На Sweet TV, а також у ютуб-каналі платформи вийшов майже годинний документальний проєкт під назвою «Голосіївський стрілок» — черговий епізод серіалу «Розслідування з Андрієм Данилевичем».

Сам факт появи такого продукту вже можна привітати. Подія, про яку йдеться, потребувала не лише новинних сюжетів у стилі «ось під’їзд, ось стрічка поліції, ось сусідка в халаті», а й спроби глибшого осмислення. Бо коли посеред столиці людина перетворює житловий район на персональний тир — це вже не просто кримінальна хроніка. Це дуже тривожний сигнал суспільству, який має спонукати критично подивитися на те, що відбулося, й усвідомити — це випадковість чи закономірність?

Ідеться про трагедію в Голосіївському районі Києва, яка сталася у середині минулого місяця. Озброєний чоловік серед білого дня відкрив стрілянину по випадкових людях просто на вулицях району, а потім забарикадувався у торговельному центрі, де взяв заручників. У результаті загинули шестеро людей, ще понад десять отримали поранення. Серед жертв — випадкові перехожі, покупці магазину, люди, які просто опинилися поруч із чужим божевіллям.

Нападником виявився Дмитро Васильченков — уродженець Москви, який жив у Києві. Його фотографії автори проєкту демонструють у кадрі, створюючи атмосферу документальної достовірності. Але виникає дивний ефект: обличчя є, а імені майже немає. Наче йдеться не про конкретну людину, а про якесь міфологічне зло, яке телевізійні шамани бояться назвати вголос, аби воно не вилізло з екрана просто під рекламний блок про знижки на піцу. Хоча для справжнього розслідування називати речі своїми іменами — не сміливість, а професійний мінімум.

І тут виникає головне питання: чи вдалося авторам справді зануритися в причини трагедії, атмосферу, механіку деградації людини й реакцію суспільства? Чи це лише ще один телевізійний атракціон у жанрі «серійний жах під попкорн», де трагедія акуратно нарізається монтажем під тривожну музику і драматичний голос ведучого?

Автори передачі будують розповідь за класичною схемою психологічного трилера. Ведучий із тривожною інтонацією ставить питання: ким був стрілець насправді? Людина, яка зламалася? Людина, яку ніхто не помічав? Чи той, хто роками готувався до дня, коли вийде зі зброєю до людей? І далі звучить майже афористична фраза: «Подібні злочини рідко народжуються за одну хвилину. Їм часто передує тиша. Довга. Непомітна. Небезпечна».

Сусідка згадує, що про стрільця фактично ніхто нічого не знав. Він майже не спілкувався з людьми, тримався осторонь. «На роботягу не схожий», — каже вона. Виглядав інтелігентно, був акуратний, постійно ходив із рюкзаком. І в цій буденній деталі — рюкзак, охайність, мовчазність — є щось особливо тривожне. Масова культура давно навчила людей боятися крикунів і психопатів із божевільними очима. Але значно страшніше, коли катастрофа виглядає як звичайна людина, що чемно заходить у під’їзд і каже «добрий вечір».

Інший сусід згадує, що Васильченков був колишнім військовим, воював під Бахмутом. Каже прямо: «мутний був». Мало з ким контактував, навколо нього крутилися якісь словесні конфлікти. І тут автори ніби обережно підводять глядача до думки про людину, яка поступово випадала з реальності. Не в стилі кіношного лиходія, а значно страшніше — тихо, побутово, непомітно.

Ведучий звертає увагу, що перед своїм злочином головний персонаж власноруч підпалив свою квартиру. «Здавалося, що він намагався знищити все, що лишалося після нього. Це означало тільки одне: він планував йти до кінця».

Сусідка згадує, що в нього був сейф, а під час пожежі було чути, як усередині вибухають патрони. Це вже не метафора про «небезпечну тишу». Це буквально склад боєприпасів у типовій міській багатоповерхівці, де за стінкою хтось варить борщ, дивиться футбол і навіть не підозрює, що живе поряд із людиною, яка давно веде власну війну — тільки вже не на фронті, а всередині себе.

Ще родичі загиблих розповідають, як вони дізналися про загибель своїх, якими людьми вони були. Це викликає співчуття, породжує страх і викликає питання: чому таке сталося? Що зробити, аби таке не повторилося?

Автори дещо зробили в цьому напрямку. Одну з можливих причин трагедії автори пов’язують із самою особистістю Дмитра Васильченкова. У фільмі з’являється психолог Олена Шершньова, яка змальовує його психологічний портрет.

За словами Шершньової, Васильченков давно страждав на маревні ідеї, параною, манію переслідування. Він звертався до правоохоронців зі скаргами про те, що за ним нібито стежать, публікував у соцмережах тематичні дописи, які вказували на поступове занурення у власний замкнений світ підозр і образ. Усе це складається в образ людини, яка дедалі сильніше відчувала власну незатребуваність і нікчемність. І це дуже важлива думка: іноді масове насильство народжується не лише з ненависті, а й із патологічного бажання хоч щось довести світові. Навіть якщо єдиний спосіб — змусити світ вимовити твоє ім’я у випусках новин.

На цьому спроби авторів розібратися з контекстом завершилися. Тим часом, підстав для розслідування було безліч. Зокрема, та ж Олена Шершньова згадала, що Васильченков звертався до російського терориста Ігоря Гіркіна з якимись пропозиціями, але був проігнорований. Ще журналісти у новинах повідомляли, що Дмитро Васильченков після служби в українській армії певний час жив у Росії й уже після початку війни підтримував із нею зв’язки. Деякі джерела стверджували, що в період 2015—2017 років він жив у Рязані, а також мав рахунки в російських банках.

Ці факти автори розслідування проігнорували. Чи не дають вони підстави поставити питання про можливих кураторів у Москві? Зокрема, колишній посол України в Білорусі Роман Безсмертний в інтерв’ю Дмитру Тузову на радіо NV наводить вагомі аргументи на користь такої версії.

Він говорить, що спецслужби зчитують цифрові сліди людини, формують її алгоритм і починають «годувати» її певним контентом. Людина насичується ненавистю або певною інформацією, навіть не підозрюючи, що її психологічний стан моделюють ззовні.

Безсмертний наводить приклади з європейської практики, коли людей (часто мігрантів або тих, хто має фінансові труднощі) залучають до виконання дрібних доручень за плату — наприклад, щось кудись перевезти. Людина вважає це звичайним заробітком і не знає, що вона вже є частиною диверсійної операції.

За словами Безсмертного, об’єкт доводять до певного психологічного стану (крайнього відчаю або агресії), і коли звучить команда «фас» (у вигляді конкретної задачі або провокації), людина діє вже як запрограмований інструмент.

Також повідомлялося, що убивця мав зареєстровану зброю. Але отримати дозвіл на володіння зброєю — ціла бюрократична процедура. Здається, тут можна спробувати розібратися, яким чином він отримав знаряддя вбивства, а також поговорити про систему реєстрації зброї.

Уже згадуваний Роман Безсмертний говорить, що хоча карабін (Kel-Tec) був офіційно зареєстрований як мисливська зброя, насправді це військовий карабін подвійного призначення. За словами Безсмертного, він називається «мисливським» лише для того, щоб законно бути присутнім на ринку.

Безсмертний пояснює, що ця зброя (під пістолетний патрон) складається навпіл і легко ховається навіть під піджаком, що дозволяє професіоналу діяти непомітно, попри наявність офіційних документів на неї.

Він наводить нюанс: стрілець раніше мав конфлікти, але зміг укласти мирову угоду в суді. Саме це дозволило йому зберегти право на володіння зброєю та не втратити ліцензію. Безсмертний ставить риторичне питання: звідки у цієї людини взялися гроші на такі виплати й адвокатів? Вочевидь натякаючи на зовнішнє фінансування.

Він використовує цей випадок як доказ того, що в Україні під виглядом легальних «мисливських рушниць» насправді перебуває величезна кількість бойової за своєю суттю зброї, що потребує негайного врегулювання законом.

У фільмі демонструються кадри, де після пострілів убивці двоє поліціянтів починають тікати з місця події. Здавалося б, це причина також глибше поговорити про реформу, яку проводили у МВС, про якість підготовки особового складу. Цю проблему згадали між іншим. Колишня заступниця міністра оборони сказала коротко про переговорницю від поліції, яка намагалася вести діалог з убивцею, який узяв у заручники відвідувачів супермаркету. Але вона просто констатувала факт, що в поліції невеликий досвід в цій сфері.

Після цієї події в соціальних мережах почалася дискусія про право володіння зброєю. Це ще одна тема, яка могла б бути досліджена в такій програмі. Про неї згадали, але мимохідь. Адвокатка Регіна Гусейнова сказала, що поліція безпорадно поводилася, у поліції нема підготовки в таких ситуаціях, тож люди повинні мати можливість себе захистити. Адвокат Дмитро Кострюков вважає, що в побутових конфліктах люди хапатимуться за зброю, тому він проти.

У підсумку передача справляє враження не розслідування, а радше якісно зробленої хроніки трагедії. Змістовної, емоційної, місцями навіть сильної за атмосферою. Автори сумлінно збирають свідчення, реконструюють події, показують страх сусідів і моторошний побут людини, яка поступово перетворювалася на вбивцю. Але майже всі великі питання, що постали через цей злочин, так і залишаються недослідженими. Передача лише торкається деяких із можливих тем — і одразу відступає назад у безпечний жанр телевізійної драматизації. Тож головне питання після перегляду звучить доволі просто: чи можна називати розслідуванням програму, яка так і не наважилася по-справжньому розслідувати причини трагедії?