доцент кафедри нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка
16:00
Четвер, 8 Серпня 2019

Журналісти, суспільство й самодостатній хвіст

Ложа преси зачинена. Принаймні на найближчі роки. Послуговуючись класичною поетапністю подальшого конструктивного аналізу ситуації, наважмося з’ясувати, хто ж тут і в чому винен та що робити далі.
Журналісти, суспільство й самодостатній хвіст
Журналісти, суспільство й самодостатній хвіст

У медіасередовищі триває дискусія з приводу вкиду в медіа інформації про заяву щодо відставки глави Офісу президента України Андрія Богдана. «Детектор медіа» оприлюднив думки з цього приводу помічника Вадима Рабіновича Володимира Кацмана, дипломата, постійного представника України в Раді Єропи Дмитра Кулеби та шеф-редактора «Детектора медіа» Наталії Лигачової. Нині публікуємо колонку доцента кафедри нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка Юрія Залізняка.

«Як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося із суспільством без посередників — без журналістів». Ця цитата керівника Офісу Президента України минулого тижня збурила деяких праведників від журналістики. Але ці слова були сказані у зв’язці з іншою сентенцією — про те, що класичні журналісти звикли саме себе усвідомлювати як суспільство. І тут панові Богдану не можна відмовити в логічності мислення. Як і належить досвідченому юристу зі списком поважних клієнтів у багажі.

Справді, дві виборчі кампанії впродовж майже семи офіційних місяців дали неперевершені для новітньої політичної історії України результати. Президент і його партія здобули шалений кредит довіри й автор сенсаційної заяви в «подорожньому інтерв’ю» журналісту одного з найповажніших міжнародних медій каже, що успіху досягли без посередництва журналістів. Формально логіка, можливо, знову не порушена: владний функціонер пояснює журналістці стан речей і ставить її на своє місце в новій суспільній ієрархії. Мовляв, злазьте, шановне панство, зі свого уявного Олімпу унікальної ролі поміж владою й соціумом та насолоджуйтеся виставою на загальних підставах у партері та на балконах. Ложа преси зачинена. Принаймні на найближчі роки.

Послуговуючись класичною поетапністю подальшого конструктивного аналізу ситуації, наважмося з’ясувати, хто ж тут і в чому винен та що робити далі.

Зелень

Розумовий процес поза ангельськими бровами автора сенсації можна спробувати зрозуміти. Технологічно людство дійшло до того, що йому вже не потрібні великі медіакорпорації для того, щоби почути думку владних мужів, експертів та інших відомих людей. Нові медії на зразок фейсбука, твітера, інстаграма вже перестали сприйматися як нові в колообігу інформації. Політики, аналітики, спортсмени, співаки, митці та інші актори (з наголосом одночасно на перший і другий склад) мають персональні аудиторії своїх профілів, що подекуди перевищують наклади популярних газет, аудиторії радіостанцій та телевізійних каналів. Принаймні з 2016 року світ уважно спостерігає за кожною літерою чи комою у твітах президента США, намагаючись часом днями розшифрувати якесь зашифроване в них приховане значення чи знайти підтекст у простому як дошка висловлюванні.

Поверхово сприймаючи такий стан речей, справді можна дійти висновку, що журналістика перестала бути потрібною владі. Технології стали цілковитим замінником звичних каналів комунікації, а для політичної команди, яка обіцяла «державу в смартфоні», сам Бог велів таку еволюцію поглядів. Мабуть, не випадково стільки новоспечених депутатів від партії влади свого часу були журналістами в системі медій, що досі підконтрольна олігарху, чиїм правником був чинний «шептун» і «під руку берун» президента України. Очевидно, вони зрозуміли безперспективність перебування у старій професії й вирішили перенести унікальний досвід до парламенту країни. Але тут — точно не місце оцінювати їхній рівень компетенції. Особливо після тижня інтенсивного навчання на курорті.

Словом, нащо сучасній владі в Україні зайві інтерпретатори їхніх думок, аналізатори чистоти та щирості їхніх історій, якщо соціальні мережі вирішують проблему інформаційної прозорості?

Намагаючись відповісти на це запитання, процитую думку із книжки «Медіаетика і глобальна справедливість у цифрову епоху» професора Іллінойського університету Крістіана Крістіанса: «The overwhelming power of instrumentalism tends to trap electronic technologies such as the new digital media within its efficiency. A human-centered philosophy of technology does emerge on occasion from quality professionals, internet users, media executives, and academics. But if we are enamored of tools, we tend to be satisfied with means rather then ends. Both ethical theories and professional practices are a social and cultural resource when they are inspired by philosophical reflection in a technological age».

Зумисне не перекладаю текст із опублікованої лише цього березня монографії. Але пропоную звернути увагу на послідовність таких термінів: переважна сила інструменталізму, ефективність, філософія технологій, захоплення інструментами, задоволення засобами, а не результатами, соціальні та культурні ресурси, філософська рефлексія в епоху технологій. Словом, хто, як і для чого технологіями послуговується — отакий результат і виходить. Про використання сили «старого-доброго ящика» та інших дружніх журналістських ресурсів чинною владою на етапі приходу до неї тут також не слід забувати: серіал, новорічне привітання, зрежисовані ток-шоу і тенденційні сюжети у випусках новин, пресконференції, клікбейтні заголовки в онлайні накладені на справді унікальну виборчу кампанію, гідну аналізу соціальних психологів, політологів та інших аналітиків, дали свій результат.

Пси

Обурення журналістського середовища можна зрозуміти. Особливо якщо визнати, що більшість його учасників таки справді усвідомлювали себе особливою кастою. Але одноосібно звинувачувати їх у цьому не слід. Після припинення диктату партії за радянських часів і з моменту переходу до ринку будь-яка подальша влада в Україні своєрідним чином загравала із журналістами. Фуршети, закордонні візити коштом платників податків, подарунки, а часом створення умов для залякування фізичною розправою з року в рік доводили свою ефективність. Наймані олігархами журналісти почувалися точно краще за побитих битами чи арматурою, підірваних, обезголовлених колег. Так само, як бідним та інтелектуально забитим суспільством легше керувати, можна й контролювати позбавлені реального голосу журналістські колективи. Регіональний рівень професійної етики відрізнявся від національного лише масштабами: зарплат, тиску, контролю. Якісні параметри продукованого інформаційного продукту були (і є) відповідні.

Тим часом Ів Аньєс у своєму підручнику із журналістики (українська редакція 2013 року) доволі чітко окреслює журналістику як ремесло посередництва поміж масою інформації й суспільством. Саме на сторожі інтересів останнього й має стояти журналіст, переробляючи для нього «сировину новин». «Без посередництва газет і журналістів коректна інформація для громадськості є лише ілюзією» (с. 10). За його словами, додана вартість журналістики лише зростає в добу тріумфу інтернету. Особливо — зважаючи на маніпуляції та дезінформацію. Автор наголошує, що журналістика потрібна, оскільки треба вміти коректно інформувати, це — справжня професія. Експертне опрацювання інформації виливається в цінність повідомлення, появу довіри у споживача. Інтелектуальність професії журналіста Аньєс вживає у найбанальнішому сенсі слова, вказуючи на продукування готового продукту інтелектуальним підходом та призначеного для інтелекту адресата (с. 12).

Поняття інтелекту тут видається ключовим, адже скільки разів ми чули про ситуацію, коли молоді журналісти після отримання диплому були змушені перевчатися в конкретних редакціях. Ідеалістичні теорії розбивалися об стіни реального ведення інформаційного бізнесу, впиралися у стелі можливостей та забувалися як відірваний від життя непотріб. А тут, у серпні 2019 року, цілу українську журналістику своїми словами непотребом називає юридично підкований «завгосп» офісу новообраного президента. Чим не еволюція думки? Чим не тріумф технологій?

На цьому тлі доволі органічною виглядає заява медіаруху «Медіа за усвідомлений вибір» стосовно введення суспільства в оману через дезінформацію журналістів — за посередництва маніпуляцій, замовчування, санкцій на множинність трактувань та інших прийомів дискредитації професії в очах аудиторії. Заклики до колег про дотримання журналістських стандартів також можна назвати доречним. Хоча може постати запитання про суть обох стандартів журналістики: світового, який переживає кризу, й українського — для якого сама змальована вище «олігархічно-придаткова» криза стала вже стандартом.

Далі

Сюрреалізм ситуації полягає в тому, що пропозиція виходу з неї не може бути експортована із Заходу (а зі Сходу, до речі, може — як це не парадоксально звучить). Там теж досі остаточно не вирішили, як дієво поєднати такі поняття як етика, стандарт, увага, довіра — із прибутками, що їх прагнуть усі. Тому, очевидно, доведеться брати відповідальність на себе. І то всім.

Владні мужі не мали би перейматися тим, як змінювати порядок денний для суспільства, замість виконання бодай десятої частки покладених на себе власними обіцянками очікувань виборців. Початки творення під своє не надто привабливе майбутнє (як це буває із владою в Україні після завершення «медового місяця») зручного суспільства в онлайні не є виходом. Знеособлені, анонімні й тому безвідповідальні у своїй галасливості дописувачі й поширювачі захоплення новим керівництвом країни залишаються уявленим суспільством, яке не може легітимізувати певні дії чи слова наділеної повнотою відповідальності за країну політичної сили.

Журналістське коло мало би знайти в собі сили до індивідуального, а отже й сукупного інтелектуального та морального зростання. За нинішньої ситуації ображатися на слова будь-кого із владних коридорів — марна трата часу. Українських журналістів (і, будьмо відверті, не лише їх) нині можна доволі ефективно «розводити» у стилі, показаному у класичному фільмі Баррі Левінсона 1997 року «Wag the dog». Особливо якщо тепер це вже не їх, а аудиторію підводять до ідеї терористичної загрози та програми бомбардувальника В-3, тобто недовіри до наявної та майбутньої критичності журналістів щодо влади. Реагувати «сторожовим псам демократії» треба асиметрично, прибираючи підстави, які дозволяють кожному конкретному політику вважати себе вищим. І робити це треба тепер зі ще гострішими зубами, швидшими та міцнішими лапами й сильніше захищеною шиєю — так, щоби ніхто не зміг дорікнути журналістам, що будь-яке їхнє нове розслідування, викриття, бойкот дій чи слів того чи іншого посадовця є банальною помстою владі «новаторів, які посягнули на святість ролі журналістики у соціумі».

І, до речі, про соціум. Саме з нього, його інтелектуального, морально-етичного рівня виростають і представники влади, й журналісти. Часом випадковий вихід на свій Олімп тут не є гарантією «кращості» за інших. Американський філософ і соціолог італійського походження Джованні Сарторі влучно пояснює природу більшості висловлювань українських політиків на популярних телевізійних ток-шоу, із кількості аплодисментів на яких важко зробити висновок про справжні симпатії глядачів: «Природним наслідком демократії в етимологічному значенні цього слова є демолатрія (demolatry), тобто велемовні балачки про народ, насправді абсолютно не цікавлячись ним. Демолатр справді розводиться про “реальний народ”, а зрештою фактично робить фетиш із якогось ідеального народу, ховаючи його так, щоб не бачити. Ще гірше, що демолатрія — не конче демофілія, реальна любов і реальне співчуття до бідних, знедолених, незабезпечених. Фетишизація ідеального народу часто йде пліч-о-пліч із цілковитою зневагою до реального, живого народу» (Сарторі Д. Основи теорії демократії: народ і врядування // Демократія: Антологія. — К. : Смолоскип, 2005. — С. 29).

Тому суспільство мало би розуміти, що будь-яка історія, яку воно споживає, фактично є поєднанням досвіду автора (оповідача, джерела історії), обраної ним знакової системи для глибини і яскравості розуміння оповіді й мети історії — адже кожне повідомлення за своєю суттю спрямоване. На привернення уваги й на відвернення уваги, на стимулювання до дії та на утримання від певних дій, на збагачення аудиторії та на її обкрадання у вимірі інтелекту, часу чи грошей.

Словом, щирі наміри добра для своїх клієнтів і в політиці, і в журналістиці, і в громадянській небайдужості мають постійно сусідити з адекватною оцінкою реалій, достатнім інтелектуальним багажем та певним досвідом, обґрунтованим умінням реалізувати бажане, навичками доступного пояснення свого бачення іншим та готовністю відповідати за наслідки.

Фото: кадр з фільму «Хвіст крутить собакою»

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
384
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду