Я сидів у кріслі Бориса Джонсона

Я сидів у кріслі Бориса Джонсона

11 Березня 2024
635
11 Березня 2024
09:00

Я сидів у кріслі Бориса Джонсона

Юрій Луканов
вільний журналіст, для «Детектора медіа»
635
Юрій Луканов розповідає про поїздку Великою Британією, де він презентував англійські переклади двох своїх книжок.
Я сидів у кріслі Бориса Джонсона
Я сидів у кріслі Бориса Джонсона

Коли я вийшов із Міністерства закордонних справ Його Величності Чарльза, милістю Божою Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та інших Його королівств і територій Короля, то побачив кілька виняткових картинок. У районі Вестмінстера, тобто урядового навіть не кварталу, а цілого містечка, вирували  пристрасті.

Спершу я зауважив невелику групку людей, один із яких, темношкірий, мав на спині та спереду плакат із зображенням 9-місячної дитини, яка стала заручницею бойовиків ХАМАС. У руках цей чоловік тримав ще портрети інших заручників. На його плакатах містилися вимоги визволити їх із неволі. Яке цей британоафриканець мав відношення до Ізраїлю — я не зрозумів. Він обговорював щось дуже емоційно з двома жінками, і розпитати в нього не було змоги. Припускаю, що це було просто людське співчуття, яке вивело його на індивідуальну акцію.

Через дорогу в скверику йшов мітинг прихильників Палестини та противників Ізраїлю. Там я на своє велике здивування помітив кількох хасидів, або принаймні дуже схожих на них людей. Ще більше мене здивувало, що в них у руках були прапори Палестини й плакати на її підтримку. Я підійшов до одного з них і запитав, чому він, єврей, підтримує тих, хто проти єврейської держави. Його відповідь взагалі мене ошелешила. За його словами, Ізраїль не є єврейською державою. Це держава-терористка. Я запитав, яка ж тоді держава у світі є єврейською. Він відказав, що таких не існує.

Я аж ніяк не експерт у тонкощах стосунків на Близькому Сході. Пізніше я з’ясував, що частина консервативних юдеїв тлумачить релігійні тексти таким чином, що Ізраїль мав постати на запрошення палестинців. Оскільки цього не сталося, то вони не вважають Ізраїль повноцінною державою.

Хай там як, але Британія звично жила бурхливим життям і давала поживу для моїх емоцій. Вона свого часу була першою закордонною країною, яку я відвідав. До того не бував навіть у Польщі чи Болгарії, про які казали: куріца нє птіца — Болгарія (Польща) нє заграніца.

Бувши керівником пресслужби Народного Руху України (Рух-прес), я підтримував контакти з УПА — Українським пресовим агентством у Лондоні. Його заснував Тарас Кузьо, відомий нині політолог, який серед іншого написав кілька книжок про російсько-українську війну. Тоді ми факсом передавали йому інформацію, а він її використовував у своїй роботі з британськими медіа. Саме він запросив мене до Британії.

1991 рік. Ще існував СРСР, але вже впевнено рухався до свого розвалу. Тоді вже випускали за кордон всіх охочих, але ще залишалася формальність — отримання дозволу на виїзд. Тоді ще не літали прямі літаки до столиці Британії з Києва, формально столиці, але де факто провінційного міста. Коли я прилетів з Москви до Лондона, то знаєте, що мене найбільше вразило? Ні, не краса і велич колись імперської столиці. Не її музеї та інші інтелектуальні принади. А заповнені полиці магазинів.

Ні! Я не шлунок з руками. Просто тим, хто народився після здобуття Незалежності або прожив за совка невелику частинку свого життя, це уявити дуже складно. Для них повні вітрини — норма. А для совєцького чєлавєка, який нічого, крім напівпорожніх полиць продуктових магазинів, не бачив, це було справжнім шоком. Звісно, в теорії ми знали, що Захід живе багато. Але одна річ — просто знати, а зовсім інша — побачити це на власні очі. Я пам’ятаю, що в мене аж подих перехопило, коли ми зайшли в м’ясний магазинчик і крім сотні сортів усяких ковбас я узрів величезну свинячу тушу, яка звисала зі стелі.

— І це можна відрізати й купувати? — спитав я ошелешено.

— А для чого вона тут висить? — відповів мені хтось із місцевих українців, які мене супроводжували.

Тоді я побував у Лондоні та кількох невеличких містах. У Рошдейлі місцевий житель Богдан Матвійчук запросив мене на суботній гольф. Він тоді був, здається, дияконом місцевої православної української церкви. Нині він уже протопресвітер. Як на мою кипучу натуру, гра ця не досить динамічна. Але для нас, вихідців із «пролетарського» СРСР, ця «гра аристократів» також була екзотикою. Та що там казати. Навіть просто пиво відрізнялося від тієї сечі, яку ми пили в совку. «Ґіннесс» — це було щось.

Коли ми після гри сиділи в пабі й мене розпитували про життя в совку, я сказав, що заробляю на місяць еквівалент десь 5–6 фунтів, на мене подивилися співчутливо. Але з Британії я повернувся справжнім багатієм. Привіз десь 500 фунтів, які заробив, читаючи лекції для українських громад про ситуацію в СРСР. Слухачі платили за вхід 10–20 фунтів, із яких складався мій гонорар.

Зі свого туру я повернувся до Лондона 18 серпня. До від’їзду залишалося кілька днів. Я планував подивитися Лондон, походити по музеях. Але наступного ранку мене розбудив пан Михайло Добрянський, у будинку якого я жив: «Горбачова скинули!». Наголос він робив на другому складі.

На той час я все своє життя прожив  у стабільно мертвяцькій країні. Уявити собі, що перших осіб можуть скидати — це було щось за межами мого розуміння. По телевізору показували заколотників. У «лідера» заколотників Геннадія Янаєва тремтіли руки. Вони аж ніяк не були схожі на грізну хунту.

Коротше, замість ходити по музеях, я зв’язався зі своїми співробітниками в Києві. Вони факсом передавали нам інформацію про те, що там відбувалося. Тарас Кузьо перекладав це англійською. І ми поширювали це в британські медіа. Якась із наших інформацій вийшла в газеті «Independent».

До Києва я повернувся 24 серпня. Вийшов з душу й ошелешено втупився в телевізор — Верховна Рада проголошувала Незалежність. Це було цілком природним після спроби перевороту. Але все одно це було неймовірним. У це неможливо було повірити.

Цього разу я теж опинився в Лондоні в час, коли в Україні відбуваються події, які мають величезний вплив на життя планети. У Міністерстві закордонних справ на вулиці Короля Чарльза я презентував дві свої книги про війну — «The Press: how Russia destroyed media freedom in Crimea», друге видання якої випустило німецьке видавництво Ibidem Verlag за сприяння правозахисної організації Zmina, і «Reporter Volokovsky» — мою воєнну прозу, яка вийшла в американському видавництві Defiance Press. Презентаційну подорож профінансував американський фонд United Help Ukraine.

Модерував зустріч заступник голови Східної дослідницької аналітичної групи Лоуренс Бройд. Звісно, британців насамперед цікавила документальна книга про Крим. Адже з нього почалася ця страшна війна. І якраз наближалася рівно десята річниця — в ніч за 26 на 27 лютого російські військові без знаків розпізнавання захопили урядові будинки в Криму.

З британцями було легко, бо в них було повне розуміння причин і наслідків подій. Вони вислухали докладну розповідь про те, як росіяни системно нищили непідконтрольну їм журналістику в Криму. Я наголосив, що вони готувалися системно — зокрема, ще в грудні 2013 року, за два місяці до початку окупації, ухвалили поправки до свого кримінального кодексу, які передбачали кримінальну відповідальність за публічні заклики до порушення територіальної цілісності Росії. Навіть російські експерти називали ці поправки «кримськими». Вони усвідомлювали, що буде багато незгодних. Зокрема, Миколу Семену судили саме за цією статтею. Потім за нею ж порушували справи ще проти кількох журналістів, які, на щастя, на той момент були вже в Києві.

Працівники Форін офісу не ставили концептуальних запитань, відповіді на які їм і так зрозумілі. Більше стосувалося майбутнього: що робити з півостровом після окупації? Адже там багато проросійського населення. Я відповідав, що простої відповіді на це питання бути не може — треба вживати комплекс заходів і готуватися до цього вже зараз.

Мені згадалося, що саме Британія прислала свій корабель на підтримку України 2018 року під час керченської кризи. Хто б там не ставав прем’єром, але саме в цій країні ми маємо однозначну двопартійну підтримку.

Власне, це стосується не лише політиків, але і суспільства загалом. 24 лютого, у день другої річниці широкомасштабного вторгнення, Український греко-католицький собор у Лондоні мав аншлаг. З проповідями та словами підтримки виступали представники інших, неукраїнських церков. Після обіду відбувся марш українців до Трафальгарської площі, де відбувся мітинг. Участь в ньому брало, за приблизними моїми спостереженнями, тисяч до десяти людей. Разом з українцями ішли британці, поляки, литовці, білоруси, китайці, японці, естонці — це ті, кого помітив. На Трафальгарській площі відбувся масовий мітинг і молебень.

24 лютого 2024 року. Трафальгарська площа в Лондоні. Фото Марціна Мазура

Греко-католицький єпископ Кен Новаківський показав на крісло, в якому я сидів під час бесіди з ним, і повідомив, що саме в ньому сидів колишній прем’єр Британії Борис Джонсон, який на другий чи третій день широкомасштабного вторгнення приїхав до української церкви з питанням, чим він може допомогти.

Кен Новаківський разом з Борисом Джонсоном.  Фото Марціна Мазура

З Кеном Новаківським ми знайомі ще з початку 2000-х років. Я під його керівництвом працював у пресслужбі католицьких церков із підготовки візиту Папи Івана Павла ІІ. Я відповідав за зв’язки з українськими медіа. За старим знайомством він надав мені кімнату в резиденції, що дозволило мені зекономити трохи коштів з американського гранту і я зможу зробити ще пару презентаційних поїздок.

Під час поїздки до Британії презентації моїх книжок, крім Форін офісу, відбулися в Університеті Метрополітан у Лондоні, Університеті Оксфорда, Університеті Глазго, Школі славістичних і східноєвропейських студій в Університеті Коледж Лондона і редакції газети «Financial Times».

В університеті Глазго

Ще раз наголошу: жодного питання під час презентацій не було з позицій російських наративів. Британці все чудово розуміють.

Колумніст FT Якопо Деттоні поставив питання, яке, як мені здається, характеризує дискусію навколо України в західному світі: «Яка, на вашу думку, є найбільша омана в тому, як західні медіа та західна громадська думка в цілому обговорюють і характеризують війну в Україні?».

Я пояснив, що найбільша ілюзія полягає в тому, що Володимир Путін хоче миру і з ним треба домовлятися. Я нагадав, що всі поступки Москві призводили до ще більшої рішучості з її боку проводити агресивну політику. Тому зупинка війни означатиме не мир. Агресор відпочине, збере сили та за якийсь час почне нову агресію.

В редакції газети «Financial Times»

Я попередив, що буду неполіткоректним і сказав, що справа не лише в Путіні, а в цілому російському народі, більшість якого підтримувала агресію Росії проти Грузії, окупацію Криму і подальші агресивні дії проти України. Якщо Путін і піде, то на його місце прийде хтось не менше агресивний.

Тому найкращий спосіб зупинити подальшу ескалацію — це ослабити Росію до такої міри, щоб вона була не здатна воювати або ще краще розколоти її на кілька держав.

Потім він написав мені: «Дякую вам обом за організацію такої чудової розмови. Репортажі на землі — це те, що вперше привернуло мене до цієї професії, і такий досвід, як ваш, Юрію, справді має силу, щоб надихнути багатьох із нас. Так тримати — і ще раз дякуємо за ваші думки та коментарі».

Друга особа, якій він дякував, був головний редактор відділу професійного управління капіталом Юрій Бендер. Саме він організував зустріч і модерував дискусію.

Я очікував, що мене засиплють питаннями про українську корупцію, мовляв, як можна допомагати країні, де допомога розкрадається. Тема ця аж ніяк не домінувала. Хоча пару разів це питання порушували. Я погоджувався з тим, що проблема існує. При тому пояснював, що в Україні існує потужна сила — український народ, який не схвалює такі дії та водночас бореться за свою незалежність. Закликав не припиняти допомогу Україні, але при тому посилювати контроль за нею.

За підсумками поїздки можна лише сказати: «Боже, бережи Короля». Це той союзник України, який не буде хитатися у питанні нашої підтримки та затримувати постачання нам зброї.

Юрій Луканов, вільний журналіст

Фото надав Юрій Луканов

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
635
Читайте також
19.01.2024 16:00
Юрій Луканов
для «Детектора медіа»
1 021
28.12.2023 09:00
Юрій Луканов
для «Детектора медіа»
946
08.11.2023 09:00
Юрій Луканов
для «Детектора медіа»
2 229
01.11.2023 11:00
Юрій Луканов
для «Детектора медіа»
3 507
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду