«Детектор медіа» на своїх сторінках давно обговорює проблему інформаційної безпеки, пошуку інструментів захисту від дезінформації, зазіхань на територіальну цілісність нашої держави та її безпеку тощо — з одного боку. З іншого — дотримання права на свободу слова та поглядів, отримання інформації без втручання держави. Особливо гостро проблема постала перед українським суспільством після зовнішньої російської агресії, а у 2020 році актуалізувалася у зв’язку із законопроєктами про медіа та боротьбу з дезінформацією, які розроблялися державними інституціями.

Нині ця дискусія отримала новий поштовх завдяки подіям у США 6 січня: штурму Капітолію протестувальниками та блокуванню соцмережами акаунтів поки ще чинного президента Дональда Трампа. Ми вже опублікували перший відгук на ці події філософа, члена наглядової ради Суспільного мовника Олексія Панича. Сьогодні пропонуємо читачам точку зору колишнього заступника міністра інформаційної політики та державного секретаря Мінкульту Артема Біденка, нині голови правління ГО «Інститут інформаційної безпеки». Згодом читайте й інші думки в межах дискусії.

Блокування профілю Дональда Трампа у твітері й подальші дії цифрових корпорацій викликали в українському експертному середовищі бурхливе обговорення. Чимось воно нагадало дискусії часів перебудови, коли людям дали важливу свободу — свободу слова, але забули розказати про відповідальність, обмеження, а також про інші права та свободи. Тож гучний лемент про цензуру та владу корпорацій за своєю внутрішньою логікою мало чим відрізняється від теорії змови QАnon. І тим дивніше чути крики «цензура» від людей, які активно підтримують принципи демократії.

Так сталося, що в розвинених демократіях загальна свобода слова не є традиційним укоріненим явищем, вона з'явилася порівняно нещодавно. Вільні медіа (тобто суспільні, публічні) — ще ближчі до нашого часу. Набагато довший шлях мають інші права — зокрема, право власності («священне право») та підприємництва («право заробляти»). Різниці між розумінням непорушності права власності та загальною свободою вільно говорити — сотні років. Аналогічно право капіталіста самостійно розпоряджатися своєю справою перебуває на значно глибшому культурному та навіть фізичному рівні.

Повага до права власності взагалі є основою до розвитку будь-якої країни, адже з нього випливають і інші права. В тому числі на самовираження та журналістську професію, адже власність дає дохід, безпеку, гарантії майбутнього.

На жаль, до сьогоднішнього часу в Україні власність не є захищеною. Із 1986 року ми надзвичайно хвилюємося за «твітер Трампа», але так і не реалізували нормальної можливості продавати землю. Суди не стають на бік власників у виникненні суперечок, чим активно користуються рейдери. Нотаріуси фіктивно реєструють інших власників. Медіа так і не відкривають своїх реальних кінцевих бенефіціарів.

Суперечка про блокування твітера Трампа показала, наскільки навіть у рамках експертного середовища ми залишаємося ворогами підприємців, капіталістів, бізнесу і фактично самих себе. І ще впадає в око, наскільки ми прагнемо контролю: щоб держава забезпечила свободу слова, щоб корпорації поважали президента, щоби громадяни були спокійні, що їх не заблокують так само.

Але ж Twitter — комерційна компанія, яка може робити все, що не суперечить законам країни, де вона зареєстрована. Плюс користувач сам погоджується з механізмами модерації, підписуючи договір. Фактично договірні стосунки — важливий елемент сучасної демократії, це основа суспільного договору. І не може бути винятків ні для президентів, ні для кого. Право Twitter розпоряджатися своєю власністю й діяти в рамках підписаної згоди — первинне для будь-якої демократичної країни.

Однозначно корпорації дуже багато значать у світі. Так само як монастирі в середні віки. Або монополії в XIX столітті. Або нафтові компанії у 80-х роках минулого століття. Капіталісти взагалі страшні люди. Але вони легко передбачувані, оскільки їхній основний стимул — гроші, капіталізація та дохідність.

Тож бачити якийсь інший сенс у роботі техногігантів, ніж заробити ще більше грошей для своїх власників, інвесторів і т. д. — досить наївно. Чому я й проводжу паралель із прихильниками QАnon, які теж придумують складні магічні пояснення для простих явищ.

Щодо контролю контенту. Є велика різниця між тим, що роблять великі компанії та держави. Для компанії важливий комфорт її користувачів, хороші стосунки з державними інститутами, а також стабільність самої держави. Всі ці ознаки — цілком демократичні й активно використовуються всіма великими компаніями. Так роблять великі кіностудії в Голлівуді, знімаючи бойовики чи історичні драми. Так роблять гіганти аграрного бізнесу, коли експериментують із генномодифікованими продуктами. І так роблять техногіганти. Паралельно вони створюють чудові продукти й послуги, якими користуємося всі ми.

І так, корпорації можуть мати подвійні стандарти, якщо їм так вигідно. Це їхнє право. Завдання користувачів — довести корпораціям, що конкретні правила варто міняти. Саме це ми робили у 2015–2018 роках, коли фактично публічно тиснули на адміністрацію Facebook із вимогою уважніше ставитися до українського сегменту. І досягли на той час хорошого результату, який тепер знову зникає. Розпочався діалог щодо принципів блокування тих чи інших користувачів, було запроваджено посаду менеджера по Україні, адміністрація почала оперативно реагувати на скарги… Це великий конкурентний світ, де держави, корпорації, групи інтересів, окремі індивіди намагаються зіграти у вигідну для себе гру. І право кожного — охороняти свою власність і свої майбутні прибутки.

Інша справа — цензура з боку держави. Вона якраз проявляється в тиску на медіа, на журналістів, на компанії з вимогою формувати той чи інший порядок денний. Демократичний суспільний договір містить у собі вимогу відсутності такого тиску, і взагалі невтручання держави в цю сферу. Водночас цензура не є абсолютним явищем, адже у кризові моменти всі держави допускають обмеження прав людей, у тому числі на свободу слова. Таким кризовим моментом є, наприклад, війна або загроза збройного конфлікту. Що також було очевидним у подіях у Вашингтоні.

Отже, є три логічних висновки. Twitter має повне право блокувати тих чи інших користувачів. Існувала загроза збройного конфлікту, були людські жертви, тож підстави для обмежень очевидні. Корпорації взагалі зацікавлені у стабільних суспільствах, що процвітають.

І є один нелогічний висновок. Українському експертному середовищу, а отже й загалом суспільству, ще треба пройти довгий шлях до розуміння, як мають взаємодіяти різні суспільні інститути.