Постійні російські обстріли й обмеження в інформаційному просторі суттєво ускладнюють роботу українських журналістів із тимчасово окупованими територіями (ТОТ). В умовах посиленого контролю, блокувань і постійних ризиків для людей будь-яка комунікація джерел на окупованих територіях з українськими журналістами може становити загрозу. Попри це, українські медіа продовжують шукати способи залишатися на зв’язку з аудиторією в окупації — часто працюючи з фрагментами інформації та майже без зворотного зв’язку.

Як саме це відбувається та чого бракує для глибшого висвітлення життя на ТОТ, «Детектору медіа» розповіла шеф-редакторка «Східного варіанту» Анастасія Руденко.

Більше про історію створення видання — за посиланням.

Як «Східний варіант» тримає зв’язок з окупованими територіями

Чим довше триває повномасштабна війна, тим складнішою стає робота журналістів із джерелами на окупованих землях. За словами Анастасії Руденко, на «староокупованих» територіях — які під контролем Росії з 2014 року, кількість контактів невпинно зменшується. Водночас посилюється контроль із боку окупаційних адміністрацій, а люди стають дедалі вразливішими. У таких умовах будь-яка комунікація може становити загрозу.

«Слава Богу, що ті, хто може виїжджати, виїжджають. І ми завжди тільки підтримуємо це рішення. Але водночас ми намагаємося вигадувати нові способи тримати зв’язок і працювати з людьми, які залишаються», — каже Руденко.

Одним із таких інструментів стала гаряча лінія «HelpPrint». Її створили як відповідь на поступове «пересихання джерел» у захоплених Росією регіонах. За словами Анастасії Руденко, коли стає все менше «теплих» контактів — цієї крихкої мережі, яку журналісти вибудовують роками, — важливо створити можливість для людей звертатися до редакції проактивно. Це дозволяє поінформувати людей про евакуацію та іншу допомогу, й водночас увійти в контакт, з якого надалі може народитися історія для публікації.

Ключову роль у роботі з джерелами відіграє верифікація інформації. За словами Руденко, редакція постійно співставляє отримані повідомлення з відкритими джерелами: моніторить локальні чати, канали, що працюють в окупації, аналізує непрямі свідчення та навіть супутникові знімки. У деяких випадках редакція свідомо відмовляється від публікації.

«Ми свідомі того, що великий ризик бути викритими, і для людини це пряма загроза життю і здоров’ю. Тому, входячи в комунікацію, ми одразу поширюємо простий набір правил: видаляти чат, прибирати ідентифікаційні маркери, не розкривати зайвих деталей. Ми також не наполягаємо на інформації, яка не є критично важливою. Ми завжди залишаємо право відмовитися від публікації, якщо ризик перевищує користь. Здебільшого публікуємо історії людей, які вже виїхали. Ми підказуємо контакти волонтерів, зв’язуємося з ними. Якщо ж людина ще перебуває в окупації або тільки готується до виїзду, розкривати її історію небезпечно», — пояснює Руденко.

Також у видання працює дзеркало сайту, але активність на ньому спостерігається хвилями, залежно від подій. Наприклад, охоплення збільшуються, коли відбувається евакуація: координаторка гарячої лінії проактивно розкидує заклики, поширюються бартерні чи рекламні публікації на каналах, які читають на прифронтових територіях.

Водночас ця робота потребує значних зусиль і не дає швидких або вимірюваних результатів. Руденко говорить, що взаємодія з аудиторією на окупованих територіях — це завжди про індивідуальні контакти, де кожен зв’язок має особливу цінність.

Серед платформ, які використовує редакція, провідним є телеграм, хоча повноцінно оцінити ефективність різних каналів складно, адже частина аудиторії споживає контент анонімно.

«Ми використовуємо телеграм. На жаль, нікуди від цього не дітися. Також маємо тікток, інстаграм, фейсбук, але їхню ефективність порахувати складно. Ми знаємо за непрямими даними, що деякі люди заходять до нас з окупації через VPN, але це не можна виміряти коректно», — пояснює Руденко.

Команда «Східного варіанта»

Особливістю цієї аудиторії є майже повна відсутність публічної взаємодії з контентом. Люди свідомо уникають цього через ризики, які може спричинити навіть мінімальна активність у соцмережах.

«Люди не залишають цифрових слідів: добре, якщо просто подивилися, максимум — лайкнули. Часто вони навіть не ставлять реакцій, щоб не наражатися на ризик. За таку активність у соцмережах можуть бути наслідки — аж до звільнення чи проблем у навчанні, не кажучи вже про більш серйозні речі. Це просто правила тоталітарного контролю», — пояснює вона.

Додаткові труднощі створює і технічний аспект: оскільки провайдери і відповідно IP-адреси користувачів на захоплених землях уже російські, то і виглядає так, ніби це трафік із території Росії. Через це також виміряти внесок і отримати зворотний зв’язок дуже складно.

У таких умовах журналісти орієнтуються не на кількісні показники, а на поодинокі успішні історії: «Ми ловимо рідкісні випадки якісного фідбеку — наприклад, звернення на гарячу лінію або повідомлення від людей, які виїхали. І розуміємо, що це лише мала частина реальної аудиторії. Один із п’ятдесяти може дати відгук, але це вже підтвердження того, що ми працюємо не дарма. Не можна очікувати, що щомісяця будуть натхненні історії чи сотні коментарів із подяками. Але нами рухає усвідомлення нашої місії та нашої ніші».

Які теми з ТОТ доступні для висвітлення

«Є теми, які ми просто не можемо охопити. Легше перелічити ті, які ще вдається висвітлювати, ніж ті, які повністю закриті. До нас доходять лише певні уламки реальності», — коментує вона.

Найчастіше редакція працює з соціально-побутовими питаннями, які люди самі порушують у зверненнях. Це теми, що безпосередньо стосуються повсякденного життя на окупованих територіях.

«Соціально-побутові питання — це те, що ми ще можемо фіксувати. Люди звертаються на гарячу лінію з питаннями про пенсії, повсякденні проблеми, базові речі. Також щось можемо підхоплювати з відкритих джерел і локальних спільнот», — пояснює Руденко.

Чимало матеріалів «Східного варіанта» присвячені впливу Росії на освіту на захоплених землях: як українським дітям нав’язують спотворене бачення історії та мілітаризують. Окупанти проводять так звані «освітні обміни», «поїздки», «оздоровлення», щоб вивозити українських дітей на території Росії, називаючи її батьківщиною. Окремою темою є депортація дітей: «Східний варіант» розповідає про відомі випадки та як Україна намагається повернути цих дітей додому.

Скриншот із матеріалу Інги Павлій про мілітаризацію молоді на землях піж окупацією

Видання висвітлює історії волонтерів, підприємців, митців, військових та інших людей, які через війну стали вимушеними переселенцями. Хтось відкриває кав’ярню, створює власний бренд прикрас або продовжує проводити наукові дослідження. Наприклад, директорка Луганського природного заповідника НАН України Лариса Боровик дистанційно працює з матеріалами заповідника, поки всі його відділення залишаються на окупованій території. Основна робота таких установ наразі полягає у збереженні й опрацюванні накопичених даних: гербарій, зоологічні колекції, польові щоденники. Науковиця вважає цю роботу важливою, адже, щоб оцінити збитки від війни, треба знати, в якому стані були екосистеми до вторгнення.

Лариса Боровик. Колаж із матеріалу Ольги Тарантіної

Також «Східний варіант» висвітлює ситуацію у прифронтових містах і містечках: Дружківці, Краматорську, Костянтинівці й інших.

Натомість такі теми як корупція окупаційної влади чи ситуація у в’язницях залишаються практично недоступними для повноцінного аналізу.

«Ми не можемо скласти повну картину того, що відбувається, наприклад, у місцях позбавлення волі. Там відбуваються серйозні безчинства, але ми маємо лише дуже обмежені свідчення. Та й те — завдяки людям, які змогли виїхати і розповісти. Це ті фрагменти, з яких ми поступово складаємо розуміння того, що відбувається», — каже Руденко.

Пошкоджена будівля у Краматорську. Фото з матеріалу Аліни Шевчук

Чого не вистачає журналістам задля глибшого висвітлення життя на захоплених землях

Висвітлення теми тимчасово окупованих територій у публічному просторі поступово зменшується, хоча запит аудиторії нікуди не зник. Як пояснює Анастасія Руденко, це пов’язано насамперед зі зміною державного порядку денного та зменшенням уваги з боку ключових інституцій.

«Раніше була більш цілеспрямована робота, окреме міністерство, заяви посадовців, проактивна позиція держави. А зараз після розформування цього міністерства ми можемо бачити менше навіть інфопривидів, знову таки, передусім від policy makers», — пояснює вона.

У результаті тема окупованих територій дедалі більше тримається на зусиллях медіа, громадського сектору, гуманітарних фондів, які допомагають людям з непідконтрольних районів. Саме вони залишаються основними драйверами уваги до цієї проблематики.

«Сьогодні ця тема живе передусім завдяки зусиллям медіа, журналістів і громадських організацій. Ми самі глибоко в ній працюємо і не зменшуємо увагу. Але загалом акторів і стейкхолдерів, які системно цим займаються, стає менше», — каже Руденко.

Водночас вона наголошує: йдеться не стільки про втрату інтересу аудиторії, скільки про зміну комунікаційного поля. Через це тема захоплених Росією регіонів потребує додаткових зусиль для її актуалізації.

Журналістика про окуповані території, за словами Руденко, є окремою професійною компетенцією, що потребує спеціальних знань і навичок. Ідеться не лише про доступ до інформації, а й про розуміння контексту та роботу з ризиками.

«Вона вимагає глибокого розуміння логіки окупації, роботи з тоталітарними спільнотами, закритими середовищами. Це також про безпечну комунікацію, складну верифікацію та дуже чутливу роботу з джерелами», — пояснює вона.

Також ця робота передбачає підвищену етичну відповідальність, адже журналіст працює не лише з інформацією, а й із ризиками для конкретних людей. Саме це ускладнює залучення нових фахівців до теми.

Ключовими гравцями у висвітленні теми залишаються регіональні медіа, які історично працювали на цих територіях. Водночас, на її думку, національні медіа могли б більше долучатися до цієї роботи.

«Регіональні медіа сьогодні є джерелом номер один, бо вони мають і досвід, і аудиторію. Але хотілося б, щоб національні медіа більше підтримували цю тему — через цитування, поширення, увагу до історій, які накопали їхні колеги з менших редакцій», — говорить вона.

Окремою проблемою залишається брак ресурсів для системної роботи. Йдеться не лише про фінансування, а про загальну спроможність редакцій працювати з цією темою довгостроково: «Це питання стійкості редакції. Ситуація “Східного варіанта” не унікальна — більшість незалежних медіа відчувають дефіцит донорської підтримки».

У відповідь на це редакція змушена шукати альтернативні джерела доходу, що, однак, також відволікає ресурси від журналістської роботи. Торік команда запустила власний магазин із креативними товарами, щоб диверсифікувати доходи. Крім того, таким чином «Східний варіант» створює можливості для малих підприємців зі сходу бути представленими у їхньому магазині. Такий підхід є важливим для виживання медіа, але водночас відтягує ресурси й увагу від основної роботи.

«Хотілося б більше окремих людей, більше редакторської підтримки: тобто не тільки авторів-журналістів, а вкладання у сильний фактчекінг, у OSINT-інструменти, цифрову безпеку, юридичний супровід, іноді у психологічну підтримку команди. Це все насправді дефіцит абсолютно.

Ми продовжуємо працювати в тих лімітах, які у нас є, але саме тому я наголошую, що стає все складніше. Хочеться більше спеціальних можливостей, щоб бути в режимі не якоїсь там реактивності та гасіння пожеж, а глибокого висвітлення, створення розслідувань, які потребують іноді місяців роботи, а на це немає ресурсу», — говорить шеф-редакторка.

Додаткові труднощі створює і робота на прифронтових територіях, яка стала складнішою як із логістичної, так і з безпекової точки зору. Водночас скоротилася кількість журналістів, які працюють безпосередньо на місцях.

«Раніше у нас була значно розгалуженіша мережа авторів, які живуть і працюють у цих містах, але багато хто виїхав. Професійних журналістів там залишилося менше, ніж коли-небудь. Зараз ми також працюємо з новачками. Колись у нас була невелика програма громадянської журналістики, і ми досі підтримуємо контакт із деякими людьми, просимо нам надсилати хоча б мінімальний сет інформації, а далі вже самі причісуємо її», — пояснює вона.

Водночас редакція продовжує відправляти журналістів у відрядження, хоча це потребує більше ресурсів і зусиль. Кожна така поїздка стає дорожчою і складнішою в організації.

За її словами, одним із можливих рішень могла б стати тісніша взаємодія між регіональними, національними та міжнародними медіа. Йдеться не лише про обмін інформацією, а й про спільну роботу над темами.

«Окрім цілеспрямованої фінансової підтримки, не вистачає підштовхування до співпраці між медіа. Можна було б активніше залучати міжнародні редакції, щоб вони працювали з регіональними журналістами. Хоча всередині країни тема окупованих територій і стигматизована, і серед широкого загалу люди небагато про що можуть розказати, але за кордоном про це знають ще менше. Умовний французький суспільний мовник або “Бі-бі-сі” могли б поконектитися з регіональними медіа, які мають безпосередньо контакти, мають історії людей з захоплених земель. Але це не тільки про обмін контактами, це і про цитування наших медіа», — коментує вона.

Також важливою залишається підтримка з боку держави та донорів, зокрема у сфері стратегічних комунікацій. Координація цих зусиль могла б посилити видимість теми окупованих регіонів.

«Важливо більше включення policy decision makers в цю тему, їхньої участі у якихось координаційних форматах. Є донори, які підтримують стратегічні комунікації України: і уряду, і за кордоном. І мені здається, що варто десь гармонізувати їх із зусиллями громадського сектору в цьому плані, з незалежними медіа, для того, щоб спільно подумати над проблемою. Зараз ми варимося у власному соку, це відчувається. Спільні формати й обговорення могли б значно посилити ефект», — каже Руденко.

Зрештою, на її думку, проблема полягає не лише у фінансуванні, а в загальній інституційній спроможності медіа. Саме вона визначає, чи зможе редакція вирощувати компетентні кадри і системно працювати з такою складною темою.

Цей матеріал створений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.