Кляті вороги не дали до кінця зануритися у іншу, дуже відмінну від нашої реальність: сеанс американського фільму «Диявол носить Прада-2» перервався за хвилин 25 до закінчення через повітряну тривогу. Реальність, як часто буває сьогодні, вирішила нагадати про себе - без гриму, без стилістів і без права на монтаж. Вона дуже контрастувала з тим, що нам показували на екрані.

Мусив додивлятися наступного ранку. Як відомо, це продовження однойменного фільму, який вийшов на екрани рівно двадцять років тому - тобто ще до того, як світ остаточно збожеволів, але вже впевнено рухався в цьому напрямку. Він був про моду, точніше про модну індустрію, яку автори нібито прагнули показати не в гламурній обгортці, а  з середини.

Як перший фільм, так і другий, зроблені дуже динамічно: короткі репліки, насичені іронією і жартами, короткі динамічні епізоди - щоб глядач раптом не задумався про щось зайве, наприклад, про реальне життя. Меріл Стріп після першого фільму отримала «Золотий глобус» за найкращу жіночу роль - можливо, за здатність лякати людей одним поглядом без застосування важкої техніки. Акторка Емілі Блант після цього фільму стала затребуваною в Голлівуді і зіграла чимало помітних ролей - гламур, як бачимо, іноді працює як соціальний ліфт.

Дія аж шкварчить - так бурхливо розвивається. І це не дивно, адже вона відбувається в Нью-Йорку, місті, яке кипить і вирує навіть вночі. Хоча думаю, що понад 99 відсотків мешканців міста дивляться це як казку. Вони хоч і киплять разом з мегаполісом, але вбираються хто в шо і дуже мало стежать за модою - мабуть, зайняті виживанням. Там можна зустріти жінок у нібито розкішних сукнях і в поношених кросівках; чоловіків - у піджаках і шортах. Тобто реальний Нью-Йорк виглядає як експеримент, можливо, над здоровим глуздом.

Гламур я там бачив або на вітринах магазинів, або десь на Уолл-стріт, в бізнес-центрі, де ходять акуратні чоловіки в акуратних костюмах і краватках – краватки  настільки акуратні, що здається, ніби їх щоранку прасують разом із сорочками. Враження таке, що, як тільки вони виходять з офісу, то тут же переодягаються в машині у шорти і старі шльопки на босу ногу - щоб знову стати собою.

Звісно, гламур живе десь на подіумах, галереях, де виставляють розрекламовані маркетологами твори, та інших закладах, куди люди з вулиць мають обмежений доступ - як у музей, але дорожче і з дрес-кодом. Однак на вулицях його майже нема. Я би сказав, що це місто фріків, які не переймаються тим, що про них думають оточуючі - і, можливо, саме тому виглядають живішими за персонажів глянцю. У мене божевільна мрія переїхати туди місяці на три і написати книгу або серію публікацій про фріків Нью-Йорка. Але це ліричний відступ - майже такий самий, як у цьому фільмі.

Нагадаю, що в першому фільмі випускниця університету-журналістка Енді Сакс (Енн Гетевей) влаштовується помічницею до головної редакторки журналу моди «Подіум» Міранди Прістлі (Меріл Стріп). Вона наївна, одягнута в одяг з розпродажів і бігає, як несамовита, виконуючи доручення шефині - від того, щоб купити їй зранку каву, організувати зустріч до зовсім божевільного: дістати текст ще не виданого нового «Гаррі Поттера» для дочок начальниці. І вона з цим справляється - бо інакше не було б сюжету. А головна редакторка така собі хижачка, яку нібито всі бояться - хоча виглядає це більше як корпоративний ритуал.

Врешті Енді занурюється в гламурний світ, бере участь в модних тусовках, починає носити розкішні сукні - тобто стає частиною системи, яку спочатку, здавалося,  не сприймала. Її хлопець каже, що хай вона хоч стриптизом заробляє, але не існує на побігеньках у начальниці. Закохані, мовляв, стали різними і врешті розходяться - класична жертва кар’єри на вівтар глянцю.

Енді каже шефині, що не хоче так жити. Та їй відповідає, мовляв, не бреши, бо всі мріють жити саме так. І в цій фразі, мабуть, більше правди, ніж у всьому журналі «Подіум». Але Енді звільняється і влаштовується в якесь серйозне видання - своїм вчинком показуючи, що гламур привертає далеко не всіх, хоча дуже намагається.

Другий фільм - продовження. Енді вже зріла журналістка - отримує професійну нагороду за журналістське розслідування і тут же дізнається, що вона і ціла команда профі звільнені з їхнього видання через оптимізацію. Оптимізація, як відомо, - це коли людей стає менше, а роботи - більше, і всі мають бути щасливі.

І вона отримує пропозицію на роботу в тому ж «Подіумі» - завідувачкою відділу публіцистики. Себто повертається вона саме туди, де свого часу не змогла існувати і пішла звідти. Що вона там робитиме? Намагатися змінити або здолати систему гламурної журналістики? Почати бунтувати? Інакше який сенс занурюватися туди, де їй так не подобалося, де вона не змогла існувати?

Однак, враження таке, що це просто друга серія першого фільму. Майже без часового розриву. Герої навіть виглядають аж ніяк не старшими на двадцять років - мабуть, секрет у кремах або в режисері (Девід Френкель), який вирішив залишити все, як є. Зміни відбулися хіба що зовнішні: журнал, відгукуючись на виклики часу, став сайтом, на ньому демонструють стріми з показів моди - тобто гламур успішно перекочував у цифру і тепер доступний навіть тим, хто не має на нього грошей.

Себто журналістика про моду зазнала формальних змін. Але по суті лишилася такою ж лакованою, красивою, яка до реального життя не має стосунку. Можливо, вона не може бути інакшою в такому виданні, але тоді, чому Енді, якій все це не подобалося раніше, повертається туди  ж і не відчуває жодного дискомфорту? Певне, інакше не було б кіна.

Ще з’явилися новомодні слівця на зразок бодіпозитиву, яке головна редакторка не дуже пам’ятає і вживає на нараді «бодінегатив», хоча тут же виправляється - гламур теж вчиться, хоч і неохоче. А на місці помічника сидить бодіпозитивний товстун Чарлі-стілець, якого так називають, бо він не встає зі стільця - так він сам про себе каже. Либонь, це жарт.

Двадцять років тому навіть уявити собі таке було тяжко, бо на той час в моді були стрункі і «Подіум» дбав про свій імідж. Міранда навіть Енді називала товстою, хоча та була струнка дівчина - просто, мабуть, не вписувалася в священні пропорції 90-60-90. Але після 2010 року, коли соцмережі дали голос користувачам, модні бренди почали включати різноманітні тіла в маркетингові кампанії, реагуючи на запит суспільства на інклюзивність - або принаймні на запит виглядати інклюзивними.

Перший фільм називають культовим, бо він вважається еталонним фільмом про моду. Підозрюю, що і другий теж отримає такий же статус - культовість, як відомо, іноді передається у спадок. Зроблю припущення, що культовий він серед тих, хто ретельно стежить за модою і боїться виглядати відсталим від життя, бо в нього або в неї каблук нижче, ніж диктує мода, брови зігнуті не належною дугою, а сукня чи штани закороткі або задовгі. А ще серед тих, кому подобається дивитися казки з іншого світу, до якого вони не мали і ніколи не матимуть причетності - але дуже хочуть зазирнути хоча б у шпарину.

Чому казки? Бо там все красиве, прилизане, відмакіяжене, як на фото із самого журналу «Подіум» - реальність після ретуші. Перший фільм виграв приз MTV Movie Awards у номінації «Найкращий лиходій» (Меріл Стріп). Але Міранда лиходійка лише до певної міри. Коли вона заходить до редакції, то всі метушаться, адже ніби бояться її, бо вона нібито дуже жорстка, розмовляє з підлеглими вимогливо. Але, якщо вона і хижачка, то якась беззуба - нікого не з’їла, нікому навіть пальця не відкусила. Трохи поінтригувала і не допустила, щоб видання продали не в ті руки і відповідно її не усунули з посади. Але інтриги теж якісь легкі, без особливого напруження - як фітнес без поту.

Якщо там любов, то дуже дистильована - ні пристрастей, ні сліз, ні помсти. Хіба що один момент, коли Міранда каже, що розлучається. Але цей епізод виглядає як випадковий - трохи засмутилася і живе собі далі, не зіпсувавши макіяж.

Колишня помічниця Міранди Емілі Чарльтон (Емілі Блант), яка зробила кар’єру в модному домі і яка інтригує і намагалася посісти місце Міранди, програє їй в інтригах. Перемогти допомагає Енді. Емілі аж ніяк не ображається через це і вони з Енді залишаються подругами - гламур не терпить зайвих емоцій, вони псують картинку. Жодних драм і бажання помститися - майже утопія.

Найбільша трагедія - це несподівана смерть власника холдингу, якому належить «Подіум». Він зненацька падає на відзначенні свого 75-річчя і віддає Богові душу. Герої трохи посумували, але тут же повернулися до свого звичного настрою - дедлайни не чекають навіть після смерті. Правда, доводиться поборотися із самовпевненою дурістю спадкоємця покійного. Але головні героїні так же легко долають цю проблему, як і всі інше - гламур, як виявилося, універсальна зброя.

Отож, я би сказав, що ці фільми - гламур про гламур. Самодостатній, герметичний і майже стерильний. Самі сценарії написані за принципами гламурної журналістики – і життя нібито буяє, і конфлікти трапляються, і драми відбуваються, але так, щоб, не дай, Боже, не засмутити глядача, щоб не перейти червону лінію і не показати реалії, які далеко не такі привабливі.  Всі актори дуже впевнено зображують імітацію життя, роблять це так, шо виглядає переконливо. Ймовірно, це і приваблює широку публіку.  

Перший фільм став одним з найприбутковіших у 2006 році - його касові збори майже вдесятеро перевищили витрати на виробництво. Чому б не зняти в такому ж дусі і другий фільм? Якщо формула працює, її не змінюють, її тиражують.  Станом на травень нинішнього року він теж успішно стартував, зібравши 77 мільйонів доларів за дебютний вікенд.

Народу подобається гламур. Особливо той, до якого він не має жодного стосунку.