30 квітня свої версії антирейтингу «Вороги преси» оприлюднили Національна спілка журналістів України  (вже вдруге) та Інститут масової інформації/Київська незалежна медіа-профспілка (втретє). Докладний аналіз складу списків дивіться тут. «Детектор медіа» також опитала фігурантів списків, запропонувавши їм висловити свою позицію щодо їх включення до антирейтингів. Своє критичне ставлення до рейтингу ІМІ/КНМП висловив президент Академії української преси Валерій Іванов, а голова Незалежної медіа-профспілки Роман Скрипін оголосив участь Михайлини Скорик від імені профспілки в цьому рейтингу «самозванством». Виконавчий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар висловлює свою позицію щодо цієї дискусії, а також ділиться із читачами ТК думками щодо особливостей перебігу подібних дискусій та їх впливу на громадський сектор.

Написати цей текст мене змусила дискусія, яка розгорнулася довкола антирейтингу «Вороги преси в Україні - 2008». Спочатку хочу розказати, як з'явився цей проект, а потім - декілька міркувань стосовно коментарів.

Як відомо, Інститут масової інформації вже багато років моніторить свободу слова в Україні. Методологія цього моніторингу відома, за нею, по суті, працює чимало правозахисних медіа-організацій у світі. Зокрема, Комітет захисту журналістів (Нью-Йорк). З колегами з комітету ми якраз і оговорювали те, як вони трансформують свій моніторинг у десятку ворогів преси в світі, до якої, до речі, свого часу потрапляв і екс-президент країни Леонід Кучма. Тоді вперше з'явилася думка про подібний антирейтинг в Україні.

Але, як відомо, ідеї витають у повітрі. Через декілька місяців після того в ІМІ прийшли представники Незалежної медіа-профспілки Сергій Гузь та Михайлина Скорик із ідеєю подібного рейтингу. Йшлося в першу чергу про необхідність персоналізації відповідальності за порушення прав журналістів та ЗМІ в Україні.

Тоді ми й вирішили робити спільний антирейтинг. Ми (ІМІ) надавали фактаж, розробляли таблицю, до якої входили люди, що конфліктували з пресою або створювали перешкоди діяльності мас-медіа, й описували кожен такий випадок. Профспілка розсилала цю анкету активістам та експертам для оцінювання кожного окремого випадку конфлікту. Від профспілки цим проектом від самого початку опікувалася Михайлина Скорик.

Цього року я особисто надіслала таблицю на скриньку НМПУ. Я говорила з нинішнім головою КНМП, Юрієм Лукановим, про цю нашу спільну ініціативу, і він сам сказав, що оскільки цим займалася Михайлина, нехай вона це робить і надалі як активістка профспілки. Я не хочу заглиблюватися в принципи субординації в НМПУ, але Михайлина завжди робила цей проект і ми працювали з нею як з одним із авторів ідеї ще задовго до того, як у профспілці з'явився Роман Скрипін.

Незважаючи на те, що з Романом ми особисто не співпрацювали, ІМІ забезпечувало юридичний супровід низки судових справ профспілки, які нам спільно вдалося виграти на користь журналістів. Я задоволена тим, що ми співпрацювали з профспілкою у цих справах і що ця співпраця була ефективною. Більше того, саме на цьому нині, під час кризи, мала б фокусуватися основна діяльність профспілки та правозахисних організацій.

Антирейтинг як спільна акція був так само важливий, хоч він багатьом і не подобався. Особливо його фігурантам та наближеним до них технологам, журналістам і т.д. Але ідея виявилася популярною. Після того як 2007 року антирейтинг виявився цілком вдалою акцією, що привернула увагу і ЗМІ, і суспільства до проблеми порушень прав журналістів, цією ідеєю вирішила скористатися й Спілка журналістів, яка 2008 року, випередивши нас на кілька днів, сформувала власний рейтинг.

У наших рейтингах були різні люди, бо й підходи в нас також різні. Зрештою, вирішили ми, що більше антирейтингів, то більше уваги до медійних проблем, що більше персоніфікації відповідальності, то краще. Адже головним нашим завданням під час цього дослідження було саме це - показати проблеми через конкретних людей, які прямо причетні до негативних прецедентів у сфері ЗМІ. Було важливо показати, що поведінка депутата Калашнікова є неприпустимою, що ставлення мера Черновецького до журналістів та ЗМІ не є нормальною практикою, що покривання справи Калашнікова Генпрокуратурою теж не є нормою для держави, яка прагне називатися європейською. До речі, всі ці три роки ініціатива була абсолютно волонтерською і жодних коштів на антирейтинг ми не отримували.

На мою думку, акція була вдалою. Хтось обирав тактику нереагування. або ігнорування. Хтось намагався виправдатися і звинуватити нас у якомусь замовленні. Хтось писав популістські законопроекти про права журналістів у відповідь на оголошення його «Ворогом преси»... Але в такий спосіб нам вдавалося привернути увагу до реальних проблем, і на прес-конференції далеко не ці десять імен були головним - ми розповідали про тенденції в сфері медіа, показували найгірші випадки порушень журналістських прав, розказували про конкретні прецеденти. Привернути увагу українських медіа до цих речей не так просто, адже політика чи скандали, на думку самих журналістів, значно цікавіші аудиторії.

Втім, українська практика руйнувати будь-що вдале своїми власними руками і тут почала брати гору... Маю озвучити декілька тез. Перше: своїм антирейтингом ми не претендували і не претендуємо на об'єктивне дослідження. Ми не соціологи, ми - неурядова організація, і ми маємо повне право на суб'єктивні висновки й оцінки. Чи не так, Валерію Феліксовичу? Чи це не є цілком нормальним ліберальним підходом до діяльності НУО? Хтось робить складні соціологічні дослідження, результати яких можуть на практиці використовувати хіба що науковці, а інші громадські організації можуть обирати інші шляхи визначення проблем медіа і привертання уваги до них. Причому значної суспільної уваги.

Теза №2. Мене досі дивують принципи роботи як у громадській сфері, так і в медіа, що панують у нашій країні. Ми можемо закидати журналістам відсутність солідарності, і це справедливо. Але що робимо ми самі?! Чи багато ви знаєте успішних прикладів об'єднання громадських організацій не для отримання спільних грантів, а для вирішення конкретних проблем? Такі приклади є, але їх дуже небагато.

Чому ми надаємо перевагу довгим і часом публічним суперечкам про методологію замість конкретної реальної роботи і конкретних заходів, що дозволили б якщо не вирішувати проблеми, так принаймні постійно привертали б до них увагу? Ви маєте свої зауваження - висловлюйте їх, давайте шукати кращі методологічні підходи і щось разом робити!

Теза №3. Я знаю лише те, що без сильного третього сектору, без сильних громадських організацій, що вміють формувати громадську думку і впливати на ухвалення рішень, нам годі сподіватися на якісь серйозні перетворення в країні. Це обов'язкова складова. Але ми будемо сильними та впливовими лише тоді, коли навчимося об'єднуватися, коли будемо допомагати один одному, а не намагатися ставити палки в колеса, коли на публічне обговорення ми будемо виносити справді важливі проблемні теми, а не внутрішні «розборки».

В НУО не може бути багато грошей, як у бізнесі чи в політиці, яка вже стала різновидом бізнесу в цій країні. Сила НУО - у відчутті і розумінні реальних проблем суспільного розвитку, у вмінні висловлювати пропозиції щодо їх вирішення, в креативності, вмінні привернути увагу аргументами, а не грішми. Тут спрацьовує принцип «одна голова добре, а три краще».

Я пишу все це не для того, щоби комусь у чомусь дорікнути. Хочете - критикуйте, ваше право, хочете - пишіть власні рейтинги чи антирейтинги, робіть моніторинги чи ще щось. Зрештою, робіть хоч щось. Я просто хочу наголосити - перед нами складний період, і дуже багато викликів для свободи в цій країні. Думаю, ми маємо це усвідомити вже сьогодні і думати над тим, що і як ми будемо робити під час цієї виборчої кампанії. Адже щодо її транспарентності та демократичності вже нині є чимало питань.

Ми маємо бути активнішими і вміти діяти спільно, інакше ніхто ніколи не рахуватиметься з нами. А суспільство, яке втомилося від перманентних сварок політиків, навряд чи захоче слухати «третій сектор», який мало чим відрізнятиметься від політичних структур. Ми ж постійно дорікаємо політикам, що вони ставлять особисті амбіції вище інтересів країни і вище амбіцій щодо реальних справ. А ми? Ми такі ж - чи ми інші?

Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації