Як не прикро це визнавати на другому році широкомасштабної війни, але, на жаль, підхід держави до взаємодії з культурним середовищем досі лишається рудиментарним. Це до болю знайомий зверхній патерналістський погляд, коли «держава краще знає, що робити», саме тому дивиться на «культурну мережу» (систему державних і муніципальних закладів культури) як на свою власність, з якою може чинити на власний розсуд. На противагу цьому вітчизняне культурне середовище за останні роки змінилося дуже відчутно. Пройшовши крізь кілька дуже складних років, сьогодні ми точно знаємо, що побудувати сильні сталі інституції — лише половина справи, набагато складніше (і відтак важливіше) зуміти їх захистити й зберегти. Культурна спільнота потроху навчилася опиратися спробам «валити» інституції або втручатися у їхню роботу. А головне — ми врешті усвідомили, що боротьба за захист зробленого в нинішніх умовах є радше природним процесом, аніж приводом для драми.

У цьому сенсі показовим є приклад «Довженко-Центру», ключової української культурної інституції в галузі збереження кіноспадщини, боротьба навколо якого триває вже близько двох років — відколи Олександр Ткаченко, керівник МКІП, що тоді керувало «ДЦ», без жодних причин відмовився підписувати контракт з Оленою Гончарук, яка вперше перемогла в конкурсі на посаду директорки центру ще у квітні 2021 року.

Тоді культурна спільнота не зуміла відстояти цю перемогу (точніше, навіть не зробила системних спроб, вочевидь, просто не вірячи у шанс щось змінити). Якщо згадати контекст тих подій, то нескладно зрозуміти, чому так сталося. За пару місяців до того відбувся конкурс на посаду директора Держкіно, який виграла тоді нікому в професійній спільноті не відома Марина Кудерчук. Тієї ж весни гучно відбувалося інституційне повалення Українського культурного фонду: спершу фонду «в ручному режимі» змінили Наглядову раду, згодом відкрили кримінальне провадження проти тодішньої очільниці УКФ Юлії Федів.

У той момент видавалося, що ключові культурні інституції валяться на наших очах за принципом доміно. Культурне середовище не відчувало сил цьому протидіяти, ба навіть відчуття спільнотності мали далеко не всі — замість згуртованості панували втома та відчуття безсилля.

• Читайте також: «Ситуація з “Довженко-Центром” — це плювок в обличчя». Стенограма засідання парламентського комітету

Майже на півтора року боротьба за «Довженко-Центр» перейшла в «тихий» режим. У цей час Олена Гончарук багато говорила спершу з керівництвом МКІП — Олександром Ткаченком, Ростиславом Карандєєвим та іншими; згодом — з Мариною Кудерчук, пояснюючи функцію та структуру центру й адвокатуючи ідею його неподільності. Паралельно з цим команда центру працювала над оновленою стратегією інституції та розвитком ком’юніті, розуміючи, що справжня боротьба за інституцію ще попереду.

Вирішальний період настав після перепідпорядкування «Довженко-Центру» Держкіно: майже одразу з’явився наказ про «реорганізацію» центру. Саме ці два роки «домашньої роботи» дозволили команді центру пережити всі непрості події минулої осені та зими: обшуки СБУ та прокуратури, спроби призначення «в.о. директора» з боку Держкіно, призначення, а потім спробу зриву повторного конкурсу та навіть відкриття кримінального провадження проти Олени Гончарук.

• Читайте також: З’їсти по шматках. Про що насправді говорить «реорганізація» Довженко-центру

Що ж змінилося за ці два роки й чому зараз культурна спільнота відчуває сили та сенс відстоювати «Довженко-Центр»? По-перше, накопичився досвід спротиву, а по-друге, культурна спільнота вже напам’ять знає всі ці прийоми гри в наперстки. Так, вони бувають дуже неприємні, але не можуть змінити головного — нашої готовності опиратися.

Боротьба за «Довженко-Центр» триває, але є усвідомлення, що за гамбурзьким рахунком «ДЦ» вже переміг: доки він має сильну лідерку, добру команду та консолідовану підтримку середовища, зробити з нього ручну керовану інституцію майже неможливо.

• Читайте також: Держкіно може відновити наказ про реорганізацію «Довженко-Центру» в будь-який момент, — Олена Гончарук

Зовсім по-іншому розпочалася історія конфлікту навколо київської консерваторії. Це протистояння, на відміну від попереднього — внутрішнє, проте не менш засадниче, оскільки йдеться про битву за назву консерваторії, але насправді — також і за її ідентичність.

Історія ця тягнеться вже майже рік, але активно почала розгортатися протягом останніх місяців, перерісши у відкритий конфлікт. Одна його сторона — це студенти й викладачі консерваторії, а також музична спільнота, які вимагають вилучення імені Петра Чайковського з назви закладу.

Інша, як не дивно, — це керівництво консерваторії.

Аргументи на користь перейменування закладу очевидні: з початком широкомасштабної війни російські культурні імена та явища в українських реаліях є недоречними та виглядають, щонайменше, дивно. До того ж образ Чайковського є одним із найширше вживаних російською пропагандою.

Аргументація ж керівництва консерваторії зводиться до того, що в закладі навчаються китайські студенти, для яких буцімто ім’я Чайковського в назві вишу — питання престижу та важливий аргумент для платного навчання там. Паралельно на сайті закладу з’являються публікації з історії консерваторії, що могли б обґрунтувати рішення лишити назву без змін.

На жаль, розмови про «українськість» Чайковського не витримують жодної критики. Адже, по-перше, композитор не лише ніколи не мав української ідентичності, ідентифікуючи себе як «російську людину», а й, по-друге, не мав також жодного відношення до київської консерваторії — його ім’я закладу присвоїли в 1940 році, до століття від дня народження Чайковського.

Уся ця історія виглядає настільки самоочевидною, що тут, здається, і не може бути конфлікту. Проте це не просто конфлікт, це протистояння на рівні цінностей. В останні кілька тижнів події цієї історії розгортаються на максимальній швидкості: вже навіть Міністерство культури засвідчує розуміння проблеми з наявністю імені Чайковського в назві київської консерваторії, студенти й частина викладачів збирають підписи під петицією про перейменування закладу та проводять акції протесту. Лише за перший тиждень березня з консерваторії звільнилася низка професорів, що роками керували кафедрами: серед них Володимир Сіренко, Алла Загайкевич, Олена Корчова та інші. Протистояння між людьми, які люблять київську консерваторію, й тими, хто нею керує, триває. Але вже зараз очевидно, що переможе в довгостроковій перспективі.

Ще один «протестний» випадок останніх тижнів у культурі — ситуація навколо Шевченківської премії. І це історія про те, що можна відстоювати власні переконання, навіть представляючи державну інституцію чи процедурну практику. І що інститут репутації важить саме тоді, коли твій соціальний капітал допомагає тобі захищати принципи, в які ти віриш.

За останні кілька років Шевченківська премія з припорошеної пилом державної нагороди перетворилася на сучасний проєкт, чиї шорт-листи рік від року ставали все кращими та репрезентативнішими. Імена переможців останніх років, серед яких були Тіберій Сільваші, Катерина Калитко, Наталка Ворожбит, Тамара Трунова та інші, давали надію, що премія стала на нові рейки й надалі остаточно закріпить за собою статус престижної мистецької відзнаки, яка справді тримає руку на пульсі вітчизняного культурного процесу.

Саме тому скандал навколо премії став дуже прикрим. Все почалося із зустрічі Володимира Зеленського з діячами культури 9 березня. На цій зустрічі вже колишній голова Комітету премії Юрій Макаров висловив пропозицію доповнити цьогорічний список номінацій додатковими відзнаками «За внесок у перемогу».

Направду ця пропозиція виглядає досить дивною, попри всю важливість мистецьких творів, що осмислюють події війни та суспільні трансформації, спричинені нею. Адже дуже багато творів, створених після 2014 року, за тематикою та духом на 100 % є мистецтвом під час війни. Чимало авторів подібних творів уже стали номінантами та лауреатами Шевченківської премії.

Проте Офіс президента відреагував на пропозицію позитивно, відклавши оприлюднення цьогорічних результатів премії. Як і вартувало очікувати, «ручний режим» цих змін і відверто порушений порядок Положень премії, за яким одного бажання для запровадження нових номінацій не досить, викликали у професійного середовища та громадськості обурення.

За кілька днів як голова комітету Юрій Макаров, так і члени комітету склали свої повноваження. Щоправда, з різними «мотиваційними листами»: якщо пан Макаров, йдучи з посади, засвідчував свій жаль, що його пропозиція призвела до таких невтішних наслідків, то члени комітету влучно вказували на ризики «ручних» змін в умовах і Положенні премії та важливість прозорих процедур.

• Читайте також: Відставка голови Комітету Шевченківської премії означає, що він визнає існування репутації

Аби зрозуміти, про що насправді йдеться, важить усвідомлювати реальну роль Шевченківської премії у вітчизняній системі культури. Це не просто головна мистецька відзнака національного рівня, це заразом і досить точний хронометр, що показує актуальний стан українських культурних політик. У премії були непрості часи, коли лауреати не відповідали отриманим званням, тож репутацію Шевченківської премії згодом довелося відновлювати фактично з нуля. Саме тому навіть гіпотетична можливість повернення до управління в ручному режимі й ігнорування правил і процедур була б дуже небезпечним сигналом, особливо під час війни.

Намір відзначити роботу людей культури під час війни — це чудово, але дотримання прозорих правил і процедур є критично важливим для розбудови сталих інституцій і, як результат, демократичної держави. Саме тому чітку та консолідовану реакцію на ці події як членів комітету премії, так і ширшого професійного поля можна вважати доброю ознакою, що замість толерантності до подібних сумнівних рішень врешті приходить готовність відкрито говорити про небезпеки, що вони із собою несуть. І це дуже важливий маркер змін.

• Читайте також: Віталій Портников, «Хорея козацька» та Ірина Цілик названі лауреатами Шевченківської премії

Що об’єднує ці «протестні» явища в культурі й чому варто розглядати їх у комплексі? По-перше, тому, що в їхній основі лежить запит на дотримання базових принципів демократії: справедливість, доброчесність, прозорість, повагу до букви й духу закону тощо. Команди інституцій, експерти, викладачі, студенти, представники культурної спільноти та прості громадяни, яким болить доля «Довженко-Центру», київської консерваторії та Шевченківської премії, — це люди, які розуміють, що культура важлива. І те, якою вона буде в Україні, може створити якісну різницю в тому, якою стане наша країна за 5, 10 чи 20 років. А для цього необхідно не лише зберегти інституції культури, але й викорінити «ручне управління», корупцію та колоніально-споживацький погляд на культуру.

Це було важливо й досі, проте останні приклади показують, що певні незворотні зміни за рік великої війни все ж відбулися. Ми навчилися грати вдовгу, навіть коли сили часом нерівні, а перемога виглядає далекою та примарною. Стали більш резистентні до проміжних невдач: фрустрацію і зневіру потроху змінює розуміння, що це нормальна частина процесу. Іноді програна битва не означає програної війни, і якщо зупинити несправедливість чи свавілля не виходить миттєво, це не означає, що це неможливо в принципі.

Розвиваючи навички консолідованого спротиву, ми стаємо сильнішими та витривалішими. І не лише навчаємося захищати себе та свої ініціативи, але й будуємо більш спроможне професійне середовище, а відтак і краще суспільство. Про це варто пам’ятати, коли кожен із нас наступного разу вирішуватимете, чи йти у вихідний на акцію протесту на захист чергової культурної інституції.

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»