йдеться про речі, що під час війни «не на часі» (спойлер: це далеко не так). За цим законопроєктом пропонується визнати злочином проти людяності (або геноцидом) навмисне знищення чи привласнення культурних цінностей і мови, якщо вони спрямовані на ліквідацію культурної ідентичності українців. Тобто йдеться про уточнення терміну геноциду, що згідно з міжнародним правом є одним із воєнних злочинів. Протягом 80 років після завершення Другої світової війни за визначенням Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього під геноцидом розуміли міжнародний воєнний злочин, скоєний із наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку, і розширення цього переліку та включення до нього культурної складової. Нині ж фактично йдеться про переосмислення і розширення усталеного розуміння терміну геноциду згідно з реаліями сьогоднішньої війни та включення до цього поняття воєнних злочинів, спрямованих зокрема проти культури та культурної спадщини.

Проте за останні кілька місяців ці законопроєкти так і не були проголосовані у Верховній Раді через різні причини: то їх не включають до порядку денного, то все ж включають, але депутати не встигають за них проголосувати.

Особливо прикро тут те, що міжнародні партнери в цьому питанні часто демонструють більшу політичну волю до необхідних законодавчих змін задля захисту української культурної спадщини, аніж ми — країна, що мала б дбати про це найбільше. Так, деякі європейські країни за роки великої війни вже внесли до свого законодавства зміни, що уможливлюють зберігання творів мистецтва з українських музеїв без експонування (це важливо в тих випадках, коли твори виїздили за кордон для виставкових проєктів, а по їх завершенні просто перебувають у партнерських інституціях на зберіганні). Тоді як головний вітчизняний законодавчий орган і досі зволікає з унесенням очевидно необхідних нормативних змін.

Разом із тим важливо відзначити зусилля виконавчої гілки влади, а саме Міністерства культури, в напрямку збереження та захисту культурної спадщини за останній рік. Прийняття низки важливих нормативних документів, зокрема й постанови, що унормовує обов’язкову евакуацію з 50-кілометрової зони від лінії бойового зіткнення, повноцінний запуск Українського фонду культурної спадщини (до якого нещодавно було призначено виконавчу директорку Олександру Ковальчук), створення Реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини та багато інших давно потрібних кроків, безумовно, є важливим сигналом і культурній спільноті, і суспільству загалом, що держава врешті «помітила» сферу захисту культурної спадщини та почала серйозніше ставитися до її ключових болів і викликів.

Та, на жаль, серйозно виглядати в очах міжнародних партнерів, що нині готові нам допомагати зі зберіганням наших музейних творів на їхній території, нам буде складно. Якщо необхідні законопроєкти не будуть ухвалені найближчим часом, українські музеї і далі продовжать ходити колами бюрократично-логістичного пекла, намагаючись продовжити термін перебування творів, що вже за кордоном. Інші ж твори, що вже могли б виїхати з країни і тимчасово зберігатися в безпеці, продовжуватимуть лишатися під обстрілами. Зважаючи на їхню інтенсивність останнім часом і на кількість постраждалих музеїв та інших культурних інституцій, це дуже серйозний фактор ризику.

Очевидно, що за наявної під час війни кількості загроз зберегти нашу культурну спадщину (до реформування галузі якої у держави і до того десятиліттями «не доходили руки») можливо лише шляхом системних і своєчасних кроків. Виглядає на те, що цей приклад — черговий урок для нас усіх, що все треба робити вчасно, аби потім учергове не шкодувати, підраховуючи непоправні втрати.

Але тут важливо пам’ятати, що культурна спадщина, з одного боку, належить кожному з нас, українців — а отже, ми несемо відповідальність за її збереження. З іншого ж, її першочергові «власники» і бенефіціари — майбутні покоління українців, для яких ми маємо зберегти культурний спадок нації так само, як і країну. А отже, нам конче потрібні такі державні політики в сфері культурної спадщини, що хоча б не ускладнюватимуть цю і без того надважку задачу.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).