In English

Це вже другий День Незалежності, який Україна зустрічає під час війни. Зараз, коли Україна бореться за виживання й тисячі людей гинуть, захищаючи українську незалежність і демократію, її проголошення та тридцятидворічна історія все частіше є предметом аналізу та переосмислення її цінності. 

Сьогодні ми публікуємо розмову з журналістом, ведучим, політичним оглядачем Віталієм Портниковим про те, що відбувалося в серпневі дні 1991 року, а також про роль незалежних медіа в розвитку України, перемоги та поразки української незалежної журналістики. Віталій Портников — ведучий одразу декількох авторських проєктів, зокрема «Діалоги з Портниковим» на українському «Радіо Свобода», «Політклуб» на каналі «Еспресо» та «Дороги к свободе» на російському «Радіо Свобода», автор численних публікацій у ЗМІ — як українських, так і закордонних. Цього року за свою багаторічну роботу отримав Шевченківську премію за «публіцистичні статті та виступи останніх років», торік став лауреатом премії імені Василя Стуса. Також він розвиває власний ютуб-канал, де зараз більше як 400 тисяч підписників.

До Дня Незалежності «Детектор медіа» також публікує цілу низку архівних матеріалів — спогадів медійників про 24 серпня 1991 року та про те, як вони самі переживали ті події. 

Спогади Юлії Мостової, Олександра Мартиненка, Ольги Герасим'юк, Андрія Цаплієнка й інших читайте тут.  Опис подій у Раді того дня від Данила Яневського читайте тут, також ви можете прочитати розповідь Миколи Вересня про те, як він переховувався від КДБ, та Ольги Мусафірової про те, як вона намагалася знайти Горбачова в ті серпневі дні. Про те, як провів ці дні, нам також розповів Віталій Портников.

— Віталію, як і де ви зустріли путч? 

— У Києві, де я опинився за збігом обставин: тоді я працював московським кореспондентом газети «Молодь України», жив у Москві. Але завжди в серпні приїздив додому, на день народження моєї мами, вже, на жаль, померлої. Тому 25 серпня я намагався бути в Києві. На початку серпня 1991 року в мене була відпустка, я проводив її в Польщі, повернувся з Варшави до Москви, і з Москви взяв квиток додому на 18 серпня, тобто вранці 19 серпня я мав приїхати до Києва. 

У потяг я взяв із собою свіжу московську пресу, серед якої виявилася газета депутатської групи «Союз» — депутатського об'єднання, яке виступало проти Перебудови, таке собі об'єднання російських радянських шовіністів. Люди, які вже за кілька днів підтримали «ГКЧП», тобто Державний комітет із надзвичайного стану СРСР.

І на першій шпальті цієї газети — стаття, присвячена необхідності зриву підписання нового Союзного договору, який планувався на 20 серпня 1991 року. В статті переконували, що потрібно зробити так, щоб республіки не мали жодного реального суверенітету, і кращий вихід із того, до чого довів країну Михайло Горбачов, — це військовий заколот. Я був у купе один і весь вечір писав статтю у відповідь на цей текст. Писав, що, на мою думку, військовий заколот не тільки не посилить союзний центр, а призведе до пришвидшення розкладу радянської держави. О другій ночі я закінчив свою статтю й ліг спати.

Тоді в потягах працювало радіо і рано-вранці, не пам’ятаю вже о котрій годині, воно почало транслювати знамените повідомлення Державного комітету з надзвичайного стану. І я спросоння вирішив, що це продовження моєї статті! Почав собі дорікати, що не можна такі тексти по ночах писати, тому що потім будуть снитися воєнні перевороти. Але потім я зрозумів, що це реальний переворот.

— Які у вас були відчуття в той момент? Ви думали, що це, умовно кажучи, кінець — чи початок чогось нового? 

— Я, звісно, думав про те, що буде відбуватися далі. І не тільки про загальну ситуацію, а й про особисту — думав про те, наскільки я в безпеці. Я був одним із демократичних журналістів, це не було великим секретом, співпрацював із першими незалежними виданнями, які з’явилися в Радянському Союзі, і розумів, що можу бути у списках людей, які підлягатимуть інтернуванню, якщо державний переворот буде розвиватися успішно з точку зору заколотників. Я думав, що мені робити, наскільки я в безпеці у власній квартирі в Києві. Я поїхав до редакції, зв’язався з колегами в Москві з «Независимой газеты», з якою на той момент співпрацював, і дізнався, що всі московські демократичні газети закриті. 

У ті дні ми в «Молоді України» намагалися робити газету, сприяти тому, щоб люди отримували правдиву інформацію, але зараз я навіть не можу достеменно сказати, наскільки нам це вдалося. Оскільки час був настільки спресований, що багато матеріалів, які ми готували в ті дні, просто не встигали виходити. Нас затримувала цензура, і вони вже виходили тоді, коли стало ясно, що путчисти програли. 

Борис Єльцин і Віталій Портников

Тобто ми намагалися робити свою роботу — але не тільки. Я ще ходив до Спілки письменників, де проходили постійні засідання «Народної ради», демократичної опозиції в тодішньому парламенті. Приходило дуже багато людей, обмінювалися думками. Ми старалися сприяти організації мітингів проти ДКНС в Києві. Я дуже поважаю журналістські стандарти, однак у критичні моменти я про них не думаю. Тому разом з активістами демократичного руху намагався переконувати людей, що треба виходити на вулиці, треба підтримувати тих, хто зібрався біля Білого дому в Москві та вийшов на вулиці на захист легітимної демократичної російської влади. Мітинги в Києві відбувалися — може, не такі масштабні, як у Москві, але в будь-якому разі ми намагалися показати, що ми теж не сприймаємо заколот. 

Були безсонні ночі. Я тоді чекав штурму Білого дому та вважав, що якщо штурм вдасться, відбудеться розгром протестувальників у Москві та встановиться цей режим, то це буде катастрофа не тільки для країни, але і для мене особисто — я не дуже розумів, наскільки можу вважати себе в безпеці, коли режим почне цементуватися. Так ми дожили до краху путчу, й уранці 24 серпня я вже був у сесійній залі Верховної Ради.

— У той момент вам здавалося, що все важливе відбувається в Москві чи в Києві?

— Це той самий випадок, коли людина ніколи не може передбачити, як усе повернеться. І у власному житті, й у житті країни. Уявіть собі мій стан, коли я приїхав до Києва: головні події відбуваються в Москві, там величезний протест, справжня революція. Де в такий момент має бути журналіст? Звичайно, в центрі подій. А я, можна сказати, на периферії подій, у Києві, де майже нічого не відбувається. І я не можу для своїх українських читачів готувати репортажі з Москви! Я не знав, чи будуть їх друкувати, але вважав своїм обов’язком їх готувати. Мої друзі, російські демократичні журналісти, були в Білому домі, колеги з «Радіо Свобода» передавали репортажі звідти. Мої друзі-активісти з Українського молодіжного клубу були на барикадах біля Білого дому. До речі, не знаю, чи пам’ятають про це, але перший синьо-жовтий прапор, який ми занесли у Верховну Раду та встановили його біля пам'ятника Леніну 24 серпня, — це прапор із барикад біля Білого дому. Комуністи не хотіли тоді бачити жодного синьо-жовтого прапора в залі. Але вони не насмілилися зупинити прапор із барикад, тому що це був прапор-переможець. Люди звідти його привезли до Києва, я з ними потім робив інтерв’ю у видавництві «Преса України» (тоді — «Радянська Україна») і охоронець теж намагався нас вигнати, тому що я хотів їх сфотографувати на фоні синьо-жовтого прапора.

І от 24 серпня я зрозумів, що я нічого не проґавив. Тому що головна подія відбулася саме в Україні. Звичайно, заборона Комуністичної партії, крах комунізму — все це було неймовірно історично важливо. Однак в Україні відбувалося щось більше — відбувався крах Російської імперії в усій її шовіністичній повноті. До певної міри це було наслідком краху комунізму, але за історичною тяглістю перевищувало крах комунізму. І я був на засіданні Верховної Ради, на засіданнях «Народної ради» слухав, як обговорюють Акт Незалежності. Які там були пристрасті, як намагалися зрозуміти процедуру голосування: пакетом голосувати за Незалежність та заборону Комуністичної партії — або кожний пункт окремо, тобто спочатку голосувати за Незалежність, а потім розібратися з Комуністичною партією. Це були палкі дискусії, я б сказав — спресовані години справжньої історії. 

— Ви тримали в руках сам документ?

— Так, чернетку тримав. Дмитро Васильович Павличко мав віднести його в друкарню, але в останній момент вирішили прибрати з остаточної версії документа слово «республіка», щоб не лякати комуністів. Щоб вони не помітили, що більше немає Української РСР, і не створювали істерик додаткових: якщо республіка, то яка, чому не радянська і так далі. А так би парламент проголосував, УРСР зникла б, а Україна з'явилася. І я власноруч викреслював на прохання Павличка в цьому документі всюди слово «республіка» — може, ще хтось теж, бо в тому хаосі було дуже важко орієнтуватися. В такому вигляді ми віддали документ Дмитру Васильовичу, він пішов у друкарню, щоб машиністки надрукували цей екземпляр документа чисто. Він і був поставлений потім на голосування Кравчуком і проголосований як Акт незалежності України.

— Ви пам’ятаєте, як передавали цю новину? 

— Ясно, що газети виходили на наступний день, а мені цікаво було передати новину до електронних медіа. А які тоді були електронні медіа? Радіостанції. Я вирішив, що перше, що зроблю, — зателефоную до Москви. Я відчував якусь зловтіху, як це не дивно звучить, — таку юнацьку зловтіху, тому що можу сказати росіянам, що Україна більше не з ними. «Все, ви програли Україну». У Верховній Раді був переговорний пункт, і я побіг туди. Додзвонився до ефірної студії «Еха Москви», яке тоді було найбільшою демократичною радіостанцією Росії та на якому я мав власну українську програму. Сказав, що в мене термінове повідомлення. Мене вивели в ефір і я сказав, що Україна оголосила незалежність і вийшла зі складу Радянського Союзу. Пам'ятаю, що ведучий ефіру, здається, Сергій Бунтман, сказав: «Не может этого быть». Я сказав, що ще й як може, а потім звернувся українською до тих українців, які живуть у Росії. Сказав, що співіснування Росії та України закінчилося назавжди та що якщо вони хочуть жити у власній країні, вони мають залишати чужину та повертатися будувати демократичну суверенну державу. Ось так це було.

Потім було кілька дзвінків ще в інші країни — на радіостанції в Литву, Латвію, Естонію. Там була інша реакція, вони були щасливі. Вони самі виборювали незалежність, і я сказав їм, що тепер буде набагато легше добитися визнання Москвою незалежності цих країн. Отакі були мої перші чотири дзвінки. Протягом них мої колеги, оскільки там було буквально дві телефонні будки, рвалися в мою, а я руками тримав двері. Не можу згадати, хто намагався відкрити двері, бо я не дивився — інакше побачив би там знайомих і мав би відкрити. А я хотів договорити.

— Яка, на вашу думку, роль українських медіа у становленні Незалежності України?

— За великим рахунком у нас не було національної державної журналістики на той момент. Це була журналістика республіки, а по своїй суті — обласна журналістика. Фактично, в радянські часи українська преса — і україномовна, і російськомовна — могла писати на обмежене коло тем. Головне — від міжнародної інформації до високої культури — мало бути написано в Москві, в московських виданнях, у крайньому разі — в агенції ТАРС для републікації в провінційній пресі, як тоді це називали. І ми були такою провінційною пресою. Ще до проголошення Незалежності ми намагалися змінити ситуацію та створити справжню національну самодостатню журналістику.

Сама моя робота в Москві, те, що я хотів писати звідти для українських медіа, для «Молоді України», і базувалася на моєму переконанні, що ми маємо дивитися на зміни в Радянському Союзі власними очима — а не передруковувати московські повідомлення. Я не просто працював у Москві — їздив до країн Балтії, публікував ціли шпальти про з'їзди Народних фронтів у балтійських країнах, що було дуже важливо перед з'їздом нашого «Руху». Я зустрічався з людьми, які хотіли змін, робив великі телефонні інтерв’ю з людьми з різних країн світу — саме тому, що хотів, щоб ми виглядали справжньою національною газетою. Я орієнтувався, до речі, на газети союзних республік Югославії, які хай і були газетами союзних республік, але в них були власні кореспонденти в різних столицях світу — вони своїм читачам давали повну інформацію. Ви могли словенською, македонською мовою прочитати репортажі з Москви, Брюсселя, Лондона, звідки хочете. А в нас цього не було десятиріччями. 

У мене є яскравий спогад. Перше, що я зробив, коли приїхав до Москви вчитися, — акредитувався в пресцентр візиту президента США Рональда Рейгана, який вперше за багато років відвідав Радянський Союз. І на одній із пресконференцій у центрі Міжнародної торгівлі в Москві я поставив питання та назвався журналістом «Молоді України», Київ. І тут я бачу, що американські журналісти встають і дивляться на мене. Але це не овація була — вони просто ніколи в житті не бачили жодного радянського журналіста не з Москви. Те, що якась людина називається кореспондентом українського видання (не з московських журналістів на тій конференції були лише я та моя колега з Таллінна), — це вже була сенсація, щось таке, чого раніше ніколи не було в житті. А Україна ж була членом ООН, вона була представлена на міжнародній арені — але це була повна фікція. І нам із цієї фікції було потрібно зробити справжню державу.

Я пам'ятаю ще, як після проголошення Незалежності брав інтерв’ю в Анатолія Максимовича Зленка, нашого першого міністра закордонних справ, і спитав: як ми будемо працювати, коли в нас немає навіть посольств ніде, а в Москві у нас лише представництво Ради міністрів УРСР при Раді міністрів СРСР, яке займається винятково економічними питаннями? Хто зараз буде займатися політичною аналітикою з точки зору того, що відбувається в російській владі, — тим, чим займаються політичні радники в посольстві? Це було під час інтерв’ю. Він подивився на мене і каже: «А ось ти, Віталій, і будеш писати, поки ми не створимо посольство». І я писав кілька місяців, поки не з’явився перший посол, не сформувався штат.

— Чи вдалося тоді, на вашу думку, створити незалежні медіа?

— Ми почали робити їх крок за кроком. Спочатку це була радянська журналістика, яка хотіла змінюватися. Для мене «Молодь України» є прикладом такого видання. Але не тільки вона — газета «Комсомольское знамя», яка потім називалася «Независимость», теж. Це було російськомовне медіа, від якого я був дуже далекий, але це теж приклад радянської журналістики, яка хотіла змінюватися. Потім почали з’являтися нові видання, з яких можна виділити «Дзеркало тижня» та газету «День». Пізніше почали з’являтися власні телеканали, хоча орієнтиром для більшості наших співвітчизників залишалися російські медіа та російське телебачення. І столиця залишалася в Москві, й усе головне залишалося в Москві. Але ми крок за кроком ішли до розбудови власних медіа. Для мене дуже важливим моментом було створення першої української україномовної міжнародної програми на телеканалі СТБ, навіть ще на «Інтерньюз-медіа» — ми з Миколою Вереснем і Ростиславом Хотиним були першими її ведучими. Потім я створював аналітичний тижневик на СТБ, в той час, коли люди і в Києві, і в усіх столицях радянських республік дивились «Итоги с Евгением Киселевым» на НТВ — ось із чим нам доводилося конкурувати тоді.

— А ще, напевне, з «Інтером», який транслював здебільшого російський контент. 

— Звичайно, це був інший шлях: немов би український канал, який насправді є оператором російського світу — і не приховує своїх пріоритетів. Це завжди було по-різному: якісь канали, як «1+1» у часи Олександра Роднянського, намагалися створювати власний і класний продукт, інші канали, як-от «Інтер», були операторами російського чи російськоподібного продукту. Така боротьба йшла всі ці роки, аж до того моменту, поки українське телебачення остаточно не стало інструментом олігархічних впливів.

— Чому, на вашу думку, це відбулося? 

— Це закономірний процес відсутності реформування держави та суспільства. Оскільки ані в Росії, ані в Україні не відбулося жодних реальних реформ, то і там, і тут медіа стали олігархічними, як олігархічною стала економіка. І коли мені казали, що в Росії є вільні медіа, я завжди казав, що вони не вільні — вони просто транслюють різні інтереси олігархів. І може прийти момент, коли ці олігархи об’єднають свої інтереси й інтереси держави — і зі свободою преси буде покінчено. Так воно і сталося після приходу до влади Володимира Путіна. У нас були схожі процеси: з одного боку, олігархи конкурували між собою, і це створювало ілюзію свободи медіа, з іншого боку — як тільки вони об'єднували свої інтереси, виявлялося, що в нас немає двох альтернативних думок у медіа. Це відбувалося в найбільш критичні моменти нашої історії. Згадаймо Майдан 2004 року, коли 5 канал був єдиним, хто розповідав про реальні події в Україні. Згадаймо Майдан 2014 року, коли практично всі олігархічні канали, які сьогодні є невіддільною частиною телемарафону, замовчували багато з подій Майдану.

— «1+1» теж висвітлював події на Майдані.

— Не одразу. Знову ж таки, єдиний канал, який показав мітинг опозиції — це 5 канал Петра Порошенка. І ми ще створили «Еспресо» на початку Майдану — «Еспресо» вів пряму трансляцію, 5 канал час від часу показував мітинги, а в інтернеті це робило «Громадське телебачення». Ще якісь можливості були в каналу ТВi — знову ж таки, не відразу, а за кілька тижнів. А всі інші вдавали, що нічого не відбувається. Просто не могли.

— Відповідальність за це, на вашу думку, лежить на колективах журналістів, які були згодні виконувати накази олігархів, чи на суспільстві, яке не мало запиту на справді незалежні медіа?

— Поза всяким сумнівом, на суспільстві. Якщо суспільство готове до такої моделі економіки й такої моделі життя, то в нього є відповідні медіа. І до цих відповідних медіа приходять відповідні журналісти.

Це елементарно: якщо у вас є вільні медіа — у вас працюють одні люди. Якщо у вас медіа контрольовані — то там інші люди працюють. На російських медіа зараз теж працюють інші люди, ніж ті, які працювали там у 90-ті роки. 

— Костянтин Ернст працює зараз і тоді працював. Як і багато інших керівників.

— Я маю на увазі колективи, не перших осіб. і Ернст теж не одразу там з'явився, а коли російське телебачення набуло очевидного олігархічного забарвлення. Поява Ернста вже була свідченням підконтрольності телебачення. Як і поява Добродєєва. І тепер вони залишаються зі зрозумілих причин: людина, яка працює на олігарха, може працювати на державу. Вона просто працює на господаря. 

— Тоді можна сказати, що це саме відбувається зараз і на українському телебаченні?

— Я би сказав, що це відбувалося до війни, поза сумнівом. Але зараз взагалі ситуація, коли ми не можемо говорити про телебачення як таке. Ми можемо говорити лише про телемарафон як інструмент інформаційного впливу на політичну ситуацію в країні. Але що буде відбуватися після війни та після марафону — ми не можемо сказати. Це залежить від дуже багатьох моментів. Якщо Україна дійсно буде хотіти просуватися шляхом євроатлантичної інтеграції, конструкція, створена останніми десятиріччями та яка, за великим рахунком, призвела до тріумфу 2019 року, має бути зруйнована. Інакше Україна так і залишиться десь між ЄС і Росією, з перспективою потрапляння під економічний і політичний вплив Росії навіть після такої війни.

— Під тріумфом ви маєте на увазі перемогу Зеленського?

— Звичайно. Тому що ця перемога — теж наслідок об'єднання олігархічних інтересів. Згадайте, як телеканали поводилися по відношенню до конкурентів. Чи були якісь телеканали, які створювали рівні умови для кандидатів у президенти? 

— Суспільне.

— Але наскільки можна порівнювати рейтинги та можливості Суспільного з рейтингами та можливостями таких популярних каналів як «1+1» чи «Інтер»? Ми й хотіли після 2014 року створити Суспільне авторитетним мовником. Однак фінансові можливості Суспільного непорівнянні з фінансовими можливостями Коломойського чи Фірташа. Я вже не кажу про інше — тоді, коли Суспільне мало зіграти свою роль головного мовника, головного інструмента діалогу з суспільством, тобто після 24 лютого 2022 року, влада вирішила замінити його марафоном за участі олігархічних каналів. Це справжня ганьба.

— Чим, на вашу думку, пояснюється таке рішення? 

— Я думаю, була проста ідея: Суспільне не виглядало контрольованим інструментом, тому що керівництво справді обирається за допомогою Наглядової Ради, а члени Ради не перебувають під повним контролем влади, тому що вона має процедуру обрання з представників депутатських фракцій і громадських організацій — а з олігархами набагато легше домовитися. І, якщо хочете, це картельна змова: в олігархів не було ані грошей на підтримку роботи власних телеканалів, ані бажання підтримувати їхню роботу, оскільки вони втратили для них інтерес як інструменти впливу, принаймні тимчасово. І вони вирішили, що таким чином зможуть отримати гроші на їхнє утримання з державного бюджету України. От вам і весь секрет телемарафону: це картельна змова олігархів із чинною владою. 

— Суспільне теж бере участь у марафоні. 

— Бере. Але воно могло і мало бути тим самим каналом, який би мовив 24 години на добу. Ми для цього й платимо податки, щоб суспільний мовник у критичний момент розповідав нам інформацію, яка заслуговує на довіру. 

— Як ви оцінюєте закриття каналів Медведчука? Це, на вашу думку, позитивний крок у розвитку нашого суспільства та медіа — чи навпаки?

— Я вважаю, що їхній вплив на українське суспільство був перебільшений. Безумовно, вони мали вплив на свій сегмент аудиторії. Але люди, які вже були розчаровані в російському світі після 2014 року, ставилися до цих каналів дуже обережно, скажімо так. Люди, які сподівалися на успіх «російського світу», звичайно знаходили на цих каналах свою віддушину. Але за великим рахунком, результат цього пропагандистського впливу продемонстрований у результатах, який отримала «ОПЗЖ» на президентських і парламентських виборах. Якщо це були такі впливові канали — то чого ж такі невеликі відсотки?

Саме існування цих каналів і те, що їх не прибрали з ефіру, якщо говорити абсолютно цинічно, було частиною тактики стримування агресора. Президент Петро Порошенко, як би ми до нього не ставилися, все ж таки є досвідченим гравцем саме в таких речах. І він очевидно тримав ці канали та самого Медведчука як моркву перед носом президента Путіна. Який хотів бачити цю моркву та вірити, що рано чи пізно за допомогою цього інформаційного впливу (тому що всі українці люблять Росію, чи не так?) можна буде отримати політичний реванш, який Росія отримала у 2010 році. Без війни. 

Потім до влади прийшли інші люди, не готові до такої політики, які намагалися продемонструвати Володимиру Путіну, що треба домовлятися тільки з ними та що єдина людина, з якою треба підтримувати діалог, це Володимир Зеленський. Тому канали були закриті, а Медведчук потрапив під санкції і під арешт.

Я абсолютно погоджуюся з тим, що єдина людина, з якою президент Росії має вести діалог, — це легітимно обраний президент України, а не якийсь там Медведчук. Я також абсолютно підтримую закриття пропагандистських каналів, і санкції проти Медведчука та Козака, тому що вважаю їх людьми, ворожими до України. Але яка була мета в людей, які закрили канали? Я тоді запитував, чи готові вони до того, що президент Росії Володимир Путін, як віслюк, від носа якого прибрали цю моркву, може завдати удару у відповідь? Мені всі казали: а що він може зробити більше за те, ніж він зробив уже? Я чув це власними вухами. Тепер ми знаємо що. У кожної політичної дії є свої наслідки, які мають бути прораховані. Маєш відповісти собі на запитання: я закрив канали Медведчука, посадив Медведчука, це абсолютно правильна дія. Чи готовий я до бомбардування Києва? Оце питання треба поставити в президентському кабінеті. Якщо ти ставиш собі інші запитання, наприклад, «я закрив канали Медведчука, чи готовий я до перемовин із Володимиром Путіним, який зрозуміє всю мою важливість?» — то отримаєш неправильну відповідь на неправильне питання.

— Навряд чи Путіну був потрібен додатковий привід для того, щоб розпочати війну — він готувався до неї та до посадки Медведчука, як тепер більш-менш зрозуміло.

— Я думаю, що вторгнення в Україну — це комплексна річ. Яка була продиктована, зокрема, усвідомленням простого факту, що немає іншого шляху для створення «правильного» проросійського уряду в Україні, ніж шлях воєнної інтервенції. Я дуже добре пам'ятаю свої розмови в Москві ще у 2010 році, коли переміг Янукович. Хтось із моїх співрозмовників, високопоставлений російський чиновник, сказав мені: «Ви ж розумієте, що Янукович — це тимчасове явище?» Я спитав, хто ж тоді не тимчасове явище — і отримав у відповідь прізвище Медведчука. Він мав стати новим президентом України незабаром — такий був план. Я сказав своєму співрозмовнику, що це неуявленно, бо Віктор Медведчук — людина необирана на посаду президента. І той чоловік мені відповів: «Не існує жодних необираних кандидатів, коли таке рішення ухвалено Володимиром Володимировичем Путіним. Медведчук буде вашим президентом, бажаєте ви цього чи ні».

І весь цей час вони шукали спосіб повернути в політику цього необираного кандидата: через кризи, через обрання Медведчука головою парламенту, перетворення його на тимчасового президента. Саме це, наскільки ми знаємо, вони намагалися зробити в лютому 2022 року — Янукович президент, Медведчук голова парламенту, потім Янукович іде у відставку й Медведчук президент. 

— Коли війна закінчиться, сподіваємося, найближчим часом, чи зможемо ми, на вашу думку, створити дійсно незалежні медіа?

— Я далекий від думки, що ми сподіваємося на закінчення війни найближчим часом. Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Ми хочемо, щоб війна закінчилася у найближчому майбутньому, але це такий конфлікт, який може тривати і двадцяті, і тридцяті роки ХХІ сторіччя. Є сподівання, що він закінчиться за тими чи іншими обставинами: можливості Заходу тиснути на Росію, якісь внутрішні процеси в самій Росії тощо. Це теж дуже важливо, і може бути важливішим, ніж передумови. Але це не передумови. Об’єктивних соціальних, економічних, політичних і воєнних передумов для закінчення війни між Росією та Україною не існує. Тому всі перспективи України губляться, я би сказав, в імлі. 

Ми не знаємо багатьох складових цієї задачі. По-перше, ми не знаємо, якою буде кількість населення України на момент закінчення війни. По-друге, ми не знаємо, яку територію буде контролювати українська влада на цей момент. По-третє, ми не знаємо, як буде розподілятися населення на цій території. По-четверте, ми не знаємо, чи буде це перерва, пауза, аби підготуватися до нової війни, або реально вона остаточно закінчена. Все це невідомо — і кожна відповідь тягне за собою інший варіант розвитку.

Якщо ми вийдемо з цієї війни найближчими роками та зможемо просуватися до ЄС і НАТО, то ми в будь-якому разі будемо змушені виконати ті умови, які поставлять крапку на можливостях контролю над медіа з боку держави. І ми отримаємо абсолютно іншу якісну владу, побачимо крах і покарання популістів, отримаємо абсолютно інші механізми стосунків між медіа та суспільством. Цього неможливо буде уникнути — тому що нас за спробу уникнути цього будуть бити по руках наші західні партнери та кредитори. Ми ж пам'ятаємо, що Україна зараз живе за західні гроші та воює західною зброєю. Суб'єктність України ще потрібно буде відновити, і це ще триватиме довший час, ніж сам час війни. І якщо ми хочемо подолати стан абсолютного протекторату, в якому перебуваємо, і стати реально незалежною державою в ЄС, нам доведеться чітко, сумлінно та без зайвих розмов виконувати ці умови, які в нас сформують суспільство європейських цінностей.

Є варіант, що так не буде. Що ми будемо продовжувати перебувати в конфлікті, будемо змушені жити в надзвичайному воєнному стані ще довго. Тоді не буде реального політичного процесу, не буде вільних медіа, буде час воєнного комунізму на західні гроші. Це другий варіант розвитку подій — також імовірний. 

Існує і третій варіант. Україна сьогодні з точки зору консолідації влади дуже нагадує Угорщину Віктора Орбана. Під час воєнного стану це не виглядає трагедією, але Україна може такою державою між Росією і Заходом залишитися й після війни — і це теж буде вибір українського суспільства. І не обов'язково з чинним президентом на чолі — чинний президент із його популярністю може зникнути після закінчення війни так, ніби його і не було. Але може виникнути інша постать, яка може мати такий самий рівень довіри та матиме змогу узурпувати владу.

— Чи можуть запобігти такому розвитку подій, я маю на увазі авторитарно-популістський напрямок розвитку України, незалежні медіа?

— У ситуації, коли медіа не матимуть економічних чинників для існування, — ні. 

— У нас зараз є потужні донорські програми, прекрасні розслідувальні проєкти, незалежні онлайн-медіа.

— Усе це буде мати значення винятково якщо Україна буде йти шляхом європейської інтеграції. Якщо Україна опиниться в стані Грузії — це навіть кращий приклад, ніж Угорщина, — все це не матиме суттєвого впливу. У грузинських медіа теж є донори, підтримка західних фондів, — і як вони впливають на настрої суспільства? Не сильно. 

Підсумуємо. Існує три варіанти розвитку подій. Умовно польський або румунський, нормальний шлях розвитку, рух до європейських демократичних цінностей і відповідних медіа. Угорський або грузинський. І заморожена ситуація воєнного стану на довгі сумні роки. Всі ці три варанти мають схильність до реалізації. Якщо вам цікаво, можу у відсотках: 45–50% — на демократію, 30% — на грузинський варіант і 20% — на збереження війни на довгі роки.

— Що б ви назвали найбільшими поразками та найбільшими перемогами українських медіа за часи незалежності?

— Найбільшою поразкою українських медіа є те, що вони не змогли зупинити авторитаризм, олігархізацію самих медіа та суспільства при попередніх президентах і шалений тріумф популізму при Зеленському. Це серйозна проблема: ми не змогли дати людям об'єктивну картину, яка би принаймні дала їм можливість усвідомити наслідки власних дій. Ще велика поразка — те, що ми не вберегли своїх колег, які ставали жертвами вбивств і тортур, а ми не створили в суспільстві атмосферу нетерпимості до злочинів. А перемогою є те, що ми були гідні, принаймні, частина з нас. Ми були поруч зі своїм суспільством у часи Незалежності, майданів і війни.

Фото: фейсбук-сторінка Віталія Портникова