доцент кафедри нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка
15:44
Середа, 2 Жовтня 2019

Зеленський – це не Трамп, а от Мендель – уже майже Пєсков+Захарова

Хоч як би Юлія Мендель на своє виправдання не використовувала притягнуті за вуха порівняння зі США і поняття «особистого простору» першої особи, є ознаки того, що приклад вона бере не з далекого Заходу, а з близького Північного Сходу.
Зеленський – це не Трамп, а от Мендель – уже майже Пєсков+Захарова
Зеленський – це не Трамп, а от Мендель – уже майже Пєсков+Захарова

Українська журналістика не припиняє наражатися на нові виклики від чинної влади. Історія зі серпневими відвертими зізнаннями в «нелюбові» до журналістів з боку голови Офісу президента України отримала своє логічне продовження.

Цього вересневого разу, ніби з погляду гендерної рівності в правах, шанс на вияв особливого ставлення до журналістської спільноти отримала жінка. І не проста жінка, а прессекретарка самого глави держави Юлія Мендель. Та й шанс свій вона використала на повну і навіть двічі. Що не кажіть, слова словами, а прикладний професіоналізм – це вищий пілотаж. Прикластися тендітна Юлія встигла вже аж до двох обраних чи то випадком, чи професійним рівнем підходу до політичного репортерства журналістів «Радіо Свобода» – Крістофера Міллера та Сергія Андрушка. Одного ледь не закрутила в танці, а іншому майже провела пальпацію природних отворів на обличчі.

Я не випадково тут даю посилання на ці історії з переходом на інформаційні ресурси, що належать до так званого пулу лояльних до чинної влади медій. Свобода ж слова в Україні поки є. Як і «Радіо Свобода» поки вільно тут працює. Ну, хай буде, майже вільно. Майже як у Росії, де чиновництво за наказом згори вже нагострило нігті на заборону «Німецької хвилі» та інших «іноземних агентів». Що-що, а розвішувати ярлики та ставити тавра в Москві навчилися за століття пропагандистської фасилітації.

Нічого нового

Український кейс у цьому контексті є дуже показовим. Адже хоч як би Юлія Мендель на своє виправдання не використовувала притягнуті за вуха порівняння зі США і поняття «особистого простору» першої особи, є ознаки того, що приклад вона бере не з далекого Заходу, а з близького Північного Сходу. Принаймні мені очевидними видаються паралелі поміж її моделлю роботи й унікальними підходами до спілкування із журналістами, що їх демонструють речник президента Путіна Дмітрій Пєсков та речниця російського МЗС Марія Захарова. Перший знущально й вибірково відповідає відмовками на серйозно аргументовані запитання журналістів, або й цілком ігнорує їх, а друга ледь не щодня вправляється в тролінгу – як не за трибуною на тлі однієї корони на дві голови імперського орла, то в соціальних мережах.

І річ тут не лише в схожій формі поведінки наступниці Святослава Цеголка. Зміст теж має поважне значення, адже і Пєсков, і Захарова доволі часто схильні виправдовувати події в Росії чи вчинки російських дипломатів, найманців та інших проксі у близькому та дальньому закордонні словами «а ви подивіться на те, що робить Америка». Такий шаблон був притаманний внутрішній та зовнішній пропаганді в СРСР ще з часів «Холодної війни» і міг стосуватися конфліктів в Азії, Центральній та Південній Америці, Карибському басейні, Африці та на інших театрах воєнних, економічних, пропагандистських дій. Для радянського люду такі аргументи були прийнятними, оскільки більшість не мала можливості почути нині такої любої для Москви «альтернативної правди». Щоправда, це не стосувалося тих, хто попри глушилки слухали голоси «Радіо Свобода». Цікавий у цьому контексті родовід головного противника цього медіа нині в Україні. Звісно, ідеалізувати контрпропагандистські прийоми та інструменти не будемо, але факт є фактом.

Симптоми і припущення

Нині ж складається враження, що черговий виток протистояння поміж владними функціонерами та журналістською спільнотою має кілька особливостей і можливих пояснень.

  1. Нова команда потребує реальних людей, яких можна протиставити напосідливим «псам демократії», і нічого дивного, що ці люди демонструють час від часу свої зуби та кігті – навіть з подобою безневинної усмішки на обличчі.
  2. Ці «придворні друзі конкретної людини» мають за мету (чи завдання?) убезпечити від зайвих запитань, на які вона (поки що?) не може або не хоче давати відповідей – що б там реально не було прийнято у світі в контексті спілкування перших осіб держави з пресою.
  3. З метою пом’якшення ефекту від кожної наступної сутички для першої особи, на плечах шлейфу народної довіри до якої обралася понад половина ВР, досвід, образ, стать та професійний рівень кожного прислужника ретельно зважується та використовується з погляду відповідності посадовим обов’язкам. Кожен з них виконує окрему каналізаційну функцію – відведення удару негативних вражень від «шефа». Після акумуляції граничного рівня негативу кожному у свій спосіб подякують та замінять. Використавши принагідно як індикатор стану готовності цілого суспільства чи його окремої групи до реакцій на певні пробні подразники.
  4. Для публіки виправданням видимих слів та вчинків чиновництва використовують аргументи, які, за задумом їх розробників, мають відповідати інтелектуальному та світоглядному рівню «вірного електорату». Тому і звучать слова про «нахабних журналюг», «маленьку Юлю і чималого Сергія». Також активно експлуатуються прийоми маніпуляції та перекручення, коли особистий простір актора плутають із взаємодією журналістів і президента, хіба би він далі лише дуже переконливо грав стару чи вже нову роль… Особливо ж прозахідним українцям можна розповісти про те, що там у США.
  5. Сполучені Штати тут фігурують теж не випадково і не лише «з російсько-рядянської подачі». Не слід забувати, що саме у США нині триває президентство Дональда Трампа, який першим у сучасній історії почав таврувати журналістів та цілі видання поняттям «fake news», чию кампанію і стиль поведінки з медіа порівнюють з українським колегою.
  6. Оскільки для очевидно конче потрібних Києву закордонних партнерів образ нового президента не повинен аж надто нагадувати агресію мешканця Білого дому (той це може собі дозволити), усю брудну роботу й повинен виконувати почет – такий собі колективний відповідник Трампа в Україні. Чому колективний? Та тому, що, пробачте, але не тягне ніхто з них окремо на відповідний масштаб, харизму і авторитет. Особливо – в очах українського виборця. Бо нова команда може не захотіти повторити помилок попередників і завчасу подбає про своє майбутнє.

Викид адреналіну

На тлі цих спостережень якоюсь безбарвною і слабкою виглядає реакція журналістської спільноти. Заклики з боку «четвертої влади» до інших гілок скидаються на недолуге випрошування поваги. Її ж бо не отримують у подарунок, а завойовують.

Журналісти не оголошували війни, а лише просто виконували свою роботу, регламентовану національним та міжнародним законодавством. Можливо, раніше трохи недопрацювали, недогледіли, недопояснили аудиторії щось, але історія не має умовного способу. Головне, що влади приходять і відходять, а журналістика як функція в суспільстві залишається – що б там не казали «грамотні» люди в костюмах. Та й будь-яку владу народ в Україні не любить не через журналістів, а з інших причин – зі ще «дожурналістських» часів.

Бути незручними та критичними можна було, викриваючи польоти на Мальдіви та панамські архіви, зловживання в оборонному комплексі та на нижчих рівнях президентської й інших вертикалей. А нині, таке враження, слід подвоїти зусилля – для виправдання своєї місії в очах навіть байдужого до реальних проблем соціуму. Буде важко. Тому, що у влади є свої відповідники американських Fox News, материнської до них Sinclair Broadcast Group з їх аудиторіями. Останні – найцінніша зброя, яку за потреби можна нацькувати на окремих журналістів та медіа.

Тому подальший розвиток ситуації може супроводжуватися кампаніями з дискредитації окремих розслідувачів. Не редакцій – бо це надто нагадуватиме Росію. Не варто тут напевне одразу згадувати «наркотичну» справу журналіста «Медузи» Івана Голунова, але громадськість може проковтнути подібну демонстрацію рівності журналістів перед «вітчизняним правосуддям», коли влада розводить руками, монотонно вказує на незалежність однієї зі своїх гілок, віру в правду фактів і справедливість вироків. Тому персональні з’ясування стосунків є реальними. Як і подальше ігнорування актуальних та логічних запитань, висновків і сумнівів у тому, що всі, хто при владі, має на це моральне право, вміє, знає як і куди стратегічно вести країну.

Що ж стосується предметно когорти фігур рівня Богдана та Мендель, то їх життя можна наситити запитами по роз’яснення конкретних посадових обов’язків, які перешкоджають законній діяльності журналістів, особливо уважним і амбівалентним ставленням до їхніх заяв та дій. Щоби ще краще розгледіти, хто саме і для чого служить при дворі президента України. Бо поки в останнього бігають очі на зустрічі з Дональдом Трампом, Twitter «POTUS-а» не вмовкає, впливає на лідерів світу та ринки, а селфі Захарової і вуса Пєскова просто посміхаються. Майже так само щиро і по дружньому як Мендель з Богданом…

Фото: стопкадр

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
789
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду