Героїня «Аварії», 35-річна мешканка Турина на ім’я Марчела (чудова робота Джулії Маццаріно), втрачає роботу. Також їй треба повернути довіру доньки, котра живе з батьком. Тож, потрапивши в аварію, Марчела купує евакуатор і таким чином вступає в цинічний і жорстокий бізнес, у якому доволі безжальні закони. Евакуатори відвозять постраждалі машини з місця пригоди, і за цю послугу водії отримують гроші готівкою. По суті, вони як хижаки, котрі змагаються за те, хто першим опиниться біля здобичі. Оригінальність фільму в тому, що всі події, зокрема за межами машини, зняті тільки з одного ракурсу, ізсередини кабіни. Таке обмеження дає виняткову емоційну близькість до героїні. Здається, їй не вижити — але вона перемагає конкурентів силою інтелекту, ну й трохи завдяки удачі.

Для режисера Джузеппе Ґарау «Аварія» — повнометражний дебют. Важливо те, що в Києві відбулася світова прем’єра стрічки — в програмі «Форма».

• Читайте також: Від «Бен-Гура» до «Секрету Розочки». У Києві розпочинається 52-й міжнародний кінофестиваль «Молодість»

Ми поговорили з Джузеппе незабаром після першого показу.

— Як виникла ідея цього фільму?

— Все почалося з того, що я сам потрапив в аварію. У водія вантажівки стався напад і він врізався в мою машину, причому я був із донькою. За кілька хвилин навколо було повно евакуаторів. В Італії, особливо в Турині, де я живу, вони залишають свої номери людям у барах і в крамницях. І коли перехожі бачать аварії, то викликають евакуатори й отримують за це 150 євро. Тож я застрибнув в евакуатор із цим хлопцем, і мене зачарував його світ. Я став просто одержимий цією справою, почав помічати евакуатори скрізь, проводив із ними цілісінькі дні, спостерігав за їхньою робочою рутиною. Зрештою, я уявив, що в цей тіньовий світ потрапляє м’якосердий персонаж, який намагатиметься вижити. Тож подивімося, що з того вийде.

— Чому ви вирішили надати фільму саме такої форми?

— Я знімав документальні та короткометражні фільми, але в якийсь момент мені набридли звичайні способи розповідання історій. Я робив документальний фільм для однієї платформи, і вони були одержимі показом кожної деталі. Якщо на екрані кажуть фразу, ти маєш показати, що відбувається. Мені здається, що сьогодні існує конформізм кінограматики, пов’язаний із платформами, і це нормально. Але я вважаю, що глядачі повинні мати можливість досліджувати інші форми, і тому було цікаво, що станеться, якщо ми знімемо весь фільм лише з однієї перспективи. Я думаю, що глядачі таким чином вступають у дуже інтимні стосунки з персонажем. Увага завжди зосереджена на Марчелі. Це схоже на відчуття клаустрофобії, ізоляції, на мою думку, притаманне і нашому суспільству. Це дуже деперсоналізований процес: ти більше не є собою, ти одне ціле з машиною. Якби в мене була можливість зробити фільм звичайним способом із великим бюджетом, це була б нудна історія. Тим паче в мене був великий бюджет на той документальний проєкт, але продюсери не допустили мене до остаточного монтажу. Краще мати менше грошей, але свободу експериментувати й висловлювати нові ідеї. Тож ми зняли «Аварію» за 10 днів із 20 людьми.

— А як довго ви шукали виконавицю головної ролі?

— Я її вже знав, бо вона знімалася в моїй короткометражці раніше. Я думаю, що в Джулії є якась магічна якість у тому сенсі, що вона переносить персонажа в неземне місце. Вона багато грає в театрах. У неї такий тип класичної краси, яка, мені здається, відповідає новим тенденціям кіно. Вона дуже особлива, як на мене.

Вона завжди була на майданчику, завжди зі знімальною групою. При такому способі зйомки актрисі ніде сховатися, ви не можете врятувати її за допомогою зміни планів, і жодної музики, яка б допомагала персонажу, так що це було дійсно важко для неї, але вона блискуче впоралась.

— А що було найскладнішим під час зйомок для вас?

— Відсутність моніторів для перегляду відзнятого.

— Ого!

— Сьогодні, коли ви знімаєте, ви завжди бачите, як що виглядає: подивімося, як це, дубль один, дубль два. Ми фільмували на плівку 16 мм і нічого не бачили. Відкрили для себе весь матеріал через два тижні. З плівкою — це постійний страх, що щось пішло не так, чи була вона проявлена, чи були проблеми зі світлом. Тому робили так: 2-3 дублі з одного блоку плівки, потім із другого. Тож це був виклик, але й дуже самобутньо, й тому весело, тому що не потрібно дивитися на монітор, ти з акторами, ти дійсно відчуваєш, що відбувається.

— Чи справді цей евакуаційний бізнес такий жорстокий?

— Наприклад, того тижня, коли ми знімали, було спалено шість евакуаторів у Турині. Тож там справді дуже гостра боротьба. Звичайно, це не схоже на мафію, як у фільмі. Але вони дійсно можуть бути жорстокими. Якщо згорить ваша вантажівка, то ви вилетите з бізнесу на кілька тижнів, а конкуренти працюватимуть більше.

— Цих людей шкода. Дуже нелегкий хліб.

— Так. І зважте, що їм доводиться, зокрема, жити завдяки трагедіям.

— Що ви відчуваєте з приводу світової прем’єри в Києві?

— Коли я отримав запрошення, то був дуже зворушений і гордий, тому що «Молодість» для мене — престижний фестиваль дебютів, що існує 52 роки, з акредитацією FIAPF. Я почувався аутсайдером індустрії протягом багатьох років. Тож участь в офіційній експериментальній секції мала для мене велике значення. Хтось оцінив мої дослідження, хтось сказав: «Так, це справді експериментальний фільм». Учора було дуже гарно спостерігати за глядачами, за їхньою реакцією, за сміхом — вони дуже багато сміялися. Для режисера це щоразу як уперше. Тож я дуже радий, що приїхав.

• Читайте також: Родина як поле бою, онлайн-порятунок і український клезмер. Парадокси режисерських пошуків на «Молодості»

— Як кінокритик не можу не поставити таке питання: що ви думаєте про італійський неореалізм? Для вас це догма чи актуальний кіноінструмент?

— Я думаю, що він усе ще працює. Наприклад, «Викрадачі велосипедів» Вітторіо Де Сіка. Я досі вважаю їх такими сучасними. Це чисте кіно.

— Про що буде ваш наступний фільм?

— Я ще нікому не казав, але вам скажу: хотів би розповісти історію про дівчину, яка хоче бути кінорежисеркою. Мені дуже подобаються фільми про кіно. Тому хочу кинути собі виклик у цьому. Уявляю собі кінець і початок історії, але ще не пишу. Насправді це дуже свіжа ідея, десь два тижні тому я почав думати про неї.

І ще один, більш божевільний проєкт «Slam Fight» — про азартні ігри, як гравці ставлять на дівчат, котрі б’ються вночі з волоцюгами в Турині. Нелегальні бої. Але це занадто дорого, тож, можливо, то справа майбутнього.