Мені вже доводилося згадувати про важливість відмінностей характерів людей, що взялися до загальної справи («Якою мовою розмова?», «Соціальний характер медіапрофспілки – нордичний?»). Нагадаю, що представники різних соціальних характерів мають різні уявлення про те, що таке добре, а що – погано, вони за однаковими словами, буває, розуміють різний смисл, мають різні світогляди, отже і різні критерії оцінки дійсності. Одним словом, не можуть домовитися без допомоги посередника-психолога.

 

Спілкування з колегами довело, що в сучасному середовищі журналістів перебувають представники, як мінімум, двох різних соціальних характерів, що частенько призводить до ситуації «моя твоя не розумій». Саме тому автор і запропонував членам КНМП спочатку з’ясувати, хто з нас є хто, щоби виокремити спільноти, які можуть всередині себе спілкуватися без посередників, а вже між спільнотами – то хай домовляються, як зможуть.

 

На жаль, мою пропозицію актив не підтримав, адже для з’ясування потрібне спілкування, дискусія, а від дискусії наші активісти ухиляються, що само по собі може слугувати ознакою їхнього характеру. Проте кілька місяців спілкування в рамках розсилки, приватної переписки, а також обміну кпинами у постах показали характерні ознаки з десятка нинішніх активістів.

 

Це небагато, але їх вистачило – бо майже всі інші спілчани давно пішли у глуху мовчанку. Якщо узагальнити, картина виглядає наступним чином: спілка переживає кризу (або важко хвора, або навіть при смерті). Але краще така, ніж ніякої, тому ми її лікуємо. На запитання про причини хвороби пишуть про несвідомість чи пасивність спілчан, але ніхто не може толком відповісти: а ЧОМУ ці спілчани такі несвідомі і пасивні? Отже, на мій погляд, жоден із активістів логічного діагнозу не надав, тим не менше, вони лікують.

 

Як на мене, лікування без діагнозу – чисте шахрайство, інтелектуальна і моральна неспроможність. Ухиляння від будь-якої дискусії (особистої, у закритій розсилці, в осередках, на зборах і на сторінках «ТК») – ознака інтелектуальної неспроможності, а також професійної деформації (журналісти ж!). Оскільки ясно, що самі активісти про свою позицію і свої вчинки цілком іншої думки, то виявляється, що я представляю зовсім інший характер на відміну від більшості нинішнього активу.

 

Ну що ж, нехай вони собі лікують. А я повідомлю свій особистий висновок: заявлена профспілка журналістів не відбулася. КНМП не є хворою, її просто не існує, і ніколи не існувало в якості професійної спілки.

 

Ніхто з колег, здається, не заперечує, що захист від роботодавця чи зовнішнього тиску може стати у нагоді: принаймні, в момент загострення стосунків. Мало хто сумнівається, що найкращою структурою для самозахисту є професійна спілка. Тому з таким ентузіазмом зустріли повідомлення про створення медіа-профспілки. Минуло шість років, але спілки, на жаль, ми досі не маємо.

Що ж ми маємо? Маємо просвітницьку громадську організацію під вивіскою КНМП, яка (таки так!) провела безліч семінарів, круглих столів, тренінгів, консультацій, зібрань, виїздів за кордон та інших подібних заходів на кошти іноземних грантів. Про ефективність їх використання не зустрічав жодної публікації, не чув жодного звіту на конференціях чи з’їздах.

 

Все перелічене, мабуть, треба було зробити до створення профспілки – подібно до того, як до вступу до вишу треба отримати середню освіту. Але в нашому випадку далі атестату випускника школи справа не пішла. Мантія з написом «бакалавр» може звабити тільки здалеку, під нею залишається школяр.

 

Про сам цей сумний факт можна було би сьогодні не згадувати, якби керівники запропонували організації певну перспективу. Якби, нехай занадто повільно (сьомий рік пішов), нехай із помилками (як без них?), але прямували до того майданчику, де можна збудувати реальну профспілку. Не став би знову згадувати про негаразди, якби керівники чесно визнали, що професійної спілки журналісти немає, а вони не здатні її створити, незважаючи на багаторазові спроби і численні декларації.

 

Але в керівників інший соціальний характер, інші критерії. Голови комітетів НМПУ і КНМП заявили з приводу річниці КНМП: «Вона зарекомендувала себе ефективним захисником прав журналістів». Яку ефективність вони мають на увазі, якщо «профспілка» не здатна надати правового захисту жодному зі своїх членів, якому доводиться захищати свої (хоч би й тричі законні) трудові права в суді? Адже жодного юриста спілка не має, а щоби найняти адвоката чи юридичну фірму для супроводу бодай одного процесу – немає коштів.

 

Звичайно, відсутність системної підтримки не означає, що спілка взагалі нікому не допомогла. Декому так – переважно тим, хто до потреби в допомозі у списках спілки «не значився». Декого проконсультували у скрутному становищі, на наймачів деяких «наїхали» у пресі, чим примусили віддати борги із зарплати. А віднедавна комітет КНМП взяв на себе і благодійницьку місію, розподіляючи гроші, отримані під час останньої передвиборної кампанії у відомих політиків. Всі інші мають сподіватися. Тож не дивно, що з 800 спілчан половина вже вибули остаточно, а мінімум 200 з 400 номінальних перестали платити внески.

 

Як на мене, усі ці обставини не дозволяють КНМП називати себе професійною спілкою. Змінюйте вивіску, панове! Годі людей дурити.

 

Втім, негативний досвід – теж досвід: він показав, як не можна створювати профспілку. Тож огляньмо основні причини і зробімо висновки. Головний і очевидний, як на мене, висновок: спілку не можна будувати на піску – без повної прозорості виборних органів. Навіщо прозорість? Бо виконавчому комітету, як повітря, потрібна повна довіра спілчан. Навіщо довіра? Бо без довіри солідарність неможлива в принципі: хто відгукнеться на заклик лідера, якщо його кандидатура не обговорювалася спілчанами, а вистрибнула, як Пилип з конопель, в останній момент, прямо перед голосуванням?

 

Навіть якщо це людина найвищих людських і професійних якостей, вона не оприлюднила заздалегідь перед спілчанами пропозиції з ключових проблем, не отримала схвалення програми з організації роботи спілки. Тим не менше, комітет НМПУ і його голова, наприклад, у лютому були обрані без жодних зобов’язань перед виборцями: без попереднього обговорення в регіональних організаціях, «з голосу» на з’їзді. Звіту попередника і його обговорення також не було. «Виходить, що з’їзд не сам ухвалював рішення, як має бути за статутом НМПУ, а виявився тільки демократичною ширмою. Лише засобом легітимації рішень, що були ухвалені ще до початку з’їзду у дуже вузькому колі активістів…» («Кондукторе, натисни на гальма!»).

 

Очевидно, засадничі принципи демократії не належать до пріоритетів активістів, бо вони і далі діяли чисто адміністративними методами. Коли остаточно стало ясно, куди вітер дме, намагався пояснити самоочевидне: «Оминаючи обґрунтування принципів роботи, обговорення програми і її схвалення громадою, голова береться одразу здійснити “заходи з реалізації” …Не викликає жодних заперечень, що спілці потрібна “дієва виконавча структура”. Припустимо, що гроші на неї знайшлися. Але хто ж вам їх дасть, якщо ви: не погодили ваші плани із спілчанами; не оприлюднили навіть ті загадкові плани; не довели вашу компетентність» (коментарі до статті «Профспілка: to be or not to be?»).

 

Комітет НМПУ створив дві закриті мережі інформування: одну – для членів комітету, другу – для обраних осіб. Таким чином, спілчан було розподілено на три категорії: комітетчики, учасники розсилки й ті, кому про існування розсилки навіть не повідомили. Голова засекретив вироблення рішень виконавчого комітету, відмовився від публічної дискусії стосовно головних питань розвитку спілки, вчинив спробу ввести «демократичний централізм», починаючи з централізації внесків…

 

Намагання «построїти» регіональні спілки завершилися тим, що неважко було передбачити: банкрутством. Комітет залишився без сайту, без офісу і без коштів навіть на утримання технічного секретаря.

 

Здавалось би, такий очевидний приклад самовбивчості закритості мав стати уроком для комітету КНМП, який кілька років змагався за лідерство з комітетом НМПУ. Принаймні, з літа комітет КНМП став повідомляти, чим він займається, і навіть ухвалив рішення підготувати і провести звітно-виборну конференцію в прозорому режимі – відповідно до принципів реальної демократії. Я так зрадів, що запропонував навіть цілу програму перетворення тусовки на профспілку. «13 вересня, – з оптимізмом завершив тоді автор, – конференція визначить, хто куди і з ким збирається їхати…».

 

А за три тижні стало ясно, що насправді ніхто нікуди їхати і не збирався. Паротяг тільки дав гудок (щоби зібрати кворум на конференцію?), а сам залишився на місці. 22 вересня відвідувачі «Детектор медіа» побачили «Звичайне “кидалово”». Ані тон, ані форму, ані окремі тези цієї публікації я особисто не поділяю, але з головним аргументом та емоціями автора цілком згоден. Виявляється, самогубство суперника комітет КНМП сприйняв не як наочну пересторогу, а як заслужену перемогу у внутрішній боротьбі. І вирішив цю перемогу закріпити тріумфальним виграшем конференції. Взагалі-то виграти в рівних умовах, у відкритій дискусії, за допомогою аргументів і пропозицій – це і могло би стати першим кроком до відновлення довіри, до формування атмосфери солідарності, до майбутніх перемог – не комітету, а всієї спілки.

 

Але виграти елегантно (чесно і прозоро) не склалося, бо комітет поховав своє власне рішення про демократичну процедуру. Звіт голови не оприлюднили заздалегідь, що унеможливило його аналіз і оцінку кожним спілчанином. Пропозиції зі змін до статуту, з програмних тез не «донесли» до осередків, не запропонували їх обговорити і висловити своє ставлення. Кандидатури майбутніх членів комітету і його голови до останньої хвилини тримали в секреті – суто радянський сценарій із аналогічним наслідком.

 

В день конференції нам продемонстрували «машину голосування». Формально рішення ухвалювалися приблизно півсотнею делегатів, але півтора десятка з них мали по 10-15, а то й більше голосів – від первинних осередків. Як пройшли звітно-виборні збори в тих осередках, загалу досі невідомо: скільки людей взяли участь, які питання обговорювали, які пропозиції виносилися, які рішення ухвалили. Отже, невідомо і яким чином голоси опинилися в руках обраних.

 

Так півтора десятки делегатів забезпечили напрочуд одностайне схвалення всіх пропозицій колишнього голови, що викликало у них неприховану радість. Жодному з «переможців» не стало соромно від брутального порушення елементарних норм демократії і статуту спілки. Адже за статутом право голосу мають 400 спілчан, а не п’ятнадцять із картками. Ці п’ятнадцять не могли отримати від колег повноважень голосувати по звіту попереднього голови, по кандидатурах до комітету, по кандидатурі голови. Не могли вже тому, що до самого дня конференції всі названі питання залишалися ретельно засекреченими. Отже, і своє ставлення до пропозицій – хоч негативне, хоч позитивне – жоден із 400 спілчан заздалегідь висловити не мав змоги.

 

Одним словом, купка активістів знову зіграли в темну і знову наступили на ті самі граблі – фактичну нелегітимність, недовіру до комітету. Кожен із відсутніх має право заявити: якщо ви узурпували наші голоси і самі за нас все вирішуєте, то самі платіть за нас внески, самі виходьте на пікети, самі проводьте інформаційні кампанії, самі розробляйте документи, технології, самі їх впроваджуйте, самі страйкуйте... Самі!

 

А самих комітетчиків тільки семеро, і максимум, що вони можуть – імітувати роботу спілки. Бо про який захист спілчан можна говорити, якщо активісти своїми руками (які вкрали голоси відсутніх на конференції) відрізали себе від головного ресурсу – професійної солідарності. Внески, гранти і пожертви можна і треба використовувати (і вміти це роботи ефективно), але вони мають слугувати лише «гарніром» до головної страви.

 

Минуло три місяці після обрання комітету і голови. Може, комітет розробив програму дій КНМП – адже цей голова обраний без програми, як і голова НМПУ? Може, розробив механізм правового захисту спілчан? Може, розглянув зміни до статуту, щоби забезпечити прозорість виборів? Може, домовився з іншими профспілками про спільні дії?

 

Не ці проблеми сьогодні турбують комітет. Він виробляє платформу для переговорів із іншим комітетом – тим самим банкрутом, який ще раніше продемонстрував згубні наслідки закритості. Можливо, обидва комітети домовляться про мир чи перемир’я, але що далі? Адже обидва вони мають одну фатальну ваду (нелегітимність), обидва залишилися без підтримки спілчан і (що є вирішальним) обидва не визнають своїх провальних результатів і їхніх причин. Два мінуси, на жаль, не можуть дати плюс.

 

Якщо наслідки недемократичності виборів у лютому на з’їзді НМПУ могли не сповна усвідомлюватися їхніми організаторами, то про конференцію КНМП у вересні такого сказати вже не можна: всі добре про наслідки знали. І тим не менше свідомо пішли на «кидалово».

 

Чи вони не сповна розуму, що відмовилися від можливої перспективи для спілки? Якщо так, то на що здатні такі інтелектуально недолугі члени комітету?

 

Чи хтось із них, навпаки, дуже розумний, і наперед все добре спрогнозував? Може, таким солідарність і дієвість спілки взагалі по барабану? Може, їх цілком влаштовує недієздатність організації, яку вони самі називають профспілкою? Навіщо їм дійсна профспілка, якщо вивіска, що існує, забезпечує отримання грантів і пожертв, право розподіляти ці кошти у вузькому колі своїх, можливість попіаритися перед камерами під час публічних «акцій», які жодного стосунку до реального захисту спілчан не мають?

 

Втім, така ситуація, схоже, влаштовує більшість нинішніх спілчан: адже протестів із приводу «кидалова» було лічені одиниці. Можливо, це щире схвалення неприпустимих, як на мене, методів активу; можливо, сподівання отримати матеріальну допомогу від цих активістів; а можливо – елементарна байдужість до тусовки.

 

Отже, використати шанс активісти КНМП не схотіли, остання надія на перспективу не справдилася. Все ясно, як день: профспілки у нас немає. А сподіватися на ті дві тусовки, які називають себе спілками, вони не залишили жодних підстав, навіть теоретичних. Немає вже сподівань на те, що профспілка може «вилупитися» з КНМП, як те курчатко з яйця, що висиджує актив цієї організації. Отже, я виходжу із медіапрофспілки, і пропоную всім охочим відповісти на класичне запитання: кому вигідно, щоби тусовка мала вивіску, а київські журналісти не мали профспілки?

 

Далі всі названі помилки і недоліки обох комітетів медіа-профспілки треба враховувати в роботі тим, хто з чистого листа створюватиме реальну профспілку. Я вже писав, якою бачу таку організацію. Нагадаю, що сам факт її існування має стати соціальним запобіжником: в разі наступу з боку роботодавця (чи державних органів) спілка має бути готова дати адекватну відповідь. В критичному випадку – оголосити страйк, що призупинить випуск газети, роботу телеканалу, порталу чи інформаційної агенції. А за потреби – заблокує кілька каналів чи газет одночасно.

 

На подібний крок київські журналісти сьогодні явно не здатні. Не тільки тому, що несвідомі, що бояться, що розпорошені, а й тому, що не мають для цього ані стратегії, ані тактики, ані механізму, ані кадрів організаторів. Не кажу вже про фінансову «подушку», яка би у разі потреби дала би дихати страйкарям. Все назване мала би забезпечити КНМП, але її лідери навіть намірів подібних не висловлюють.

 

Чим ще можна втримати роботодавця від порушень? Руйнуванням його іміджу, що призведе до суттєвих фінансових втрат. Як це можна зробити, всім відомо: протягом тривалого часу (мінімум кілька тижнів, а то й місяців) треба професійно (безперервно, різноманітно і потужно – багатьма каналами) повідомляти суспільство про порушення. З усіх професійних спілок таку акцію з мінімальними витратами могла би провести саме профспілка журналістів – якщо ми дійсно професіонали. Але забезпечити таку кампанію наша «спілка» не здатна, бо не має ані відповідної технології, ані структури, ані фахівців. А головне – у своїх лавах не може рекрутувати навіть десяток волонтерів.

 

Перша причина – мізерний кількісний склад: дві сотні (теоретично чотириста) душ – з-поміж багатьох тисяч київських журналістів. Друга причина – слабенький якісний склад. Адже і одна сотня журналістів могла би забезпечити в Києві потужну інформаційну кампанію: якщо би ці люди займали ключові позиції у структурах медіа – були ведучими, менеджерами і т. п. Але таких у спілці – одиниці, та й тих останнім часом щось не помітно.

 

То хто візьме участь в кампанії? Провести її можна тільки на волонтерських засадах: не за себе, а за «того хлопця». Саме така солідарність є головним ресурсом справжньої профспілки. Немає солідарності – немає волонтерів. Немає волонтерів – немає спілки.

 

Створювати дійсну профспілку раніше чи пізніше доведеться, адже об’єктивно журналістам потрібен колективний самозахист. Актуальність проблеми загострює криза, яка вже хазяйнує в медіа. Але чи достигли до самозахисту київські журналісти? Яка частина колег уже ясно усвідомлюють, що захист їм не забезпечить ані комітет КНМП, ані Святий Миколай, ані Санта Клаус? Це можливе тільки шляхом самозахисту: власним коштом, власним волонтерством.

 

Давайте для початку зробимо опитування. Напишіть, будь ласка, в коментарях, чи готові ви щомісяця вносити 30 гривень та 3 години волонтерської роботи до ресурсів профспілки, щоби отримати ефективний захист своїх трудових прав? Кількість відгуків, а також зворотних адрес у коментарях і стане першим індикатором готовності.