Усього за кілька днів стартує Венеційська бієнале — найвпливовіший і найбільш медійний світовий майданчик у сфері візуального мистецтва. Розповідаємо, якою буде українська національна репрезентація там цьогоріч, у якій формі у Венеції цього разу присутня офіційно «відсутня» там від 2022 року Росія та з яким успіхом триває наша гібридна боротьба з ворогом за місце і голос на цьому важливому (хоч, і, на жаль, політично ангажованому) майданчику.

Український національний павільйон у Венеції: «Олень-релокант»

Офіційне відкриття 61-ї Венеційської бієнале відбудеться вже 9 травня. Цьогоріч її куратором стане Койо Куо, заявлена тема — «У мінорних тонах» — недвозначно натякає на те, що вдавати, ніби світ не занурився в глобальну темряву, вже неможливо.

Україну у Венеції цього разу традиційно представляє не лише проєкт у межах національного павільйону, але й проєкт PinchukArtCentre Still Joy — From Ukraine Into the World, що ввійшов до офіційної паралельної програми бієнале.

Проєкт національного павільйону має промовисту назву «Гарантії безпеки» й порушує гостре геополітичне питання міжнародних гарантій безпеки, в обмін на які Україна втратила свій ядерний арсенал у 1996 році. Нині вже очевидно, що ці гарантії безпеки в екзистенційно важливий для України момент початку війни з Росією виявилися не вартими і паперу, на якому були написані, й це уможливило повномасштабну військову агресію Росії проти України.

Центральним образом проєкту стане скульптура відомої української художниці Жанни Кадирової «Оригамі Олень», створена в 2019 році як скульптура у Покровську на Донеччині, що мала існувати у публічному просторі. Проте у 2024 році, коли лінія фронту наблизилася до міста, її евакуювали. Таким чином ця скульптура, як і мільйони українців за останні роки, через події війни зазнала досвіду вимушеного переміщення.

У межах публічної програми «Український павільйон: “Оригамі Олень” дорогою до Венеції» у березні-квітні відбулася низка подій-презентацій скульптури в різних європейських містах, зокрема у Варшаві, Відні, Празі, Берліні, Брюсселі та Парижі.

У Венеції ж її представлять у підвішеному стані, що має працювати як метафора невизначеності та крихкості гарантій безпеки, які великий світ ніяк не може спромогтися дати Україні на 13-й рік війни з Росією.

Венеція 2022—2024: «санітарна зона» без Росії

Росія не брала участі у Венеційській бієнале від 2022 року, і цьогорічна спроба її повернення на цей важливий мистецький майданчик обернулася низкою гучних скандалів ще до фактичного початку заходу.

У 2022 році російський національний павільйон у Джардіні (до слова, збудований на початку ХХ століття на кошти українського мецената Богдана Ханенка) стояв зачинений. Це різко контрастувало зі звичними гучними презентаціями росіян і масштабним «десантом» російських артистів, політиків і світських персон, який можна було побачити у Венеції до 2019 року включно. Це було незвично, проте не викликало запитань, адже відкриття 59-ї Венеційської бієнале відбувалося на третій місяць повномасштабного вторгнення, а на вході в Джардіні можна було побачити проєкт Piazza Ucraina — виставку просто неба робіт українських художників, у центрі якої був пам’ятник, щільно засипаний мішками з піском (що відсилало до поширеної в українських містах практики захисту пам’яток культурної спадщини).

Також Венеція-2022 відзначилася врешті обережно розпочатою розмовою про важливість «переосмислення» історичної ролі російського павільйону, оскільки про його повернення Україні як історичній правовласниці наразі, на жаль, не йдеться. Треба визнати, що готовність до цієї розмови наразі демонструє лише Україна та низка інших країн, що підтримують нас, або чий історичний досвід і цінності дозволяє їм зрозуміти важливість такої розмови, проте, не жаль, не адміністрація Венеційської бієнале.

На 60-й Венеційській бієнале у 2024 році Росії офіційно теж не було, проте, як відомо, диявол завжди криється в деталях, а надто коли йдеться про країну, що славиться своїми гібридними операціями, зокрема й у культурі. Попри офіційну відсутність у Венеції-2024, Росія все ж знайшла спосіб для гібридної присутності там, віддавши свій павільйон в оренду Болівії (жодних офіційних заяв при цьому не було). Це може здатися просто технічним ходом, здійсненим для того, аби павільйон не стояв порожній. Проте це заразом був важливий політичний жест, що варто читати як спосіб маркувати власну присутність в Джардіні у новій реальності, де навіть ставши світовим ізгоєм через війну в Україні, Росія все одно знаходить спосіб показати, що «світло в її венеційському домі ввімкнене».

Росія на бієнале-2026: спроба повернення з «деревом у небі»

Цього року Росія вперше від 2022 року візьме участь у Венеційській бієнале (нагадаємо, у 2022-му, на фоні початку повномасштабної війни в Україні художники Кирило Савченков та Олександра Сухарєва, а також литовський куратор Раймундас Малашяускас, що мали представляти тоді країну-агресорку в Венеції, відмовилися від участі в проєкті, назвавши ситуацію «політично та емоційно нестерпною» та заявивши, що «мистецтву немає місця в умовах збройного конфлікту»).

Ця езопова мова, коли війну не називають війною, а агресора — агресором, сама по собі може вважатися характеристикою сучасного російського мистецтва, що перебуває не лише «поза політикою», але і фактично поза реальністю, поза відповідальністю та поза будь-якою громадянською позицією.

Проте повернемося у 2026-й. Кілька місяців тому спецпредставник Путіна з міжнародного культурного співробітництва, ексміністр культури Росії Михайло Швидкой вийшов із заявою, що російський павільйон у Венеції цьогоріч буде представлений проєктом The Tree is Rooted in the Sky, що «об’єднає понад 50 молодих музикантів, поетів і філософів із Росії та інших країн.

За його словами, йдеться не про повернення, а саме про присутність країни на бієнале, оскільки нібито «Росія ніколи і не залишала Венеційську бієнале». А що ж тоді відбувалося з її павільйоном останні чотири роки? Та хтозна, нічого особливого.

Також Швидкой сказав, що «жодні санкції не можуть позбавити Росію права на художнє самовираження». Тут він з одного боку, на жаль, має рацію — оргкомітет Венеційської бієнале неодноразово наголошував, що не може позбавляти жодну країну права участі в бієнале (звісно, цей «аргумент» не витримує жодної критики — це приблизно як заявити, що ви не можете заборонити комусь прийти до вас у гості). З іншого боку, ефективні санкційні механізми проти росіян у Венеції (і навіть самої бієнале, що толерує участь у ній країни-агресорки) все ж можливі. Але про це трохи далі.

У російському павільйоні цьогоріч планують провести музичний перформанс за участі митців із Росії, Аргентини, Бразилії, Малі та Мексики, аби «продемонструвати поліфонію культур і створити простір для міжнародного діалогу». Навіть якщо не зважати на тезу про Росію і міжнародний діалог, що звучить як знущання, здається, що з огляду на нечисленні рештки міжнародних партнерів Росії «поліфонія» ця буде дещо куцою.

Недопуск Росії до бієнале: спільні зусилля України та світу

Щойно стало відомо про участь Росії в цьогорічній Венеційській бієнале, Україна почала вживати всіх можливих механізмів для її блокування: від закликів до підтримки з боку міжнародних партнерів — до випрацювання санкційних механізмів.

«Україна та європейські партнери працюють над недопуском Росії на Венеційську бієнале, — повідомила міністерка культури, віцепрем’єрка з гуманітарної політики Тетяна Бережна, коментуючи спільну заяву з МЗС щодо неприпустимості допуску Росії на бієнале. — Росія продовжує просувати наратив про “мистецтво поза політикою”, однак міжнародна спільнота має залишатися послідовною у своїй позиції та не допускати агресора до участі. Україна вдячна за системну підтримку міжнародної спільноти: Міністри культури та закордонних справ 23 країн виступили з закликом заборонити участь Росії у Венеційській бієнале. Депутати Європарламенту наголосили на необхідності рішучих кроків, щоб не допустити Росію до участі в бієнале. Венеційська бієнале — одна з найавторитетніших мистецьких платформ світу і вона не має ставати простором для відбілювання злочинів агресора».

А Верховна представниця ЄС Кая Каллас заявила, що «у той час, коли Росія бомбить музеї, руйнує церкви і намагається стерти українську культуру, її участь у міжнародних культурних подіях є морально неприйнятною».

Разом із тим днями стало відомо, що Європейський Союз може скоротити фінансування Венеційської бієнале, якщо в ній продовжить брати участь країна-агресорка. «ЄС може скоротити фінансування бієнале, якщо Росія продовжить брати в ній участь, — підтвердила цю інформацію у своїх соцмережах міністерка культури Тетяна Бережна. — Європейська Комісія визначила чіткі умови: впродовж 30 днів Венеційська бієнале має уточнити свою позицію: від цього залежить подальше фінансування ЄС у розмірі 2 млн євро до 2028 року».

Відтак бачимо, що у світі, що остаточно розділився на цивілізовані й автократичні країни, більше неможливо прикриватися гаслом про «культуру поза політикою», і це, безперечно, важливий політичний сигнал.

Україна ж зі свого боку запровадила персональні санкції проти п’яти громадян Росії, задіяних у підготовці російського національного павільйону в Венеції: серед них комісарка павільйону Анастасія Корнєєва (чий батько Микола Волобуєв є заступником директора оборонної компанії «Ростех», а сама вона раніше мала спільний артбізнес із донькою міністра МЗС Росії Сергія Лаврова Катериною Винокуровою), вже згаданий спецпредставник із культурного співробітництва Михайло Швидкой, пропагандисти й артисти Ілля Татаков та Артем Ніколаєв, а також скрипалька Російського національного оркестру Валерія Олійник, що відвідувала Крим вже після його анексії Росією).

На фоні цих подій оргкомітет Венеційської бієнале минулого тижня вийшов із заявою про те, що російський павільйон на бієнале цьогоріч буде відкритий для відвідувачів лише під час прев’ю-показів у період із 5 по 8 травня, а надалі — з 9 травня і аж до завершення бієнале 22 листопада — буде зачинений для глядачів, лише документація перформансів у межах проєкту демонструватиметься на екранах.

Це, звісно, краще за повноцінну присутність Росії у Венеції (адже вона створила б прецедент «ненормальної нормальності», коли країна-агресорка представляла б свої проєкти на провідних світових майданчиках, ніби нічого й не сталося). Проте воно, по-перше, виглядає як спроба за будь-яку ціну все ж «протягти» Росію в Джардіні, а, по-друге, працює як дуже небезпечна «присутня відсутність», коли Росії де-юре десь нема, але вона все одно є (лише уявіть гучну демонстрацію російського проєкту на екранах посеред Джардіні, де її вимушено помітять навіть ті відвідувачі, що з власної волі навіть не пішли б до павільйону Росії).

Тут важливо говорити і про відповідальність оргкомітету Венеційської бієнале, що послідовно відмовляється проявляти чітку етичну позицію щодо заборони участі Росії у бієнале, і окремо — про персональну відповідальність президента бієнале П’єтранджело Буттафоко, що, на думку міжнародної культурної спільноти, активно просуває повернення Росії до Венеції та навіть публічно називає його «справжнім перемир’ям».

Вишенькою ж на торті в цій історії зусібічного протесту проти участі Росії в бієнале стала ще одна непересічна подія. 30 квітня на офіційному сайті Венеційської бієнале з’явилася заява міжнародного журі Венеційської бієнале, учасники якого оголосили про колективну відставку.

«Станом на 30 квітня 2026 року ми, міжнародне журі, обране Койо Куо, художньою директоркою 61-го конкурсу La Biennale di Venezia “В мінорних тональностях”, подали у відставку», — йшлося у повідомленні.

Тижнем раніше, 22 квітня, члени журі — кураторка, засновниця Videobrasil Соланж Фаркаш, кураторка мистецтва Південно-Східної Азії Зої Батт, директорка музею сучасного мистецтва MACBA в Барселоні Ельвіра Дьянгані Осе, ректорка Школи мистецтв Інституту Чикаго Марта Кузьма та мистецтвознавиця, кураторка Джованна Заппері — вже заявляли про намір не розглядати для головних нагород національні павільйони країн, лідерів яких Міжнародний кримінальний суд звинувачує у злочинах проти людяності. Росія в цій заяві не була названа, але всі розуміють, про кого сам йдеться.

Після відставки міжнародного журі Венеційська бієнале вирішила присудити двох «Левів», за яких проголосують глядачі, та перенести церемонію нагородження на 22 листопада, день фінісажу бієнале. Що тут можна сказати? Така послідовна, навіть уперта «політика страуса», яку останніми роками демонструє оргкомітет бієнале, точно в перспективі здатна підірвати й без того небездоганну репутацію цього важливого мистецького майданчика.

Тож цьогорічна бієнале, ще не відкрившись, продемонструвала кілька важливих точок напруги, що варті уваги й аналізу. По-перше, вона оприявнила, що світоглядний конфлікт між тими, хто обстоює важливість бодай якихось правил гри та «гарантій безпеки» й картиною світу, де повзуча гібридна війна вже давно з’їла будь-які червоні лінії, досягнув нового рівня.

І якби це був продуманий кураторський хід, його влучності та достовірності можна було б поаплодувати. От тільки це не гра, а кристальне віддзеркалення химерної реальності, де одні воліють роками не помічати насильницьких дій агресора та підіграють їм, інші ж, упевнені у власній безкарності, продовжують свою підривну діяльність на території, ніби-то вільній не лише від війни, але й від політики. Проте історія вчить нас, що «троянські коні» ніколи не приходять на чужу територію, аби просто мирно там постояти і повернутися, звідки прибули. Сьогодні це «безпечне» маркування культурного простору, завтра — гібридна війна сенсів, а в якийсь момент можна не зчутися, як ця гібридна війна буде розгромно програна тими, хто нині намагається всидіти на кількох стільцях і підігравати агресору замість зачинити двері для тих, хто ніколи не приходить із миром. Адже думати, що з тобою буде по-іншому — така ж наївна ілюзія, як і думка про «культуру поза політикою».