Часто справи щодо перешкоджання журналістській діяльності затягують, не розслідують належним чином або залишають без вироків. Зокрема, про випадки прямих погроз і навіть підпалу редакції нещодавно розповідала журналістка рівненського онлайн-медіа «Четверта влада» Мирослава Примак.

Задля посилення спроможності правоохоронних органів ефективно реагувати на такі виклики був проведений навчальний тренінг «Захист професійної діяльності журналістів і свободи слова в Україні: протидія безкарності», організований у співпраці з Міністерством культури України у рамках реалізації кампанії Ради Європи «Журналісти мають значення». У ньому взяли участь представники медіасфери, поліції та прокуратури.

Серед спікерів заходу були журналістка рівненського онлайн-медіа «Четверта влада» Мирослава Примак, голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова, представниця Міністерства культури України Дар’я Теребей, експертка Ради Європи, адвокатка, медіаюристка ГО «Платформа прав людини» Людмила Опришко, експертка Ради Європи з доступу до публічної інформації, віцепрезидентка Групи спеціалістів із доступу до офіційних документів під Конвенцією Тромсе Тетяна Олексіюк і прокурор організаційно-методичного відділу Департаменту нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Антон Абаджян.

У 2024 році правоохоронці відкрили 85 справ за злочини проти журналістів. У 2025-му було зареєстровано 13 кримінальних проваджень: сім — за статтею 171 Кримінального кодексу України про перешкоджання професійній діяльності, ще п’ять — за статтею 345-1 «Погроза або насильство щодо журналіста» й одне — за статтею 347 щодо умисного знищення або пошкодження майна журналістів. Голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова прокоментувала: ці цифри — лише верхівка айсберга, адже значна частина випадків не доходить до правоохоронців. Однією з причин є складність доведення перешкоджання журналістській діяльності, зокрема через тривалі лінгвістичні експертизи й ускладнену комунікацію з правоохоронцями.

Наталія Лигачова

«Іноді журналіст сприймає якісь слова як погрози, які фактично не є погрозами. Дійсно є суб’єктивне сприйняття журналістом. Але часто буває і так, що лінгвісти, які проводять експертизу, не є глибоко обізнані з контекстом, не враховують якісь вирази, наскільки їх було багато, чи розганяли їх боти», — пояснює вона.

Ще однією проблемою Наталія Лигачова називає короткий строк давності за статтею 171 — лише три роки. Через затягування експертиз і процедур справи нерідко закриваються, не доходячи до вироків. Це також демотивує журналістів звертатися до поліції.

За її словами, проблема стосується не лише фізичного тиску, а й перешкоджання доступу до інформації. Значна частина справ пов’язана з ненаданням відповідей на журналістські запити, особливо на місцевому рівні, де посадовці часто прикриваються воєнним станом.

Вона говорить, що навіть на національному рівні медіа нерідко отримують не відповіді, а формальні відписки. У регіонах ситуація складніша, адже місцеві журналісти часто залишаються сам на сам із конфліктами з владою.

Ситуацію погіршує брак відкритої комунікації між владою, правоохоронцями та медіа. Формати офреків чи закритих чатів не можуть повністю замінити публічні брифінги.

На її думку, відкритий діалог між медіа, державними інституціями та правоохоронцями має стати одним з інструментів захисту свободи слова, а перешкоджання роботі журналістів — не залишатися злочином без наслідків.

Дар’я Теребей розповіла про Платформу Ради Європи для захисту журналістики та безпеки журналістів, яка, за її словами, є не лише механізмом моніторингу, а й інструментом адвокації та відповідальності країн-членів Ради Європи щодо реагування на загрози свободі слова.

До її партнерських організацій входять «Репортери без кордонів», Міжнародна федерація журналістів, «Артикль 19», Міжнародний інститут преси, Комітет захисту журналістів та інші. Вони розміщують на платформі перевірені повідомлення про серйозні загрози для журналістів, які проходять верифікацію з відкритих джерел. Після цього держави-члени Ради Європи мають надати офіційну реакцію та повідомити про вжиті заходи.

Дар’я Теребей

За словами Теребей, Україна формує такі відповіді у координації з різними державними інституціями — залежно від характеру конкретного випадку: «Ми звертаємося до правоохоронних органів і органів державної влади, щоб сформувати узгоджену позицію. Ми отримуємо інформацію не лише від Національної поліції, а й від Офісу Генерального прокурора, СБУ, Міністерства оборони. Потім це узгоджене повідомлення передається дипломатичним каналом для розміщення на сайті платформи».

Спікерка також звернула увагу на розділення алертів щодо загроз, пов’язаних із російською агресією, і тих, що стосуються внутрішніх проблем свободи слова. Раніше, за її словами, Україна фактично відповідала і на повідомлення про злочини Росії проти журналістів, що розмивало відповідальність агресора. Тепер такий поділ дозволяє чіткіше фіксувати джерело загрози й окремо наголошувати на злочинах Росії.

Вона пояснила, що Україна нині залишається найбільш небезпечним регіоном для журналістики в Європі з погляду фізичної безпеки — передусім через війну. Водночас платформа фіксує і внутрішні загрози — переслідування, залякування, тиск на медіа та випадки, що мають негативний вплив на свободу слова. При цьому навіть закрита справа не означає автоматичного зняття алерту. Повідомлення вважається розв’язаним лише тоді, коли партнерські організації доходять висновку, що загроза свободі слова усунута.

Практика Європейського суду з прав людини у справах, пов’язаних із журналістською діяльністю

Практика Європейського суду з прав людини демонструє: справи щодо злочинів проти журналістів стосуються не лише свободи слова, а й права на життя, захисту від жорстокого поводження й обов’язків держави запобігати насильству. Про це під час тренінгу розповіла медіаюристка Людмила Опришко.

«Європейський суд торік розглянув 164 справи проти України, і в 160 було знайдено хоча б одне порушення прав людини. Це дуже невтішна статистика. Справ, пов’язаних саме зі свободою слова, було небагато — здебільшого про незаконне затримання, порушення права на справедливий суд, але це означає не відсутність проблем, а необхідність покращувати практику захисту журналістів», — сказала Опришко.

Однією з ключових вона назвала справу Георгія Гонгадзе проти України. Хоча виконавців убивства було засуджено, ЄСПЛ визнав порушення права на життя через неефективне розслідування та невжиття державою превентивних заходів, попри відомі погрози журналісту.

Людмила Опришко

«Європейський суд наголосив: якщо опозиційний журналіст повідомляє про реальні погрози, влада повинна реагувати. У справі Гонгадзе держава не лише не запобігла злочину, а й розслідування, за висновком суду, більше виглядало як спроба захистити можливих замовників. Саме тому справа досі перебуває під контролем Комітету міністрів Ради Європи», — пояснила вона.

Інший блок рішень стосується застосування сили до журналістів під час протестів. Опришко розповіла про справу Наджафлі проти Азербайджану, де ЄСПЛ установив порушення статей 3 і 10 Конвенції — за жорстоке поводження та перешкоджання журналістській діяльності.

За її словами, принциповою була позиція суду: журналіст, який висвітлює суспільно важливу подію і не становить загрози поліції, не може бути мішенню силових дій.

«Суд прямо сказав: журналіст має право знімати навіть під час сутичок чи розгону демонстрацій. Якщо він не нападає, не перешкоджає поліції і ідентифікує себе як журналіст — навіть усно — застосування сили є невиправданим. І це одночасно порушення захисту від жорстокого поводження і свободи слова», — сказала Опришко.

При цьому вона звернула увагу, що ЄСПЛ оцінює й поведінку самих правоохоронців. У справі Пентікайнен проти Фінляндії порушення не встановили, оскільки поліція, дізнавшись, що затриманий є журналістом, одразу повернула техніку та звільнила його.

Також Людмила Опришко згадала про рішення у справі Мілашиної проти Росії, де суд фактично визнав, що держави мають захищати журналістів не лише від прямих нападів, а й від мови ворожнечі та публічних погроз, здатних спровокувати насильство.

«У цій справі Європейський суд нагадав про позитивні обов’язки держави — захищати журналістів навіть тоді, коли загроза походить не від прямого нападу, а від публічної риторики, що може підбурювати, зокрема релігійних фанатиків учиняти злочини і застосовувати силу. Тут також було встановлено порушення статті 10-ї Європейської Конвенції про захист прав людини», — сказала вона.

Обговорювали й інші висновки із рішень ЄСПЛ щодо справ із Вірменії, які стосуються ідентифікації журналістів. Суд неодноразово визнавав усне повідомлення про журналістський статус достатнім сигналом для правоохоронців. За словами Опришко, це особливо важливо, коли поліція посилається на відсутність посвідчення або бейджа.

«Під час сутичок журналісти кричали, що вони журналісти і мали при собі бейджи. Одна з журналісток зазначила, що її бейдж був прикріплений до сумочки і міг загубитися в натовпі. Європейський суд сприйняв усне повідомлення як належне інформування про те, що особа виконує журналістську роботу, яке поліцейські повинні були враховувати», — пояснила експертка.

Таким чином практика ЄСПЛ формує не лише стандарти відповідальності держави, а й конкретні орієнтири для правоохоронців — від реагування на погрози до поводження з журналістами під час протестів, розслідування нападів і захисту свободи слова від непрямих форм тиску.

Доступ до публічної інформації та випадки його обмеження

Тетяна Олексіюк розповіла, що за останні десятиліття в європейській правовій традиції право еволюціонувало «від журналістського привілею до права кожного» — і саме ця трансформація лежить в основі сучасних міжнародних стандартів.

Вона нагадала, що українська Конституція в статті 34 фіксує: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати, поширювати інформацію на свій розсуд». Водночас це право не є абсолютним і може бути обмежене законом — але лише за чітко визначених умов.

Тетяна Олексіюк

Держава відповідає за повноту, вчасність, об’єктивність, актуальність інформації, саме тому відповіді на інформаційні запити є не лише способом отримання даних, а і юридичним захистом для журналістів.

«У законі про медіа журналіста звільнено від відповідальності за поширення неправдивих відомостей, узагалі від дифамаційних позовів, якщо інформацію отримано у відповідь на запит, адже за це відповідає орган державної влади, який цю інформацію надав», — пояснює юристка.

Також вона пояснила різницю між публічною інформацією та коментарями посадовців. Публічною є та інформація, яка вже створена або задокументована органом влади в межах виконання повноважень. Натомість закон про доступ до публічної інформації не зобов’язує органи створювати нову інформацію чи робити додатковий змістовний аналіз у відповідь на запит.

«Коли йдеться про доступ до публічної інформації, йдеться тільки про заздалегідь відображену і задокументовану. А коли ми піднімаємося на сходинку вище до загального закону про інформацію, то йдеться про будь-яку інформацію — зокрема, і ту, яку вам довелося створити, коли журналіст прийшов по коментар. Це теж буде офіційна інформація. Але вона створюється нібито у відповідь на прохання журналіста. Вона все одно має бути верифікована. Вона все одно має бути точна, повна, правдива, об’єктивна. Проте у розпорядника немає обов’язку її надавати за законом про доступ протягом п’яти робочих днів», — каже вона.

За її словами, розпорядник зобов’язаний надати інформацію в тому вигляді, в якому вона існує, але не зобов’язаний переводити її в новий формат на вимогу запитувача. У таких випадках коректна відповідь розпорядника має звучати так: «Ця інформація зберігається в іншій формі, ніж ви попросили, і переведення в ту форму покладає на нас надмірне навантаження».

Якщо можна надавати доступ до змісту інформації і виникає тільки питання форми, то існує декілька способів доступу до тієї форми, яка потрібна журналісту. Один із них — ознайомлення з документами в приміщенні державного органу, й журналіст може просити в запиті про це.

Розпорядник має посприяти запитувачу, наскільки це можливо, ідентифікувати запитаний документ. Водночас Тетяна Олексіюк підкреслила, що йдеться не про безмежний обов’язок допомоги, а про розумний проактивний крок назустріч запитувачу.

Говорячи про обмеження доступу, спікерка нагадала базовий принцип: вся інформація, якою володіє держава, за замовчуванням відкрита, а винятки потребують чіткого юридичного обґрунтування. Відмова має проходити кілька обов’язкових етапів.

Спочатку розпорядник має вказати, що інформація належить до інформації з обмеженим доступом. Далі — визначити її вид: конфіденційна, службова або таємна, а потім застосовується так званий трискладовий тест.

Першим елементом тесту вона назвала визначення легітимного інтересу, який захищається обмеженням доступу. Це може бути національна безпека, захист прав інших осіб чи, наприклад, «підтримка авторитету і неупередженості правосуддя».

Саме цей інтерес, за її словами, особливо важливий для матеріалів досудового розслідування.

Другий елемент тесту — довести, що розголошення може завдати істотної шкоди цьому інтересу. Третій — показати, що ця шкода переважає суспільний інтерес в отриманні інформації.

При цьому спікерка прокоментувала, що суспільний інтерес презюмується: «Якщо хтось прийшов уже і спитав, значить суспільний інтерес уже точно не нульовий. А тим більше, якщо спитали журналісти».

Перед відмовою слід перевірити, чи не є інформація відкритою за законом або чи не була вона раніше правомірно поширена самим органом. У такому разі обмежувати доступ до вже оприлюднених відомостей неправомірно.

Також спікерка пояснила різницю між видами інформації з обмеженим доступом. Конфіденційна інформація — це не лише персональні дані, а ширше поняття, яке може стосуватися комерційної таємниці щодо юридичних осіб.

«Конфіденційна інформація стосується приватної особи, що її поширення загрожує правам цієї приватної особи й усе. Тому що персональні дані не дорівнюють конфіденційній інформації. Персональні дані завжди стосуються тільки живої фізичної особи. А конфіденційна інформація може стосуватися померлої фізичної особи», — каже експертка.

Щодо службової інформації, то для правоохоронних органів, за її словами, найчастіше йдеться про інформацію, зібрану під час оперативно-розшукової діяльності чи слідчих дій, яка ще не становить державної таємниці.

Проблеми кваліфікації кримінальних правопорушень, учинених проти журналістів

Антон Абаджян сказав, що у кваліфікації кримінальних правопорушень проти журналістів складно шукати однозначні відповіді. Навіть у Верховному Суді, де рішення ухвалюють колегіально, правові позиції іноді формуються простою більшістю голосів, а механізм окремої думки судді свідчить, що всередині правозастосування можливі різні аргументовані підходи.

Антон Абаджян

Спікер пояснив, що спершу змінюються суспільні відносини, потім законодавець намагається їх наздогнати, однак закон не здатен охопити всі аспекти правового явища. Саме тому важливу роль, за його словами, відіграють підзаконні нормативні акти, а подальші спори зрештою розв’язують суди.

Абаджян сказав, що для формування судової практики активні дії мають вчиняти суб’єкти правозастосування нижчої ланки — слідчі, прокурори й адвокати. У сфері свободи слова суспільні відносини постійно змінюються, а тому одного лише звернення до коментаря до Кримінального кодексу недостатньо.

Треба активно дивитися за судовою практикою, починаючи від суддів першої інстанції, апеляції, а також до Верховного Суду. Ідеться, зокрема, про практику щодо низки кримінальних правопорушень, пов’язаних із захистом журналістів. До цієї категорії, нагадав спікер, належать стаття 171 Кримінального кодексу — перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, стаття 345-1 — погроза або насильство щодо журналіста, стаття 347-1 — умисне знищення або пошкодження майна журналіста, стаття 348-1 — посягання на життя журналіста, а також стаття 349-1 — захоплення журналіста як заручника.

Окремо він звернув увагу, що порушення таємниці листування, телефонних розмов чи іншої кореспонденції щодо журналіста утворює кваліфікований склад кримінального правопорушення, передбачений частиною другою статті 163 Кримінального кодексу. При цьому, як сказав Абаджян, ці норми розміщені в різних розділах кодексу, що саме по собі показове.

«Всі статті так званими примітками перебувають у розділі номер 15, який називається “Злочини проти авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, а також проти журналістів”», — пояснив він. Водночас статті 171 та 163 містяться у п’ятому розділі Кримінального кодексу — про злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав громадян.

Абаджян також сказав, що при застосуванні кримінального закону та з’ясуванні змісту ознак складу кримінального правопорушення доцільно звертатися до суміжних, подібних за конструкцією складів злочину, які вже детально розтлумачені й у науковій літературі, й у практиці Верховного Суду.

«Пряма підказка нам на це наводиться у статті 17 Закону України “Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста”. Вона прямо передбачає, що відповідальність за вчинення кримінального правопорушення проти журналіста у зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу», — сказав він.

При кваліфікації таких справ слід враховувати постанову Пленуму Верховного Суду від 1992 року №8 про практику застосування законодавства щодо посягань на життя, здоров’я, честь, гідність і власність працівників правоохоронних органів і суду, а також подальшу практику Верховного Суду з цих питань.

Фото: Учасники тренінгу

Окремо він зупинився на законодавчому визначенні професійної діяльності журналіста, закріпленому в примітці до статті 345-1 Кримінального кодексу.

«Якщо розкладати це правове явище на складові, то ми чітко бачимо, на що робить законодавець наголос. Це систематична діяльність. Це діяльність, яка використовує інформацію з метою поширення», — пояснив Абаджян. Він прокоментував, що таке поширення відбувається як через традиційні засоби масової інформації, так і через мережу інтернет — і саме це характеризує функціональний аспект професійної діяльності журналіста.

Інша частина визначення, за його словами, стосується підтвердження статусу журналіста: «Його належність до засобу масової інформації підтверджується одним із видів документів. Причому, як ми бачимо, це посвідчення чи інший документ, але виданий належним суб’єктом, тобто засобом масової інформації, редакцією або професійною чи творчою спілкою журналістів», — сказав він.

Антон Абаджян звернув увагу, що в більшості випадків посягання на осіб, які формально не мають статусу журналіста, не можуть автоматично кваліфікуватися за спеціальними «журналістськими» статтями Кримінального кодексу. Проте, за його словами, правова оцінка тут не завжди може бути категоричною, особливо коли йдеться про працівників редакцій, чия діяльність фактично перетинається з журналістською.

«До 99 випадків, коли йдеться про посягання, наприклад, на водія редакції, ми кваліфікувати злочин за журналістськими статтями не маємо права. Але ми ж всі розуміємо, що журналістика — це господарська діяльність. У журналістів у редакції є певний штат і певний бюджет», — сказав він.

Як пояснив Абаджян, у деяких випадках функціонал працівника редакції може виходити за межі формальної назви посади. Якщо, наприклад, трудовий договір водія передбачає не лише керування транспортом, а й виконання функцій, пов’язаних із фіксацією чи збором інформації, така роль уже потребує іншого підходу до оцінки.

«Наприклад, якщо у нас є посада водія, ми беремо випускника журналістського вузу, укладаємо з ним трудовий договір, прописуємо там прямо, що у нас та посада водія пов’язана не тільки з керуванням транспортного засобу, або, наприклад, безпосереднім проведенням аудіозаписувальної функції. Тобто по факту цей водій використовує такі ж повноваження, які надані, наприклад, оператору. Або той же самий водій може бути колумністом в газеті», — сказав він.

Водночас спікер зауважив, що чинне законодавче формулювання професійної діяльності журналіста залишає поза спеціальним кримінально-правовим захистом окремі категорії осіб, чия діяльність максимально наближена до журналістської: «Це так звані блогери або цивільні журналісти. А так само категорія, яка зайнята підтримкою журналістської діяльності. Це ті ж самі водії, звукорежисери і айтівці. Але це не означає, що якщо, наприклад, блогер зазнав насильства через свою діяльність, що такі дії будуть безкарними».

За його словами, у таких випадках правова кваліфікація можлива за іншими нормами Кримінального кодексу — залежно від мотивів і обставин вчинення злочину.

«Наприклад, при заподіянні блогеру у зв’язку з його блогерською діяльністю легких тілесних ушкоджень, такі дії можуть кваліфікуватися як злочини проти життя, якщо йдеться про особисті неприязні стосунки, або, наприклад, як хуліганські, якщо дії вчинені без приводу, з хуліганських мотивів. Крім того, діяльність блогера можна розглядати як виконання громадянського обов’язку. Дії є суспільно корисними. Понад те, якщо злочин вчинений на ґрунті виконання громадського обов’язку, то це і є обставиною, яка обтяжує покарання», — пояснив він.

Говорячи про потерпілих у цій категорії справ, він підкреслив, що кримінально-правовий захист поширюється не лише на самих журналістів, а й на їхніх близьких родичів і членів сім’ї, що прямо випливає з конструкції відповідних статей.

Водночас, зауважив Абаджян, сам Кримінальний кодекс не містить визначення кола осіб, яких слід вважати близькими родичами або членами родини, тому тут необхідно звертатися до статті 3 Кримінального процесуального кодексу, в якому наводиться виключний перелік близьких родичів і членів сім’ї.

Спікер також додав, що у випадку, коли з певних причин справу не можуть розглядати саме за «журналістськими статтями», нападника можливо притягнути до кримінальної відповідальності за загальними статтями, якщо мали місце загроза життю, тілесні ушкодження й інші правопорушення.

Фото: Офіс Ради Європи в Україні