Микита Потураєв просить називати себе радником команди президента, а не радником президента, адже жодного указу щодо нього не було. За його словами, і спілкується він більше саме з командою, хоча іноді і з президентом. Він також розповів, як опинився в команді Зеленського. «Ми знали, що є запит, є нові покоління, вони активні, вже хочуть брати на себе відповідальність за країну, хочуть усунути старих політиків. Але було ясно, що якщо туди не вбудувати щось, що стане точкою кристалізації, то закінчиться так само, як на Майдані: народний протест, очолюваний старими політиками, не змінив систему. Тому ми ще у 2018 році замислилися, хто може бути? І відповідь була абсолютно очевидна — Вакарчук або Зеленський», — пригадує він.

Новообраний народний депутат Микита Потураєв планує працювати в парламентському комітеті з питань гуманітарної політики, який ще називають гуманітарним та інформаційним комітетом, разом із генеральним директором «1+1 медіа» Олександром Ткаченком, який теж став народним депутатом від «Слуги народу» і який, можливо, очолить цей комітет. Як повідомив Микита Потураєв, майбутні члени комітету вже мають напрацьовану мапу дій і в першу чергу планують готувати законопроєкт про аудіовізуальні послуги.

Микита Потураєв не вважає, що політика на будь-якому рівні може відбуватися без участі медіа. Каже, що слова глави Офісу президента Андрія Богдана про непотрібність журналістів як посередників у спілкуванні політиків з електоратом — це його особиста думка. Водночас додає, що пряме спілкування із суспільством — це запит суспільства. «Журналісти теж перестали чути людей, тому що хочуть отримати перегляди, рекламу», — наголошує він. Також політтехнолог, а тепер уже й політик абсолютно не згоден, що «1+1» відіграв вирішальну роль у перемозі Володимира Зеленського, і вважає, що олігархи — це єдине, що підтримує найбільш затратні українські медіа на плаву.

Про все це — в першій частині інтерв’ю Микити Потураєва.

Про розподіл парламентських комітетів

— Микито, «Слуга народу» збирається зменшити кількість парламентських комітетів. Із чим це пов’язано? Чи залишаться комітети свободи слова та прав людини?

— Це наші плани. В опублікованому (у виданні «НВ». — Ред.) матеріалі немає комітету з питань свободи слова і комітету з питань прав людини, бо головування в цих комітетах ми плануємо віддати опозиції. Ми вважаємо, що свобода слова — надто важлива історія, щоб її об’єднувати з якимось іншим комітетом. Комітет із прав людини — теж, тому що в нас багато питань по правах людини на окупованих територіях — і в Криму, і на Донбасі. Тому це мають бути окремі комітети.

— А хто очолить комітет свободи слова?

— Нехай опозиція вирішує.

— А назва «комітет гуманітарний та інформаційний» — це вже остаточна чи ви будете ще її уточнювати?

— Поки що його робоча назва — комітет із питань гуманітарної політики.

— Тобто тепер саме цей комітет буде займатися медійними законопроєктами? Зокрема про аудіовізуальні послуги, друковані ЗМІ, інтернет-видання, Нацраду та інші?

— Так, у тому числі.

— А які плануються перші законопроєкти цього комітету? Бо новообраний депутат від «Слуги народу» Олександр Ткаченко озвучив, що вони вже є.

— Законопроєкт про аудіовізуальні послуги, який має замінити собою закони про Нацраду та про телебачення і радіомовлення, друковані ЗМІ. В Україні мають існувати тільки суспільні і приватні медіа, на мою думку.

— Який комітет буде розглядати питання інформаційної безпеки?

— Деякі питання інформаційної безпеки не може готувати лише один комітет. Якщо питання стосується не інформації як такої, а інформаційного простору, інформаційної безпеки, то треба залучати депутатів із комітету нацбезпеки та оборони і з ними напрацьовувати документи. Тому що кібербезпека з точки зору вірусних атак — це не наше. Це має бути в комітеті ІТ й частково в комітеті національної безпеки та оборони. Якщо ми хочемо прийняти акт про інформаційну безпеку, наприклад, щодо всесвітньої мережі, то має створюватися міжкомітетська робоча група, де будуть депутати з різних дотичних до цього питання комітетів.

— За інформацією видання «НВ», гуманітарний та інформаційний комітет може очолити Олександр Ткаченко, який багато років працював генеральним директором одного з найпотужніших олігархічних каналів. Чи зможе в такому разі комітет напрацювати закон про деолігархізацію ЗМІ?

— Він (Олександр Ткаченко. — Ред.) же там не один. Там ще є я. У нас зараз немає єдиної версії, чи взагалі ми зможемо це вивести окремим законом. У нас просто не було часу вивчити останню директиву ЄС, яка нещодавно вийшла. Бажано було би норми про деолігархізацію вписати в законопроєкт про аудіовізуальні послуги.

— Тобто це може бути не окремий закон про деолігархізацію?

— Так. Я супротивник багатьох законів і неодноразово про це казав. Я прихильник кодифікації, й Олександр Ткаченко, до речі, теж. Щоб був один великий медійний акт, у якому було би все, що стосується медіа. Бо коли таких законів десятки, то виникає купа зв’язків, двочитання, тричитання тощо.

— Тобто ви будете із Ткаченком у гуманітарному та інформаційному комітеті? Заступником?

— Так, ми плануємо і вже працюємо там над ідеями. Скоріш за все я піду в цей комітет. Мене цікавить не посада, а результат. Олександр, звичайно, людина з індустрії, але обстоює інтереси не тільки «1+1». Я, власне, теж.

Але я не бачу наразі можливості існування в Україні потужних мовників, крім чотирьох: Суспільне, «1+1», StarLight (холдинг StarLightMedia об’єднує три великі телеканали з топшістки: ICTV, СТБ, Новий канал. — Ред.), «Україна». Я не про те, що треба закривати, просто не бачу, де взяти гроші для їх існування. З ринку? Де їх взяти?

Про скандальні заяви колег

— Як ви ставитеся до заяви медіаруху «Медіа за усвідомлений вибір», який застерігає команду президента Володимира Зеленського від провокацій, спрямованих проти засобів масової інформації? І до того, що глава Офісу президента Андрій Богдан сказав, що йому взагалі журналісти не потрібні як посередники, він може напряму спілкуватися без них.

— Заяву (медіаруху. — Ред.) не читав, але не погоджуюся, тому що насправді заява (Андрія Богдана про звільнення. — Ред.) була, президент її наявність підтвердив. Андрій час від часу висловлює такі яскраві думки, але це його особиста позиція.

— Тобто президент так не думає?

— Ну, що думає президент, треба запитати в нього. Я не вважаю, що політика на будь-якому рівні може відбуватися без участі медіа. Але це теж моя особиста думка. В Андрія може бути своя думка. Насправді, як казав Зеленський: «Десь посередині зійдемося». Тому я не вважаю, що то (поширення заяви Богдана про звільнення. — Ред.) була свідома маніпуляція. Думаю, що був витік інформації з ОП, взагалі не розумію, від кого.

— Юля Мостова сказала, що від Тимошенка. А нам він сказав, що це не він (розмова відбулася до публікації Катериною Коберник скриншотів листування із Кирилом Тимошенком. — Ред.)

— Ну, от, хтось каже, що Кирило, він каже, що ні. Тому я не впевнений.

— Чи не вважаєте ви, що інтерв’ю, яке Дмитро Разумков дав російському «Коммерсанту», що належить близькому до Путіна олігарху, шкодить іміджу партії «Слуга народу»?

— Ні, не вважаю. Я сам спілкувався з Володимиром Соловйовим (журналіст «Коммерсанта». — Ред.), він народився в Одесі, виріс у Кишиневі, тільки потім переїхав працювати в Москву. Ми маємо спілкуватись із тими виданнями, де можна просунути не викривлену українську точку зору. І правду про те, що відбувається в Україні.

— Тобто Разумков не дав би інтерв’ю Скабєєвій?

— Це треба в нього запитати. Я би йому не радив цього робити. Я, до речі, відмовляюся. Мене дещо дивує позиція деяких моїх знайомих з оточення Порошенка, яких я давно знаю, які почали їздити на ефіри до Скабєєвої (наприклад, у ток-шоу Ольги Скабєєвої брав участь Володимир Цибулько. — Ред.). Ноги моєї не буде там у жодному випадку. Багато разів давав коментарі, включався в ефіри каналу «Дождь». Думаю, «Коммерсантъ» теж не буде перекручувати. Звісно, в Росії майже не залишилося медіа, які можна вважати професійними: «Новая газета», «Дождь», із певними запитаннями «Коммерсантъ» та «Эхо Москвы», але точно не федеральні канали.

Про роботу в команді Зеленського

— Ви раніше працювали медіаменеджером (на керівних посадах каналів, які зараз входять до StarLightMedia, директором «Фокус медіа»), першим заступником голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення, на президентських виборах 2010 року були в команді Арсенія Яценюка, створювали партію «Укроп». Як ви опинилися в команді Зеленського?

— Усе просто. Торік у травні Андрій Богдан із Кирилом Тимошенком запросили мене. Потім була пауза. Зустріч була типу просто обговорення того, що відбувається.

— А Кирило Тимошенко не родич Юлії Тимошенко із Дніпра?

— Ні, абсолютно, вони навіть не однофамільці, як то кажуть.

— Вас одразу запросили радником із політичних питань?

— Ні, не одразу. Там була група, скажімо так, ідеологічно-медійних радників із питань і змістовного наповнення кампанії, точніше з медійних аспектів кампанії. А Тимошенка знаю взагалі дуже давно, це взагалі син моїх дніпропетровських друзів. Я ще знав його дідуся, директора одного із дніпропетровських підприємств, не оборонного. А з Андрієм Богданом познайомився в Гени Корбана, здається, у Фонді оборони країни. Богдан був дуже активний, великий за обсягами волонтер, багато грошей тоді віддавав на фронт. Андрій дуже багато зробив у 2014–2016 роках. Відправляв машини, які потрібні були і добробатам, і армії, оплачував і приганяв. А ще вирішував питання медицини, обмундирування. Багато просто сам робив, а дещо через Фонд оборони країни.

— На цій першій зустрічі вже говорили про те, що Зеленський іде у президенти?

— На тій зустрічі обговорювалась електоральна ситуація у країні взагалі. Але я тоді сказав, що в мене є абсолютно чітке розуміння, що якщо Володимир Зеленський висунеться, то отримає щонайменше четверте місце, гарантовано — третє. А можливо, й друге.

— Тобто не було впевненості, що переможе?

— Ні, впевненості не було, і я як відповідальний фахівець не міг бути занадто самовпевненим. Можливо, Андрій потім казав, що вірив іще задовго до того. Але на той момент було ще не дуже зрозуміло. Були дуже хороші стартові умови. Я як політолог знав, завдяки чому вони склалися. Тобто ми бачили, що у країні продовжується революція. Але вже не на Майдані, а в суспільстві. Вона полягала в тому, що йде кардинальна зміна поколінь. Тобто замість пострадянських поколінь виходять на політичну арену покоління українських українців, тобто людей, які народилися в Україні або, щонайменше, народилися в останні роки існування Радянського Союзу. Які взагалі не мають досвіду радянського способу життя, що дуже важливо. І ми були переконані, що запит на зміну еліт, який був продемонстрований під час Революції гідності, нікуди не подівся.

У принципі, ми це ще в «Укропі» обговорювали. І хоча й говорили, що це партія одного Коломойського, насправді ні, тому що Коломойський був одним із тих, хто підтримував партію. Вона була також і на самофінансуванні.

Тому ми знали, що є запит, є нові покоління, вони активні, вже хочуть брати на себе відповідальність за країну, хочуть усунути старих політиків. Але було ясно, що якщо туди не вбудувати щось, що стане точкою кристалізації, то закінчиться так само, як на Майдані: народний протест, очолюваний старими політиками, не змінив систему. Тому ми ще у 2018 році замислилися, хто може бути. І відповідь була абсолютно очевидна — Вакарчук або Зеленський.

— Ми чули іншу версію подій, що, побачивши популярність Зеленського кілька років тому, дехто вирішив зняти серіал «Слуга народу» (серіал стартував у листопаді 2015 року), щоби ця популярність стала незворотною під вибори президента-2019. Це може бути правдою?

— Це абсолютно безпідставні легенди. Тому що ми познайомилися з командою торік у жовтні. А Юра Костюк мені розповідав, що в них ідея із серіалом зародилася бозна-коли, ще після Помаранчевої революції. Спочатку вони думали, що це має бути повнометражний фільм. Потім вирішили, що це все ж таки має бути серіал. Спочатку головний герой мав бути ФОПом, який стає мером міста. Почали писати сценарій, потім їм ця ідея не сподобалась і вони вирішили, що нехай це буде вчитель, який став президентом. Тому до того серіалу йшли дуже довгим шляхом.

Я пам’ятаю ту травневу зустріч 2018-го з Богданом і Тимошенком, про яку щойно згадував. Якби це був такий хитромудрий план, то вони би так не поводилися. Вони точно ще «коливалися». Вони ставили питання: чи варто, для чого, що з того буде, що буде з їхнім бізнесом — це ж для них самих абсолютно драматичні зміни.

— Нещодавно ви стали народним депутатом за списком партії «Слуга народу». Ви продовжуєте виконувати обов’язки радника президента з політичних питань? Чому саме політичних, адже ви переважно коментуєте питання, які стосуються медіасфери?

— Щодо мене ж навіть указу ніколи не було, якщо хтось звернув увагу.

— Тобто ви на громадських засадах?

— На громадських засадах. Я завжди просив, щоб мене титрували не «радник президента», а радник команди президента, що більше відповідає дійсності. Тому що із президентом я іноді спілкуюсь, але більше спілкуюся з командою, в широкому сенсі цього слова. З Костюком, Тимошенком, Корнієнком і, звісно, з Разумковим. Це велика команда, яка склалася ще на виборах. Зараз хтось в Офісі президента, хтось очолить Раду.

Те, що я більше коментую медійні питання, — це те, що на поверхні. Є питання, які справді більше стосуються політики.

— Чи є у вас якісь повноваження у партії «Слуга народу»? Ви член партії чи залишаєтеся безпартійним? У фракції є якась посада?

— Ні, ну, з партією взагалі інша концепція. Робити зі «Слуги народу» КПРС ніхто не буде. У команді є члени партії, я до них не відношусь і не планую вступати в партію. Та й, у принципі, концепція розвитку партії не в тому, щоби набрати дуже багато членів, а в тому, щоби мати кістяк членів партії, а навколо — коло прихильників. Тих людей, які можуть працювати на різних посадах, так чи інакше реалізуючи великий план великих змін, який спільно напрацьований іще під час президентської кампанії. І потім він був допрацьований під час парламентської кампанії, й тепер дуже швидко буде показаний у вигляді законопроєктів.

У фракції посади не маю, а навіщо вона мені потрібна? Додаткове навантаження за ті ж гроші? Ні, дякую.

— Чи розподілили новообрані депутати від «Слуги народу» між собою питання, за які вони відповідатимуть у парламенті?

— Розподіл відбувся ще раніше. Коли ми формували партійний список, розіслали анкету з метою виявлення пріоритетів. Люди розподілилися по комітетах і почали працювали ще під час кампанії, У кожного комітету вже напрацьована дорожня мапа. У Трускавці ми врешті змогли зібрати всіх, у тому числі мажоритарників. Мажоритарникам до зустрічі у Трускавці ми розіслали анкету з вибором трьох пріоритетів (перший, другий, третій). Бо були люди, з якими було зрозуміло, де вони зможуть принести максимальну користь, а іншим треба було визначитися. Після Трускавця можна сказати, що близько 90 % представників «Слуги народу» вже знають, у яких комітетах вони працюватимуть.

Про виборчу кампанію Зеленського та «Слуги народу»

— Чи не вважаєте ви, що партія «Слуга народу» отримала таку велику підтримку на виборах, завдячуючи популярності лідера політсили Володимира Зеленського, а не програмі та ідеології цієї політичної сили?

— Підтримка була й за рахунок популярності лідера, й за рахунок програми партії, в якій ішлося про перетворення України, зміну корумпованої еліти на некорумповану, прихід нових лідерів тощо. Треба розуміти, що це ідеологія програми і президента Зеленського, і партії. І списочники, й мажоритарники багато їздили країною й комунікували з людьми, розповідали, що це за партія, чого прагне, що буде робити і як. Але, звісно, локомотивом був Зеленський.

— Володимира Зеленського та його команду звинувачували в експлуатації розважального формату заради політичних цілей. Чи не вбачаєте, що це була незаконна агітація, тобто агітація, не оплачена з виборчого фонду?

— Не вважаю.

— Тобто, якщо законом не заборонено, то можна?

— Не можна заборонити художній твір. Це не було агітацією, і це не може бути агітацією в жодному випадку, це художній твір. Це все одно що заборонити використовувати мову. Всі би ходили мовчки. Або, може, натягнути на всіх паранджу, бо обличчя теж є агітацією? Я ж соціологію бачу: не читають програму, лише чують, що кажуть політики. І не можна ж знову-таки самих себе обдурювати, вважаючи, що типу дебати — це майданчик для змістовної дискусії. Дебати — це шоу, воно з’явилося в Америці як телевізійне шоу, там є зміст, звісно, але він друго- чи третьорядний.

Тому я не вбачаю, що це була агітація. Не погоджуюся не тому, що працював із Зеленським. Якщо забороняти використовувати під час виборів художні твори із Зеленським, отже треба й заборонити співати Вакарчуку, а від Apple вимагати видалити з іTunes усі альбоми «Океану Ельзи». Вибачаюся, так ми можемо, як у тому анекдоті, до мишей дійти.

— В інтерв’ю Lb.ua ви сказали: «Святих немає. Одним батогом лояльності теж не досягти. А пряники нам немає з чого готувати — у нас немає олігархічних грошей. Тому будемо працювати над тим, щоб була така внутрішньополітична культура». Тобто ви категорично заявляєте, що «Слуга народу» не матиме фінансової підтримки олігарха Коломойського?

— «Слуга народу» її не мала. Вже колись напівжартома казав: усе дуже просто, якби в мене як у технолога були гроші Коломойського, я б виграв вибори Зеленського з першого туру, а не з другого.

— А ви не вважаєте вагомою підтримкою партії підтримку загальнонаціонального телеканалу «1+1»? Поки що в Україні майже всі великі партії створювалися за рахунок олігархів, у тому числі їхніх медіаресурсів...

— Тоді, значить, ми виграли завдяки олігархічному консенсусу.

— Це був сарказм?

— Звісно. Ми були представлені в усіх медіа, які в нас належать олігархам, не тільки «1+1», але й Пінчук не закривав двері перед тим самим Разумковим під час президентської кампанії, й навіть «Україна» відкрила двері. Я абсолютно не згоден, що «Плюси» відіграли вирішальну роль.

Про диджиталізацію і традиційні медіа

— Тепер поговорімо про інформаційну сферу. Команда президента неодноразово наголошувала на диджиталізації. Ви (команда) це використовуєте для прямого спілкування з аудиторією, тобто прибираєте посередника у спілкуванні з аудиторією. Вам не здається, що це ілюзія спілкування, бо воно однобоке: ви повідомляєте аудиторії все, що хочете, й відповідаєте на ті питання, які ви хочете? А ЗМІ все ж ставлять подекуди не дуже зручні запитання. Можливо, саме через це у вашій команді хочуть обійтися без ЗМІ, адже тепла ванна лояльних медіа приємна всім політикам?

— Ну, по-перше, ідея про те, що можна взагалі обійтися без медіа, — це особиста думка Андрія Богдана. Не бачу, як можна запроваджувати політику західного зразка, цивілізованого зразка без того, щоб у формуванні будь-якої політики брали участь медіа, тому що медіа мають бути завжди залучені як медіатори. Якщо ми вже за політику нарешті, то звісно, що вона без медіа не робиться — це перше. Друге — диджиталізація не лише про спілкування, комутацію суспільства, вона взагалі про інші речі. Вона про державу смартфонів, про прозорість, про знищення екосфери, в якій чудово почувається корупція.

Що стосується прямого спілкування із суспільством, так це запит суспільства, ось у чому секрет. Ми бачимо з даних опитувань, які ми проводили, в тому числі на фокус-групах люди казали, що ми хочемо, щоби президент із нами говорив, ми його обрали, хочемо, щоб він пояснював, що він робить і навіщо, щоб саме він нам давав цілісну картину того, що відбувається у країні. Тобто це не стільки бажання Офісу чи особисто президента — це відповідь на запит людей, запит суспільства.

Що стосується того, хто може ставити більш чи менш незручні запитання, я можу сказати, що насправді найбільш незручні запитання ставить суспільство. Наприклад, суспільство ставить запитання: «Що ви будете робити з тарифами? Що ви будете робити з війною? Коли сядуть перші корупціонери?». Я не можу собі уявити гостріших запитань, які потребують відповіді. Запитання, скільки ви заплатили Київській школі економіки, цікавить журналістів і абсолютно не цікавить людей. Це хибний шлях, коли ти починаєш відповідати на запитання, які можуть дати більше переглядів, більше лайків в інтернеті. Наприклад, сьогодні загинуло четверо наших бійців, от на це ти маєш відповідати, а не про те, скільки коштував Rixos у Трускавці чи скільки ви заплатили за тренінг. Звісно, що відповідати на запитання журналістів треба. Але ще під час президентської кампанії люди казали вголос, майже кричали: «Нас не чують!». Це значить, що журналісти теж перестали чути людей, тому що хочуть отримати перегляди, рекламу. А це значить — не задовольнити суспільний запит. У цьому сенсі медіа теж відірвалися від людей, запит яких насправді про зовсім інші речі. А медіа про це не запитують у влади, до речі, а мали би в першу чергу.

— Ви також вважаєте, що через диджиталізацію традиційні медіа втрачають довіру та роль «четвертої влади», адже часто просто не встигають перевіряти інформацію. На вашу думку, в будь-якому випадку рано чи пізно традиційні медіа припинять своє існування?

— На мою думку, така небезпека є й такі сигнали вже є з точки зору впливовості. Саме тому треба і новим політикам, і традиційним медіа думати, як можливо встановити зв’язки із суспільством нового типу. Ну, тобто для політиків рішення очевидне — напряму говорити. Прямий зворотній зв’язок виражається в тих самих переглядах, але потім він проявиться в результатах соціологічного опитування.

— А багато хто вважає, що взагалі традиційним медіа недовго залишилося…

— Ні, я в це не вірю. Вважаю, що в медіа є дві функції, які не бачу, як замінити, — це функція агрегації та верифікації. Люди лінуються, їм простіше зайти на платформу й отримати інформацію. Спочатку продовжувалися перегляди традиційних каналів, а потім люди стали отримувати програми із сайтів, потім з’явилася платформа агрегатів. Тобто агрегація важлива. Не менш важлива інша функція — верифікація. Є люди, які споживають інформацію, здебільшого не маючи психологічних запобіжників. Довіряють усьому, не дуже переймаються, так би мовити, комунікаційною інформаційною гігієною. Ми не навчаємо критичного мислення. Ми думаємо, це автоматично виходить від того, чого навчають у наших школах, а це не так. На Заході є навчальні курси у школах, а в нас поки що немає…

— Є експериментальний курс, запроваджений у школах. Не у всіх, але є.

— Можливо, але це має бути й у школах, і в вишах, тим більше це важливо для України, яка постійно під інформаційними атаками Росії. Тому що навіть якщо вдасться перевести цю війну з гарячої фази в холодну, то матимемо холодну війну з Росією, яка розтягнеться не знаю на скільки років. І весь цей час триватимуть інформаційні атаки. Саме тому це для нас має бути пріоритетом. Ми, до речі, про це говорили із Сергієм Бабаком (новообраний народний депутат України від «Слуги народу». — Ред.), він абсолютно поділяє мою думку. Тому думаю, що він це врахує, продовжуючи реформу освіти.

Поки це всі погані новини, але є й хороші, які полягають у тому, що дуже багато українців (ми це бачимо із соціології) схильні до того, щоб отримувати інформацію, не перевіряючи її. Перевіряти — це вже зайва робота для них, люди просто не мають часу й бажання це робити. І тоді вони підуть за інформацією туди, де вона вже буде перевірена. Тому вважаю, що запит на ці дві функції — агрегацію та верифікацію — не зникне. Тому й медіа, які виконують ці функції, так швидко не зникнуть.

До речі, традиційні медіа теж змінюються. Приміром, «Дзеркало тижня» дев’яностих років і сьогоднішнє. При тому, що це консервативний тижневик зі старими традиціями, історією, але сьогодні він дуже відрізняється від того, яким був на першому етапі свого існування. Тобто медіа або все ж таки трансформуються й виживуть, або не трансформуються й тоді вмиратимуть. У нас ще непогано справи йдуть, наші медіа, особливо ті, що в інтернеті, де не потрібно багато грошей, адаптуються і є конкурентноздатними, аудиторію не втрачають, а подекуди й нарощують.

У другій частині інтерв’ю дізнавайтеся про позицію Микити Потураєва про російськомовний канал для Криму та Донбасу, закон про мову, мовні квоти, регулятора медіа, реєстрацію інтернет-видань, Суспільне мовлення, державну підтримку кінематографії.

Фото: Олексій Чумаченко