З 2022 року Інститут висвітлення війни та миру (ІВВМ) реалізує проєкт «Україна: правосуддя наживо», що навчає журналістів етично та безпечно висвітлювати теми правосуддя й готувати судові репортажі щодо воєнних злочинів.

19 березня відбувся форум «Від свідчення до вироку. Правосуддя в умовах війни», який став підсумковою подією другої фази проєкту. У межах форуму пройшла панель «Судові хроніки: професія у воєнний час», де учасники обговорили етичні та безпекові аспекти, взаємодію з правоохоронними органами, суддями та правозахисниками, а також поділилися практичними кейсами і порадами.

Спікерами панелі стали учасники обох когорт проєкту «Україна: Правосуддя наживо». Модерувала дискусію медіаекспертка, дописувачка ІВВМ і редакторка проєкту «Правосуддя наживо» Ольга Головіна.

Модераторка панелі Ольга Головіна запропонувала учасникам окреслити ключові виклики у висвітленні воєнних злочинів — від етичних дилем до взаємодії з судовою системою.

Ольга Головіна

Судова репортерка, менторка ІВВМ Ірина Домащенко розповіла, що частина справ щодо воєнних злочинів, які почали надходити до судів у 2022 році, досі перебуває на розгляді, зокрема в київських судах: «Важливо підсвічувати такі історії, говорити, здавалося б, про вже забуті справи. Їх відклали, забули — і невідомо, що там зараз відбувається.

Головне — робити все це правильно, комунікувати зі сторонами процесу: і щодо роботи журналіста, і щодо викликів, з якими ми стикаємося щодня: починаючи від клопотань, завершуючи небажанням сторін, зокрема правоохоронних органів, взагалі щось коментувати або пояснювати нам».

Вона також підкреслила важливість вироків, хоч і заочних. Якщо сьогодні інтерес до окремих справ згасає, свідки перестають ходити на засідання і почуваються зневіреними, то з часом значення цих справ може проявитися з новою силою: «Навіть після того, як пройде декілька років, російського військового затримають та екстрадують. Люди побачать, що справедливість наступила і цей вирок виконується».

Журналіст херсонського Центру журналістських розслідувань Олег Батурін розповів, що найбільш відчутною проблемою є оперативність коментарів від прокуратури. Натомість із відповідями від судів у журналіста проблем не було, але, за його спостереженнями, деяким суддям бракувало зацікавленості щодо певних процесів.

Олег Батурін

«Деякі судді навіть мене питали, чи планую я висвітлювати якісь інші процеси. Я відчув, що вони навіть хотіли би цього», — каже Батурін.

Він також погодився, що аудиторія не завжди розуміє суть заочних процесів: «Люди іноді глузують, але я не раз уже стикався з тим, що самим злочинцям, яким повідомляли підозри або судили заочно, їм було не до сміху. Першого керівника окупаційної поліції Нової Каховки затримали на Волині в 2025 році. Зараз цей судовий процес триває. Там більше йдеться про зраду чи колабораційну діяльність, але для тих людей, які сиділи в катівні навесні 2022 року, очевидно, що ця людина також причетна і до воєнних злочинів. Тому що маховик терору був розкручений саме за його керівництва».

Судова журналістка, кореспондентка Watchers Media Аліна Кондратенко відзначила, що ситуація з доступом журналістів до судових процесів поступово покращується. За її словами, негативних випадків у судах стає менше, що свідчить про позитивну динаміку у взаємодії між медіа та судовою системою.

Але досі актуальною залишається проблема з клопотаннями для відвідування судових засідань: «Деякі суди вимагають клопотань про участь у судовому засіданні, хоча законом це не передбачено. Клопотання треба для зйомки фото і відео стаціонарною технікою. Це теж може трошки лякати чи демотивувати журналіста, тому що він прийшов робити роботу, а на нього одразу тиснуть із якимись обвинуваченнями чи питаннями. Зрозуміло, що це може відбивати бажання».

Вона також згадала, що раніше журналісти часто стикалися з нерозумінням своєї ролі з боку суддів: «Вони дивувались: “А чому вам це цікаво? А для чого вам ця справа?”. Набір таких питань, які досить дивно звучать для журналіста, враховуючи, що це ще й воєнні злочини і суспільно важливі резонансні справи».

Але, на її думку, судова журналістика розвивається, і з часом ці труднощі можуть бути подолані.

Григорій Пирлік та Аліна Кондратенко

Журналіст Григорій Пирлік, своєю чергою, розповів про організаційні бар’єри в роботі в судах: «Адміністрація чи пресслужба суддів часто не розуміють, що певний процес може бути цікавим, і тому за можливості треба подбати про більший зал, щоб журналісти не штовхалися. Інколи є враження, що доступ намагатися штучно обмежити, сказавши, що все заповнено, треба чекати в коридорі».

Він також мав проблеми у взаємодії з прокуратурою, коли деякі запити залишалися без відповіді. На його думку, всі учасники процесу з українського боку значною мірою мають бути однодумцями, сприяти одне одному, але з боку державних органів це відбувається не завжди.

Модераторка дискусії Ольга Головіна пояснила, що комунікація між державними інституціями та журналістами може бути поганою через значне навантаження: «Комунікаційні структури, пресслужби мають будувати місточки між медіа і генпрокурором, СБУ, громадськими організаціями, правозахисниками. Це для всіх буде краще. Можливо, поки що на це бракує або часу, або ресурсів».

Журналістка запорізького сайту 061.ua Ельміра Шагабудтдинова розповіла, що їхня редакція теж неодноразово стикалася з відмовами у коментарях: «Нам просто казали: “Це медійно недоцільно, бо ми бачимо репутаційні ризики у відповіді на те чи інше питання”. Або казали: "Ви ж були присутні у суді, ви ж чули все, нащо ви підходите і потім ще щось питаєте, про якийсь коментар? Ви ж не настільки тупі, щоб не зрозуміти, що відбувається?"».

Ельміра Шагабудтдинова

Також, за її словами, не завжди виправданою є практика закритих засідань. Хоча такі рішення часто обґрунтовуються міркуваннями безпеки, інколи вони виглядають суперечливо, зокрема, коли справа стосується публічних людей, які вже неодноразово відкрито розповідали про російські воєнні злочини в медіа. Журналістка додала, що самі свідки іноді не заперечують проти присутності журналістів, однак на зміну ситуації це не впливає.

Журналістка і редакторка харківського видання «Ґвара медіа» Вікторія Маньковська поділилася досвідом роботи в судах на деокупованих територіях. За її словами, там районні суди відкриті до співпраці з журналістами, однак стикаються з браком кадрів: «Це глобальна проблема правосуддя, що у них там не вистачає суддів, часто у них не вистачає прокурорів, не вистачає адвокатів. І бувало таке, що я приходила на різні справи і бачила одних і тих самих людей».

Вікторія Маньковська

Маньковська також розповіла про виклики, пов’язані з безпекою героїв матеріалів, коли довелося відкласти публікацію через загрозу для людей: «У 2024 році я писала текст про катування на Вовчанському агрегатному заводі. І якраз так склалося, що буквально за два дні до публікації матеріалу почався наступ на цьому напрямку, і я не знала вже, чи його варто взагалі публікувати, тому що мої герої залишалися у Вовчанську».

За її словами, редакція не мала морального права оприлюднювати матеріал, поки не була впевнена у безпеці героїв матеріалу, щоб росіяни не побачили це в публічному доступі та не забрали їх знову в катівні. Лише після їхньої евакуації та повторного погодження публікація стала можливою.

Журналістка «Суспільного» Олена Куренкова висвітлює судові процеси в Ірпінському суді. Вона розповіла, що і там одним із ключових викликів є нестача працівників: «Це дуже своєрідний суд, де засідання ніколи не починається вчасно. Більшість справ — заочні, і потерпілі або стежать за ними опосередковано через представників, або просто демотивовані, бо процеси тривають довго. В суді посилаються на те, що просто бракує кадрів. Там 10 суддів із повноваженнями, а мало би бути на таку кількість справ, відповідно до нормативів — 28. Також іноді  помічаєш, що там і прокурори, інші сторони не зацікавлені в тому, щоб довести справу до кінця».

Олена Куренкова

Журналістка відзначила позитивний ефект присутності медіа в судах. За її словами, увага журналістів може підвищувати відповідальність учасників процесу та їхню мотивацію: «Я помічала, що деякі учасники процесу почувалися більш вмотивованими, коли приходить преса. Прокурори цікавляться, як усе виглядало, чи нормально виглядав суд, як пройшло засідання. Це є певним посвідченням того, що наша робота важлива, і ми є певними такими контролерами, щоб це правосуддя відбувалося наскільки це можна вчасно і якісно».

Модераторка Ольга Головіна наголосила на потребі глибшого діалогу між журналістами та представниками правоохоронної системи.

«Мені здається, що нам не вистачає розмови з слідчими, з прокурорами, щоб ми почули спільні болі: вони — наші, ми — їхні. Це дає розуміння, як працюють вони і як ми працюємо. Всі ж хочуть, щоб було краще, ефективніше. Тому майданчиків, я сподіваюся, в нас буде більше», — сказала вона.

Журналістка чернігівської газети «Вість» Юлія Семенець розповіла про іншу сторону роботи з темою воєнних злочинів — спілкування з потерпілими: «Я пам'ятаю історію дружини, в якої вбили чоловіка, і вона відмовилася ходити на судове засідання. Вона каже: “Я не хочу це ще раз пропускати [це крізь себе], я не хочу свідчити, я не буду”. Я чула, як вона плаче, і намагалася говорити з нею так, щоб не нашкодити».

Юлія Семенець

За її словами, ця розмова стала однією з найважчих у її практиці, адже вимагала максимальної обережності у спілкуванні з людиною, яка переживає травму.

Щодо взаємодії з прокуратурою вона сказала, що формально комунікація відбувається оперативно, однак зміст відповідей часто не придатний для використання в матеріалах: «Вони відповідали швидко, але питання було в тому, які були ці відповіді. Їх не можна взяти в репортаж, бо людям, як і нам, нічого не зрозуміло буде».

Журналіст Іван Красіков, який висвітлює судові справи на Дніпропетровщині та Миколаївщині для видань «Антикорупційне Придніпров’я» та «Вісті Снігурівщини», поділився досвідом роботи з судами на прифронтових територіях. Він сказав, що невеликі районні суди часто залишаються поза увагою журналістів, адже для них важливий особистий контакт: «Ці маленькі районні суди, для них дуже важливо побачити людину в обличчя, познайомитись. Я приїхав, поспілкувався з суддею особисто — і вона мені на всі питання відповіла, хоча до цього на запити не відповідали».

Іван Красіков

Він також звернув увагу, що в Дніпропетровській області розглядають десятки справ, переданих з інших регіонів: «Там зараз близько 40 справ, які прийшли з Донецької і Луганської областей. Деякі стосуються подій 2014—2015 років, і їх так і не змогли розглянути, навіть київські суди. І вони самі не знають, що з цим робити».

Журналіст пояснив, що в таких умовах медіа можуть виконувати не лише інформувальну, а й певну адвокаційну функцію, стимулюючи рух справ. Він навів приклад, коли в Індустріальному суді три роки не могли розпочати розгляд справи, але після втручання журналіста засідання було призначене через декілька днів.

Ще однією системною проблемою, за його словами, є брак фінансування для друку судових повісток, без яких не можна проводити розгляд справ in absentia. Через це засідання переносять на місяці вперед, а суди змушені шукати вихід із ситуації.

Юлія Калабан

Журналістка і координаторка роботи з медіа Helping to Leave Юлія Калабан розповіла про роботу з людьми, яким організація допомогла виїхати з окупованих територій. Вона розповіла, що часто ці люди не усвідомлюють, що саме з ними відбулося: «Люди, які виїжджають із тимчасово окупованих територій, часто не підозрюють, що те, з чим вони стикалися протягом останніх років, це воєнні злочини. Вони, навпаки, відчувають провину чи страх, що їх тут будуть сприймати як зрадників. Коли я підводжу їх до цього висновку, дуже цікаво спостерігати їхню реакцію, коли вони усвідомлюють себе жертвами».

Фрилансерка з Чернігова Наталя Найдюк мала досвід висвітлення воєнних злочинів після деокупації області. Вона згадала один із перших судових процесів, коли адвокат обвинувачених запитував у жінки, яка зазнала сексуальних домагань, як це було, коли в залі були інші потерпілі й преса. Це, за її словами, виглядало неетично. Водночас вона відзначила, що з часом ситуація покращується, і судова практика стає більш чутливою до потерпілих.

Наталя Найдюк

Вона також назвала причини, через які, на її думку, свідки перестають приходити до суду: «Людям надсилають повістки, де є графа, що в разі неявки передбачена відповідальність. Люди бояться і приходять на підготовчі засідання, які тривають дуже коротко, суто щоб призначити розгляд in absentia. Вони бачать, що нічого не відбувається і потім не хочуть більше приходити.

У Чернігові зараз розглядають справа обстрілу черги за хлібом в березні 2022 року. І на друге підготовче засідання прийшло 12 людей, це люди старшого віку. Деякі з них сказали, що більше не прийдуть, тільки якщо викличе прокурор».

Журналістка «Суспільне. Чернігів» Оксана Рекун розповіла про висвітлення теми обміну військовополонених. Вона сказала, що суспільна реакція на те, що Україна повертає російських злочинців часто є емоційною і суперечливою: «В коментарях писали, що їх не треба було обмінювати, а треба було розстріляти. Але частина людей розуміє, що натомість повертають наших військових».

Оксана Рекун

За її словами, вона без проблем записала інтерв’ю з заступником генпрокурора Андрієм Лещенком, який пояснив логіку обмінів і пріоритети держави. Натомість взаємодія з представниками Координаційного штабу виявилася складною. Журналістку фактично почали допитувати про мотиви її роботи: «А нащо ви це пишете? Який це суспільний інтерес? Чи не думаєте, що допомагаєте ворогу? Я пояснювала, що люди читають, додумують, і важливо пояснити це нормальною мовою».

Однак після тривалої розмови публікацію матеріалу зрештою не погодили. Хоча, на думку журналістки, в матеріалі не було чутливої інформації, натомість він міг би допомогти краще пояснити складні рішення суспільству.

Підсумовуючи дискусію, Ольга Головіна сказала, що судова журналістика передусім є історіями про людей, адже за кожною справою стоять особисті досвіди, мотиви та долі. За її словами, саме журналістська чутливість і бажання глибше дослідити ці історії є ключовими для якісного висвітлення: «Від мене побажання — сил нам і далі робити те, що ми робимо, не втрачати надії та віри, знаходити для себе якісь практики, щоб надалі мати бажання й далі працювати в цих темах, підтримуючи один одного».

Фото надані організаторами